Реферат: Червоний терор в Україні 1917-1953 рр

Протягом тривалого часу в історіографії історії України тема про боротьбу репресивно-карального апарату тоталітарного совєтського суспільства з національно-визвольним рухом в Україні у 1917-1953 рр., яка десятиліттями проводилась методами червоного терору, започаткованого жовтневим большевицьким переворотом, була практично недоступною для дослідників минулого, оскільки пов'язані з нею документи, вкриті численними застережливими грифами, постійно перебували на збереженні в різноманітних „спецхранах" та „спецархівах".

Породжена соціяльною системою у формі большевицької державности жорстокість, вузькоклясове світосприймання, нетерпимість до будь-якого інакомислення значною мірою знецінили норми загальнолюдської моралі, привели до непоправних деформацій соціяльної свідомости. За таких умов створений і випробуваний в роки громадянської війни репресивно-каральний апарат з часом не лише не згортався, а навпаки — розгалужувався, зростав та вдосконалювався, набуваючи нових, значно ширших функцій.

Логічне підтвердження цього знаходимо у матеріялах Дванадцятої Всеросійської конференції РКП(б), яка відбулася у 1922 р.: „Репресії, які неминуче не досягають мети, будучи спрямовані проти кляси, що піднімається (як, наприклад, свого часу репресії есерів і меншовиків проти нас), диктуються революційною доцільністю, коли йдеться про придушення тих відживаючих груп, які намагаються захопити старі, відвойовані у них пролетаріятом позиції".¹

Цілком очевидно, що в першій половині 20-х років вістря репресивно-карального механізму було спрямоване перш за все проти безпосередніх опонентів РКП(б), активних учасників тих політичних партій і сил, які діяли в Україні на зламі історичних епох та боролись за власну національну державність. Об'єктом репресій в цей період стали також прибічники „білого" руху, громадяни, які з різних причин служили в збройних формуваннях, організаціях та установах Центральної Ради, гетьманського режиму, Директорії, в часи буття УНР. Вже це без будь-якої додаткової перевірки служило приводом для арешту та репресій.

Цій же меті, безперечно, сприяла діяльність утвореної за рішенням Політбюро ЦК КП(б)У від 28 жовтня 1922 р. Комісії для боротьби з буржуазною ідеологією. Вже сам факт залучення до неї голови ДПУ УССР Манцева не потребує додаткових коментарів.²

Необхідно взяти до уваги, що особи, які потрапляли в поле зору органів ДПУ з політичних міркувань, не випадали з нього протягом всього свого життя. Як визнав у 1925 р. прокурор Верховного Суду П. Красиков, „ ... через Особливу нараду повинні проходити справи щодо так званих „переглядів" — по відношенню до політиків, термін яких закінчився і необхідно давати нові обмеження. Підставою для такого заходу соціяльного захисту служить не новий злочин, а переконання, що ця особа може його здійснити, оскільки вона за особистими своїми якостями є надто активною... Таким чином, цілком природно створюється певне коло осіб, що знаходяться у віданні ОДПУ".³

Репресії большевиками розглядалися також як один з основних дійових засобів у боротьбі з релігією. Ставши на шлях політики державного атеїзму, советська влада широко користувалася різноманітними методами — від закриття молитовних будинків до організації відкритих судових процесів над священнослужителями.

В першій половині 20-х років значною мірою посилився тиск на українську інтелігенцію — головного носія знань і культурних традицій народу. Таким чином політичне керівництво тоталітарного суспільства намагалося спрямувати її на шлях співробітництва з совєтською владою.

