Реферат: Дитяча література Німеччини періоду Середньовіччя, епохи Відродження, кінця XVIII – першої половини XIX ст
1. Фольклор. Древня література. Дитяча література Середньовіччя
2. Дитяча література епохи Відродження XVIIст
3. Дитяча література XVIII ст
4. Дитяча література кінця XVIII – першої половини XIX ст
4.1. Брати Якоб та Вільгельм Грімм
4.2. Ернст Теодор Амадей Гофман
4.3. Вільгельм Гауф
Німецька дитяча література, містить у собі дитячу літературу Німеччини як історично сформованої національної і державної спільності — від її джерел до кінця другої світової війни — і літературу для дітей двох самостійних держав ДДР і ФРН, що утворилися на території Німеччини в 1949 році.
1. Фольклор. Древня література. Дитяча література Середньовіччя
Хронологічні границі історії німецької дитячої літератури, як і будь-якої іншої європейської літератури, ідуть у глиб століть, якщо говорити про фольклор як про джерело всіх літератур, у тому числі і дитячих. Правомірною представляється точка зору вчених ДДР, що пов'язують виникнення дитячої літератури з її дописьменними формами. Казки, пісні, легенди, потішні рахувниці і т.п. (зб. «Велетенська риба», «Спляче яблуко», «Німецькі балади») склалися і набули форми, відточені усною традицією, у далекій давнині. З виникненням писемності вони стають лише предметом літературних переробок, формують традиції літератури письмової, її жанрове різноманіття.
Якщо для дорослої літератури фольклор — насамперед джерело тем, сюжетів, жанрів, то для дитячої літератури його роль цим не вичерпується. На основі фольклору складалася усна, «домашня», дописьменна дитяча література, що ставала основою світогляду дитини і нерідко вступала у своєрідний конфлікт із релігійним світосприйманням, у сфері якого жила людина середньовіччя. Жодне сказання, жоден героїчний епос середньовіччя ніколи б не збереглися, якби не усні традиції оповідань про злі і добрі сили, про подвиги героїв, відьом, драконів, приворотні зілля, що виявляються в писемних пам'ятках. Уся ця «неймовірна чортовщина» могла прижитися поруч з жорстко запрограмованим християнським каноном тільки в тому випадку, якщо уявити собі, що саме усні традиції були основою світогляду людини середньовіччя і були настільки ж природні, як мати і будинок, що складають першоелемент самосвідомості дитини у світі.
Шляхи фольклорних і епічних сюжетів до сучасного їхнього сприйняття досить складні. Справжніх народних пісень дійшло до сучасності небагато, особливо якщо вони якимсь образом торкалися соціально-станові відносини свого часу. Записувати їх почали пізно, але вірною їх охоронницею протягом століть залишалася народна пам'ять і усна «сімейна традиція». Незрима, нікому непідвласна поезія «домашнього вогнища» спливає в пізніші часи у всіляких жанрах і трансформаціях. Свідченням подібної роботи століть є нескінченні варіанти знаменитої «Лорелеї», казок і епічних сказань. У піснях і баладах чітко виявляються сліди древніх, дохристиянських вірувань у те, що кожним явищем природи керує свій грізний бог, а самі явища природи уособлюються як живі істоти. У пізніші часи саме прийом уособлення став одним із самих життєдайних прийомів літератури для дітей, оскільки дитяча свідомість у своєму розвитку робить шлях, історично пройдений людством.
Німецька балада про «Стародавнє пророкування близької війни, що повинна закінчитися навесні» оповідає про споконвічне протиборство весни і зими. Вона призиває селянина готуватися до приходу зими влітку, щоб не піддатися богам і виграти бій. «Балада про голодну дитину», багаторазово оброблена різними поетами Німеччини, уражає художньою невибагливістю й образною вірогідністю. Вона оповідає про багатовікове гноблення людини, що не може нагодувати умираючого від голоду дитини, про гору матері, що усі умовляє дитини потерпіти до нового врожаю. Кожна строфа, як рефреном, закінчується трагічним проханням — плачем дитини:
Матінка, матінка, хлібця дай,
Голод замучив, хоч пропадай.
