Реферат: Битва за Іводзіму
Кінець операції. Прапор японського піхотного полку захоплений солдатами США.
Десант військ США
16 лютого1945 року усі експедиційні корпуси США, що були вислані до Іодзіми, наблизились до острова і розпочали його обстріл з корабельної артилерії. Командування морської піхоти вимагало вести артпідготовку впродовж десяти днів перед тим як розпочнеться висадка основних сил. Проте керівництво флоту відмовилось це робити, через бажання заощадити снаряди для майбутньої кампанії на Окінаві, і скоротило артобстріл до трьох днів. Японські війська відповіли на бомбардування противника гарматами з гори Сурібаті і завдали серйозних пошкоджень частині його суден.[10] Проте цими ж діями захисники острова дали знати флотилії США своє місцезнаходження і викликали на себе прицільний вогонь лінкорів, який знищив практично всю основну артилерію гори. Через безперестанний обстріл Сурібаті диміла, а весь острів укрився пиловою завісою.
19 лютого1945 року, о 6:40, кораблі США розпочали черговий обстріл Іодзіми. О 8:05 їх змінили 120 літаків B-29, які піддали острів черговому бомбардуванню. З 8:25 прибережні судна знову відкрили вогонь, який тривав 45 хвилин. О 9 годині ранку 4-а та 5-а дивізії морської піхоти США розпочали висадку на Іодзіму. Не зустрівши опору на узбережжі, вони просунулись вглиб острова.
Саме цього чекали японські вояки, які витримали потужний артобстріл і бомбардування у підземних бункерах. О 10:00 з усіх точок вони відкрили прицільний вогонь по передовим загонам противника. 24-й і 25-й полки морської піхоти США миттєво втратили 25 % свого складу. З 56 танків, які десантувалися першим захо́дом, було знищено 26 машин. Вояки США не могли окопатися, оскільки вулканічний ґрунт був крихким і руйнував стіни окопів. Загалом, втрати десантників 19 лютого склали 501 убитими, 47 померлими від ран і 1 755 поранених.
Під вечір війська США висадили на берег Іодзіми 30 000 чоловік. Вони очікували традиційного нічного нападу японських сил і їхніх масованих банзай-атак. Проте оборонці острова відмовилися від старої тактики і перейшли до нічних диверсій, які проводили невеликими загонами. Вони підкидали у табори противника ручні гранати або робили поодинокі постріли. Завдяки цьому обози військ США часто загорялися, а десантники не мали можливості перепочити.
Бій за гору Сурібаті
20 лютого1945 року після артпідготовки, один полк морських піхотинців США рушив на південь, до гори Сурібаті, а три інших — на північ, у напрямку плато Мотояма. Останні змогли до вечора захопити летовище Тідзіма і розірвати зв'язок між японським головним штабом і горою. Незважаючи на відносну легкість взяття летовища, захоплення Сурібаті затягнулося. Японці билися за кожен метр схилів гори. Наземний вогонь був неефективний проти японських підземних укріплень, тому морські піхотинці зачищали доти і бункера ручними гранатами і вогнеметами. Під час бою за Сурібаті загинув командир оборони, полковник Ацудзі Канехіко.
21 лютого, коли десантувалася 3-я дивізія морської піхоти, судна флоту США, що перебували у берегів Іодзіми зазнали нападу камікадзе. Останні вилетіли на 32 літаках «Комета» і «Небесна гора» з бази Каторі у японській префектурі Тіба. Їхня атака була успішна — затонули авіаносці США «Бісмарк сі» (Bismarck Sea ) і «Саратоґа» (Saratoga ). Повідомлення про цей напад надійшло навіть до захисників острова, які змогли перехопити повідомлення спантеличеного противника «Нас атакують камікадзе. Терміново допоможіть !». Нальоти загонів "смертників" тривали ще декілька днів, завдаючи значних втрат десантованим частинам і кораблям США.
22 лютого 4-у дивізію морської піхоти, яка зазнала значних втрат на підходах до плато Мотояма, замінила 3-а дивізія. 5-а дивізія продовжувала бій за Сурібаті. Солдати США випалювали в горі підземні укріплення противника і перекривали тунелі сполучення, ізолюючи в окремих бункерах японські частини. Вночі опір захисників було зламано.
23 лютого, о 10:15, вояки 5-ї дивізії встановили прапор США на вершині гори Сурібаті на знак своєї перемоги. О 12:15 його замінили на вдвічі більший. Момент підняття другого прапору був зафіксований на фотографії Джо Розенталя. Цей твір з мистецької точки зору був нікудишнім, але мав важливе символічне значення, яке підхопила преса і уряди союзників. Вперше прапор США було піднято на японській території, що давало багатьом надії на швидке і переможне завершення війни. [11] Для морської піхоти США, у доцільності існування якої сумнівалось чимало військовиків, ця фотографія послужила демонстративною заявою своєї професійності. Адмірал Джеймс Форестел, побачивши майоріючий прапор, навіть промовив до генерал-лейтенанта Сміта: «Тепер за існування морської піхоти можна п'ятсот років не хвилюватися»[12]
Після падіння Сурібаті, невеликий загін японських вояків контратакував її вершину, відбив противника і, скинувши зірково-стрічковий прапор, здійняв японський Стяг ранкового Сонця. Солдати США двічі перехоплювали гору і двічі піднімали свій прапор. За їх свідченнями, трофейний японський стяг був весь червоний від крові його захисників.