Нищівний удар був нанесений по науковій інтелігенції. Численні реорганізації наукових установ, вищих навчальних закладів, як правило, супроводжувались принизливими для людської гідности перевірками політичної благонадійности та чистками. Восени 1923 р. ЦК КПБ(б)У настійно рекомендував Народньому комісаріятові УССР при проведенні чисток неухильно керуватися клясовим принципом, „розвантажити" вищі навчальні установи від „ворожих антисоветських і спекулятивних елементів".⁴

Під тиском політичних репресій перебували також численні культурно-просвітницькі організації, що мали яскраво виражене національне забарвлення. Зокрема, політичним керівництвом розглядалися як націоналістичні організації „Просвіти", що відігравали винятову ролю у розповсюдженні знань, кращих багатовікових традицій української культури. 12 липня 1920 р. Політбюро ЦК КП(б)У прийняло постанову „Про Просвіти", в якій ставилося завдання їх „одержавлення", а в разі неможливости — ліквідації. Як проходив цей процес, свідчить той факт, що до 1923 р. кількість „Просвіт" скоротилась в дев'ять разів.⁵

В другій половині, особливо в кінці 20-х років, репресивні заходи проти української інтелігенції значно посилилися. При цьому вище політичне керівництво большевицької неоімперії впровадило у повсякденну практику діяльности карального апарату використання провокацій та інсинуацій для нагнітання серед населення атмосфери суцільної гістерії, спрямованої на боротьбу з так званим „шкідництвом" та широким спектром дій, що кваліфікувались як „контрреволюційні злочини".

Ніякі юридичні норми, ніякі моральні принципи не бралися до уваги при складанні сценаріїв гучних політичних спектаклів, авторами яких являлись керівники ВКП(б), що перебували у Москві.

Головним дириґентом подібних спектаклів був сам „великий вождь народів", що уважно слідкував за ходом пропаганди їх наслідків в трудових колективах, на підприємствах, в організаціях та установах, попереджаючи про те, що „шкідництво буржуазної інтелігенції є одною з найбільш небезпечних форм опору соціялізмові".⁶

На рубежі 20-30-х років заведений большевиками механізм репресій набирав свої нові оберти. Його нищівну силу, зокрема, відчуло на собі українське селянство. Надзвичайні заходи у відношенні до нього почали застосовуватись з січня 1928 р. в процесі хлібозаготівель. Та особливої жорстокости репресії набули в період так званої „суцільної колективізації", покликаної докорінно змінити соціяльну психологію селянства, перетворити його в клясу, чия виробнича діяльність піддавалася б прямому регулюванню з боку тоталітарної держави.

Вже вкінці 1929 — на початку 1930 років за рішенням місцевих органів влади почали здійснюватися заходи для виселення за межі краю найбільш заможних селян з конфіскацією їх особистого майна. Правову основу під ці дії підвела спільна постанова ЦВК СССР та РНК СССР від 1 лютого 1931 р. „Про надання крайовим (обласним) виконкомам і урядам автономних республік права виселення куркулів з меж районів суцільної колективізації сільського господарства".⁷

Проведення подібних операцій мало свою, далеко не завжди зрозумілу з точки зору здорового глузду та правових норм, реґляментацію. Так, особи, віднесені до категорії куркулів, поділялися на три основні групи. До першої зараховувався так званий контрреволюційний актив — працьовиті селяни, що були большевицькою ідеологією названі куркулями, які активно протидіяли організації колгоспів, втікали з постійного місця проживання і переходили на нелегальне становище. До другої групи включали найбільш заможних селян, місцевих авторитетів, що являли собою економічну основу національно-визвольного руху опору на селі. Третя група включала в себе решту найбільш заможних селян, а також середняків, бідняків і навіть наймитів, що отримали ярлик ворогів совєтської влади.

Відповідно до визначених категорій відносились і покарання. Як правило, голів заможних селянських сімей, зарахованих до першої групи, заарештовували і їх долю вирішували „спецтрійки" у складі представників каральних органів ОДПУ, місцевих партійних органів та прокуратури. Розкуркулених селян з другої групи, а також членів сімей з першої — виселяли у віддалені райони імперії. Осіб, віднесених до третьої групи, частіше переселяли в межах области чи краю.⁸