(Переклад Л. Гінзбурга)
Народні пісні не адресовані спеціально дітям, але їхні мотиви постійно варіюються в різних жанрах фольклору, формуючи своєрідний кодекс моральності і честі. Подібні мотиви стають темами народних казок, уже безпосередньо орієнтованих на дитяче світосприймання. Казка «Семеро братів» глузує з дурості, «Велетенська риба» потішається над пустими хвастощами. Мотиви цієї казки пізніше воскреснуть у діяннях Мюнхаузена. «Казка про п'ять пальців» навчала почуттю солідарності, єднання слабких у боротьбі із сильними, почуттю взаємної довіри.
Лицарський роман з його авантюрністю і прославлянням хоробрості, честі, безкорисливості в захисті скривджених вклав не малу лепту у формування пригодницького жанру, одного з найпопулярніших у дитячій літературі, а багаторазові його літературні переосмислення дотепер живі в літературі для дітей.
Художня форма, своєрідна структура і стилістика, властивій літературі, написаної спеціально для дітей, так само народжувалися, вигострювалися в усній традиції, де сполучилися повчальність і образність, серйозне і смішне, героїчне і побутове, комедійне, ліричне і пародійно-сатиричне. Традиції усної літературної трансформації древніх і середньовічних пам'ятників можна знайти аж до сучасних авторських обробок тих же пам'ятників для дитячого читання («Пісні про Нібелунгів», «Книги про Шільдбюргерах» та ін.).
Існує в культурі середньовіччя ще одна цікава сторінка — це зовсім самобутня література середньовічних школярів і студентів — вагантів. Відомою перешкодою до її сприйняття є латинська мова, на якому вона написана. Відзвуки цієї літератури дослідники виявляють у багатьох жанрах національної поезії Відродження і більш пізніх століть. Не можна забувати, що це перший і єдиний приклад, аж до сучасності, самостійної юнацької і підліткової творчості, що одержав всесвітнє визнання. Сама нетрадиційність сприйняття реальності шиворот-навиворот, властива поезія вагантів,— назавжди залишиться одним з улюблених прийомів дитячої літератури, аж до сучасності.
Поезія вагантів була однієї із самих ранніх літературних форм утвердження і реалізації нетрадиційної розкутості дитячого мислення, вибуху фантазії. У пісеньці «У старому будинку під гострим дахом» просто все відбувається навпаки, і навіть знамениті тихоні равлики голосно гавкають. У баладі «Плутанина» розповідається про веселу людину, що «дошкою рубанок стругала, топила поліна грубкою». Цього веселуна і вморити не вдається, оскільки життєвість його в самій зухвалості думки. Коли його захотіли поховати, то герой сам «відспівав батька святого й у танок пустився знову». Закономірно, що подібні перекручені пісеньки властиві всім народам.
Самобутня діалектика мислення смішних дитячих пісеньок визначає певною мірою і соціальну сатиру поезії вагантів і німецької драми епохи Відродження, особливо творчості знаменитого німецького поета і драматурга, шевця Гансу Сакса.
Традиції ці відроджуються сьогодні Пітером Хаксом та Джеймсом Крюсом.
Тема ледаря і ледаря займає значне місце в поезії вагантів. Народній пісні і казці властиво не тільки вихваляння праці як визначеної моральної цінності, але і своєрідне вихваляння ледаря. Ледачі герої зустрічаються в казках усіх народів. Це свого роду казковий навпаки, аж ніяк не заперечливої моральної цінності поняття праці. Зміст його появи інший. При усій величі праці, для народу він був не тільки благом, але і покаранням, жорстокою обов'язковістю. Не випадково лінощі часто супроводжуються у казці з розумом і сміливістю — кращими якостями людини, обов'язковими для морального народного кодексу. Саме виникнення подібного героя було вираженням протесту проти обов'язковості безрадісної праці для людей нижчих станів. Не випадково в народній казці «дурні» і ледарі нерідко виходять переможцями.
