Реферат: Боротьба Василя Стуса

бо мати дивиться свята,

(«Посоловів од співу сад»),

а «гострота» означає страждання, насильство, зло:

Квадратура

таємних бід і ромби самоти,

і прямокутники старих напастей,

і лінії спадні усепокори.

Пізніше розвиток етнічного організму було жорстоко припинено і він, не досягши зрілості, почав розкладатися.

Тепер стають зрозумілими інші Стусові образи. Прочитаймо наприклад, такий вірш зі збірки «Веселий цвинтар»:

Цей біль — як алкоголь агоній

як вимерзлий до хрусту жаль.

Передруковуйте прокльони

і переписуйте печаль.

Давно забуто, що є жити,

і що є світ, і що є ти.

У власне тіло увійти

дано лише несамовитим.

А ти ще довго сатаній,

а ти ще сатаній, допоки

помреш, відчувши власні кроки

на сивій голові своїй.

В. Стус «пригадав», що є життя, що є світ і що є він. Він увійшов у тіло власного народу, як жива клітина входить у тіло біологічного організму. Василевим тілом є тіло його народу. І він з жахом усвідомлює, що його людське тіло зможе проіснувати довше, ніж тіло його народу. Такий результат його не влаштовує, і він має намір померти, коли відчує, що він живий, а народне тіло уже скінчило тернистий шлях («помреш, відчувши власні кроки на сивій голові своїй»).

Таке його світобачення підтверджується спогадом його друга зі студентських часів Віктора Дідківського: «Ставлення Стуса до національного питання випливало з його філософії життя. Своє філософсько-національне кредо Василь обґрунтував мені у 1978 році, коли приїздив на похорон батька у Донецьк. Нація — це спосіб існування людства. Інакше, як у формі нації, людство існувати не може. І тому порушення прав нації, а тим більше політика знищення націй (лінгвоцид, етноцид, екоцид) є брутальне порушення прав людини, злочин проти людства. Тому збереження прав нації на існування, захист і боротьба за її нормальне буття (збереження культури, мови, звичаїв) — це є боротьба за збереження людства». («Василь Стус у своїх листах», «Вітчизна», 1995, № 7-8).

Невідомо, чи Стус захоплювався ідеями Освальда Шпенглера, Арнольда Тойнбі чи Лева Гумільова, але образи поета відчутно перегукуються з їхніми уявленнями.

В 1965 році Василь Стус познайомився з поетом старшого покоління Миколою Омеляновичем Самійленком, який тоді працював майстром будівельної бригади дослідного господарства Українського науково-дослідного інституту садівництва. Знайомі попросили Миколу Самійловича взяти на роботу Василя Стуса, який після звільнення з аспірантури не міг працевлаштуватися. Стус працював спочатку в будівельній бригаді, а потім в котельні. Іноді Василь залишався у Миколи Омеляновича на ніч і між ними відбувалися довгі розмови. Самійленко згадує: «Настрій у нього був розбитий. Це я зразу помітив. Він більше скаржився. Я його, в перші дні особливо, спиняв. Кажу: «Василю, відімкнися! Не закаламучуй розум усяким злом чи ненавистю». М. Самійленко ділився зі Стусом своїм невільницьким досвідом. Він провів десять років у таборах за участь в УПА. У Карлазі Микола Омелянович чотири з половиною місяці спав на одних нарах з Левом Гумільовим. Вони багато розмовляли сам-на-сам. «То була справді Божа милість наді мною. Я забув, що находжусь в концтаборі». М. Самійленко розповідав Стусові про те, що Гумільов порівнював етноси з живими організмами.

Пізніше М. Самійленко через свого колишнього однокурсника, заступника міністра будматеріалів, влаштував В. Стуса на роботу у відділ реклами та інформації, де він працював до першого арешту.

З уявленням про національний організм пов'язані образи, взяті Стусом із статевої сфери. В листі до Б. Гориня, характеризуючи українську інтелігенцію, Стус пише: «нічні полюції замість діянь — це наше», а трохи нижче: «всякий (навіть український) інтелігент: без рук, без яєць, без учинків».

Ці ж образи присутні в розмові, яка відбулася між В. Стусом і Р. Корогодським в день, коли стало відомо про трагічну загибель сина В. Коротича. (Син Віталія Коротича Андрійко впав у трансформаторну будку і згорів.)

Стус і Корогодський сиділи на лавці і журились з приводу цього жахливого трагічного випадку. Мимо них пройшов молодий поет Григорій Кириченко, який продався більшовикам — пішов служити в їхню пресу.

— Це великий поет, — сказав Стус, — Але зараз він мрець. І ніякий це вже не поет. […] Зрозумій, що від кожного з нас хочуть, щоб ми відмовилися від себе, від нашого спілкування між собою і від того, що ми робимо.

— Це ти дуже складно, — відповів Корогодський, — Я думаю, що все простіше. Ми, напевно, робимо не те, що в цьому суспільстві прийнято. Вони цього не хочуть. Це їм вороже.

— Ну, може, так. Ти надто спокійно про це говориш.

— Так. А чого нервувати?

— Та нервувати тому, — заводився Стус, — що нам варто тільки збочитись, тільки від себе відмовитись — і все! Тут от вирви! — він показав на свій пах, — Отут вирви! — він зробив жест, ніби відривав собі геніталії, — І вся чоловіча сила… Вже нема поета, вже нема людини, вже нічого немає! Вирви!

«Вирви» він повторив три чи чотири рази. На увесь голос. І ще й показував. Ще він казав, що вся історія працює на те, щоб ми зникали. Що ми практично позбулися своєї історії, і нам накинули іншу історію. І ми продукти не своєї історії. І люди наші не свої, не наші люди. І Гриць не наш.

— Я інакше сприймаю все це, — сказав Корогодський, — Ти якось як особисту образу.

— Так! Ти що, не вважаєш, що він нас зрадив?

— Ні, — відповів Корогодський, — я не вважаю. Він зробив свій вибір. Ти ж уже стільки начитався тої екзистенціальної філософії. Чому ти не хочеш визнати, що всі мають право на вибір. […] Кого він зрадив? Я думаю, що найбільше він зрадив самого себе. А ти вважаєш, що він нас зрадив. Я не вважаю, що він мене зрадив. Він мені сьогодні чужий.

— Ну, я не знаю. Може, ти й правий. Але я все одно відчуваю велику прикрість, велику втрату.

Стус порівнював чоловічу потенцію із здатністю бути повноцінною творчою людиною. Адже живий організм творять окремі клітини, які несуть однаковий генетичний код, певну інформацію. І якщо цю інформацію спотворити, то клітини уже не зможуть збудувати досконалий організм. А починається організм із статевих клітин, які містять спадкову інформацію.

Все одно милішої нема
за оцю утрачену й ледачу,
за байдужу, осоружну, за
землю цю, якою тільки значу
і якою барвиться сльоза.

Стус вважає вітчизну втрачен?