На сьогоднішній день, на жаль, ще немає абсолютно повних і достовірних даних про наслідки репресій серед селянства. Тому привертають увагу наукові розвідки московського дослідника В. Земскова. Його підрахунки, здійснені на основі матеріялів НКВС-НКДБ-МДБ-МВС СССР, свідчать про те, що в 1930-1931 рр. з України було виселено 63,817 сімей. З них у Північний край — 19,658, за Урал — 32,127, у Західній Сибір — 6,556, у Східній Сибір — 5,056, у Якутію — 97, на Далекий Схід — 323 сім'ї.⁹

Становище спецпереселенців було надзвичайно важким. Так, звертає на себе увагу довідка Верховного Суду СССР, підготовлена у 1931 р. після суцільного обстеження Наримського краю. В ній, зокрема, говорилося, що „ ... у більшості районів краю спецпереселенці у господарському відношенні влаштовані незадовільно... Житлове будівництво своєчасно розпочате не було. В наслідок цього у ряді селищ становище з житлом вкрай загострилося і переселенці на початку зими опинилися в куренях та землянках, не захищених від холодів та дощів. Це становище погіршується ще незабезпеченістю теплим одягом і взуттям більшости переселенців. Майже всі поселення, розташовані на великій відстані від водних шляхів, до кінця навігації продовольством забезпечені не були... Мережа медпунктів абсолютно недостатня. В наслідок цього спостерігається висока смертність серед осіб похилого віку та дітей. Так, по Порабельській комендатурі протягом літа (1931 р.) до 1 вересня померло 1,375 осіб. З них — 1,106 дітей. По Середньо-Васьюгівській комендатурі з моменту розселення спецпереселенців по 1 вересня померло 2,158 осіб, або 10.13 відсотків від загальної кількости".¹⁰ Подібною була трагічна картина і по інших районах.

Разом з тим жорстокі каральні заходи репресивного апарату для придушення руху опору та національної самосвідомости українського населення, як видно з документів вищого політичного керівництва, вищих органів державної влади та державного управління совєтської імперії, не давали жаданого ефекту. Опір селянства аграрній політиці посилювався, набуваючи найрізноманітніших форм — від невиходів на роботу до відкритої непокори совєтській владі, що органічно не сприймалась хліборобами. Широкого розмаху набули такі форми протесту, як приховування зерна, псування сільськогосподарського реманенту тощо.

Особливо активізувалися виступи селян в період хлібозаготівельної кампанії 1932 р. Про численні прояви „правоопортуністичних настроїв" доповідав генеральному секретареві ЦК КП(б)У С. Косіорові голова ДПУ УССР С. Реденс. Не міг, зокрема, керівник республіканської партійної організації не ознайомитись з виступом кандидата в члени партії, члена сільської ради на пленумі Ленінської сільської ради Білозерського району Дніпропетровської области, який, критикуючи районних керівників та їх запопадливість у проведенні хлібозаготівель, заявив: ,,Ви захищаєте свої партійні квитки, але все рівно за цю хлібозаготівельну кампанію ваші партквитки полетять, бо плян нереальний, хіба що будете людей заготовлювати в хлібозаготівлю. Все рівно доведеться селянству помирати голодною смертю, і якщо це так, то ви заздалегідь готовте собі могилу, оскільки без цього не обійдеться. Видно, що у влади знаходяться контрреволюціонери, або просто безголові, які виробляють пляни так, щоб їх неможливо було виконати, і тим самим підбурюють проти себе народ".¹¹

За таких умов вище партійно-політичне керівництво та уряд країни не найшли іншого шляху, як посилити репресивні заходи, в серпні 1932 р. ЦВК СССР схвалив Закон „Про зміцнення соціялістичної власности", власноручно написаний Й. Сталіним. Дещо пізніше, 8 вересня 1932 р. Політбюро ЦК ВКП(б) на своєму засіданні розглянуло і затвердило текст інструкції для Верховного Суду СССР, прокурора Верховного Суду СССР та ОДПУ щодо проведення цього закону. Вражає те, що навіть за незначні злочини вона передбачала вищу міру покарання. При чому при винесенні вироку рекомендувалося брати до уваги соціяльне походження звинувачених.¹² Як свідчать документи, лише в перший рік застосування цього закону було засуджено близько 300 тис. громадян. З них, близько 5 відсотків до розстрілу, а 55 відсотків до десяти років позбавлення волі.¹³