Бій у околицях Мотоями
Після взяття Сурібаті та повернення наглядача за операцією адмірала Джеймса Форестела до США, битва за Іодзіму ставала дедалі запеклішою. Японський головнокомандувач Курібаясі все ще мав у розпорядженні більшу частину свого війська.
З 24 по 26 лютого дивізії морської піхоти США повільно просувались до летовища Мотояма. Зазнаючи значних втрат у живій силі, її солдати послідовно знищували підземні укріплення японців. В середньому швидкість просування становила 10 м на годину. Переконавшись на власному досвіді, що артилерія неефективна проти підземного противника, морські піхотинці широко використовували вогнемети, ручні гранати і танки з вогнеметною установкою. Бої тривали навіть вночі при освітленні острова авіацією і кораблями США.
Нарешті, під вечір 26 лютого летовище Мотояма було захоплено силами США. Того ж дня інженерний батальйон почав його перебудову, яку завершив за п'ять днів. 4 березня перший бомбардувальник B-29, що зазнав пошкоджень під час нальоту на Токіо, приземлився на Іодзімі і був відремонтований. Острів було підготовлено для здійснення широкомасштабних бомбардувань японських міст.
Незважаючи на падіння летовища, плато Мотояма залишалось під захистом 2-ї японської об'єднаної бригади генерал-майора Сенда. Завдяки його вишколу, цей неупорядкований підрозділ було перетворено на потужну бойову машину. Через запеклий опір вояків Сенди, солдати США називали фронт в районі Мотоями «м'ясорубкою». Впродовж десяти днів чисельно і технічно переважаючий противник не міг прорвати тутешню оборону.
З наближенням військ США, 5 березня генерал-лейтенант Курібаясі переніс свій штаб до північного району Іодзіми. Зранку 7 березня загони 3-ї дивізії морської піхоти пішли у масовий наступ і захопили центральну частину острова. Японські сили опинилися роз'єднаними на півночі і сході.
Останні дні
Наступ США все наростав. У захисників острова вичерпалися запаси води і вони почали страждати від спраги. Ті з японців, хто виходив із підземних бункерів здобути дощової води, практично не поверталися. 14 березня командир 145-піхотного полку полковник Ікеда, який захищав штаб головнокомандуючого, урочисто спалив військовий прапор, щоб не дістався противнику. Готуючись до завершення операції, 16 березня генерал-лейтенант Курібаясі відправив прощальну телеграму до Генштабу у Токіо:
« | Наступив час останнього бою. З моменту прибуття ворога, [мої] підлеглі офіцери і солдати воювали завзято, немов демони. Я радий, що не зважаючи на неймовірні наземні, морські і повітряні атаки чисельно переважаючого [противника], [наші воїни] блискуче продовжували боротьбу...Через безперестанний натиск ворога, [вони] полягли один-за-одним. Всупереч Вашим очікуванням, [мені] нічого не залишається як передати острів у руки противника. З невиразним жалем у серці, уклінно осмілююсь просити Вас пробачити мене. Зараз, коли вичерпались снаряди, висохла питна вода і всі бажають ринутися у останній бій, [я] постійно думаю про ласку імператора і не жалкуватиму [за неї] свого життя. Знаю, що імператорські землі не матимуть спокою допоки Іодзіма не відвойована. Тому навіть якщо я стану привидом, присягаю обов'язково повернути її. Перед останнім боєм, висловлюю Вам свої істинні помисли і, безперестанно молячись за перемогу нашої Монаршої держави, навіки прощаюсь з Вами... [13] | » |
17 березня війська США досягли найпівнічнішої точки острова — місцевості Кітанохана. Цього ж дня з Токійського Генштабу було надіслано повідомлення про підвищення Курібаясі до рангу генерала, однак він не дізнався про це. Противник зруйнував усі засоби зв'язку. Курібаясі встиг лише віддати останній наказ своїм воякам:
« | 1. Наступив час останнього бою. 2. [Наказую] корпусу [Оґасавара] розпочати в ніч на 17 березня загальний наступ і знищити ворога. 3. [Наказую] усім підрозділам атакувати ворога на відповідних фронтах [лише] опівночі. Битися на смерть до останнього; назад не оглядатися. 4. Я буду постійно попереду вас .[14] | » |
За цим наказом решти японських сил перейшли від оборони до наступу. Під час нього загинув командир танкового полку, полковник Нісі, який незважаючи на важке вогнеметне поранення, продовжував боротьбу ще 2 доби.
У ніч з 25 на 26 березня була проведена завершальна контратака японців. Генерал Курібаясі і контр-адмірал Ітімару, особисто очоливши декілька сот вояків, щосили вдарили по позиціях противника.
Перед виступом, Ітімару склав послання-заповіт на ім'я президента США, Франкліна Рузвельта — «Лист до Рузвельта »[15] . Контр-адмірал переклав його англійською за допомоги японського солдата з Гаваїв і, передбачивши, що противник обшукуватиме тіла полеглих офіцерів, заховав його собі під пазуху. Під час контратаки Ітімару загинув, а лист потрапив до рук морських піхотинців. 11 липня його опубліковали у газетах США. У цьому посланні покійний контр-адмірал покладав відповідальність за розв'язання