В контексті рішень, прийнятих правлячою верхівкою большевицької партії совєтської імперії, слід розглядати і директивно-репресивні заходи її прислужниці — ЦК КП(б)У, проведені восени 1932 р. Адже саме політичне керівництво УССР рекомендувало Державному політичному управлінню України „проведення масової операції по нанесенню оперативного удару по клясовому ворогові". Основна мета операції, як з'ясувалося, полягала у виявленні „контрреволюційних центрів, які організовують саботаж і зрив хлібозаготівель та інших господарсько-політичних заходів".¹⁴

На виконання директиви ЦК КП(б)У 19 листопада 1932 р. була проведена нарада начальників обласних відділів ДПУ України, на якій грунтовно обговорювались оперативні пляни проведення такої операції по кожній з областей. Відповідно до них передбачалось заарештувати 3,425 громадян. З них, по лінії „української контрреволюції" — 1,180, по „білій контрреволюції" — 247, по польській контрреволюції — 341, по „національній контрреволюції" — 540, по „сільській контрреволюції" — 812, по „церковниках та сектантах" — 420, по „контрреволюційних групах промисловости" — 63, по „шкідництву в сільському господарстві" — 135".¹⁵ Загалом операція мала охопити 243 райони Української ССР.¹⁶

На думку голови ДПУ УССР С. Реденса, складність та масштабність операції вимагала мобілізації зусиль не лише підвідомчих органів репресивно-карального апарату. Тому він 22 листопада 1932 р. звернувся до ЦК КП(б)У з проханням „...політбюро затвердити накреслені заходи і одночасно дати вказівки обласним партійним комітетам про посилення партійної та совєтської роботи, без чого... заходи не будуть мати належного та необхідного... результату".¹⁷

Голова ДПУ УССР С. Реденс ніскільки не сумнівався у підтримці ЦК КП(б)У, адже тільки репресивно-каральна система забезпечувала нічим не обмежену владу большевиків шляхом державного ціленаправленого терору, стверджуючи тоталітарний режим на території поневоленої України. Так, лише в листопаді 1932 — січні 1933 рр. органи ДПУ „ ... ліквідували 1,208 „контрреволюційних колгоспних" груп, заарештували 6,682 особи".¹⁸

Аналізуючи причини, хід та масштаби репресій в Україні, необхідно зазначити, що з 1934 р. розпочинається своєрідний етап перегрупування сил, удосконалення репресивного механізму, політичного та юридичного обґрунтування дальших, ще більш маштабних за рамками та трагічних для українського народу за наслідками політичних репресій. Підтвердженням цього може служити реорганізація репресивно-каральної системи.

Так, постановою ЦВК СССР від 10 липня 1934 р. був утворений Народній комісаріят внутрішніх справ СССР (НКВС СССР), який перебрав на себе керівництво міліцією, карним розшуком, пожежними частинами, органами запису актів громадянського стану, картографією, виправно-трудовими установами тощо. Принципово новим стало включення до нового народнього комісаріяту ОДПУ, яке після реорганізації перетворилося у Головне управління державної безпеки НКВС СССР. У відповідності з прийнятими рішеннями у складі наркомату внутрішніх справ діяла Особлива нарада при наркомі внутрішніх справ, якій надавалося право виносити вироки щодо ув'язнення у виправно-трудові табори, заслання, вислання на термін до 5 років або вислання за межі СССР.¹⁹

Таким чином, внаслідок проведеної реорганізації у складі центральних органів червоної імперії вперше в історії з'явилося відомство, яке сконцентрувало в своїх руках практично всю повноту адміністративно-політичних та репресивно-каральних функцій, мало прикордонні та внутрішні війська, а також воєнізований склад центральних і місцевих установ органів внутрішніх справ.

--> ЧИТАТЬ ПОЛНОСТЬЮ <--