2. Дитяча література епохи Відродження XVII ст
Епоха Відродження в Німеччині при всіх її національно-історичних відмінностях від Відродження в Італії, Франції, Англії й інших країнах Європи стала епохою епохою поширення перших записів народної поезії, розповідей (особливо сатиричних шванків), епохою створення «дійсно по-справжньому поетичних» (Ф. Энгельс) народних книг про Тіля Уленшпігеля, доктора Фауста, про Шільдбюргерах (дурних жителів міста Шільди) і т.д. Іншими словами — це була епоха, коли багатовікова народна література одержала свою канонізацію в книзі, а її герой став прототипом героїв-борців проти соціальної несправедливості; гордим і веселим «лицарем» пригноблених як Тіль Уленшпігель, героєм світової літератури, якого не можливо вбити, й улюбленим героєм дитячих книг.
При всіх розходженнях названих знаменитих народних книг їх поєднує одну якість, що своїм походженням зобов'язано народним традиціям стародавності і середньовіччя. І Фауст, і Уленшпігель, кожен по-своєму, заперечують щоденність і смиренність, проголошують право на зухвале пізнання світу і не менш зухвале твердження норм народних соціальних представлень. Фауст доводить силу людського розуму, що здатний здолати самого сатану і змусити його служити людині. Уленшпігель — нащадок і спадкоємець середньовічних шляхетних розбійників, які намагалися проголосити антифеодальні норми законів і людських відносин. Обоє героїв вміють любити до самозречення, жертвувати собою в ім'я ідеї, бороти до останнього подиху. Головне, що новий герой не був ні королем, ні принцом, він був народним героєм і книги про нього створював народ.
Герої народних німецьких книг не тільки роблять великі подвиги, вони ще і роблять них з невигубною веселістю. Сміх, іронія, жарт теж спадщина фольклору.
Німеччина періоду Відродження стала батьківщиною примітного напрямку літератури — так званої «літератури про дурнів», до якої відноситься «Книга про Шільдбюргерах». У різних країнах існують її перекази для дітей, видана вона й у нас в обробці, що відповідає читацькому вікові. «Шільдбюргери» з'явилися джерелом всесвітньо відомої книги великого гуманіста Эразма Роттердамського «Похвальне слово дурості» (1509).
Саме поняття дурості, героя-дурня, як і у фольклорі, у літературі Відродження мало двоїсте значення. Під видом осміяння дурості, з одного боку, висміювалися соціальні пороки феодалізму, з іншого боку — маска дурості, що звичайно відносилася до «нижчого» класам, ще наочніше підкреслювала їхній справжній розум і людське достоїнство. Нарешті, точка зору «дурня», тобто несподіваний ракурс бачення світу; стане передоднем того літературного прийому в дитячій і в дорослій літературі, що прийнято визначати, як «світ, побачений дитячими очима». Іншими словами, це точка зору неупередженого світосприймання, що допомагає виявити справжні і мнимі цінності.
«Книга про Шільдбюргерах» підкреслює в підзаголовку, що жителі цього міста, що діяли неймовірні дурниці, самі свідомо вирішили стати «дурними», оскільки їм не давали спокою великі світу цього, у яких свого-то розуму не вистачало, і вони запрошували жителів колись самого розумного міста до себе в радники. Тоді Шільдбюргери збунтувалися, «не запитавши найвищого бажання», «закрилися блазнями і почали всерйоз валяти дурня», потішаючи себе і всіх навколишніх, але зате і від воєн позбулися, і від податків — що з дурня візьмеш. Сюжети цієї забавної книги давно кочують і в дорослій і в дитячій літературі, підбадьоруючи глузуванням, іронією, жартом проблеми, які серйозно, а часом трагічно пролунали в інших народних книгах.
Першою дитячою книгою німецькі дослідники називають книгу «Розрада душі», що витримала кілька видань у 1478—1488 роках. Видання це цікаво в багатьох відносинах. Поряд з повчальними і спасенними бесідами книга включала і ряд вставних розповідей, історій, казок. Найбільше поширення в XV-XVI століттях одержали в Німеччині алфавітні книжки, типу цікавих абеток, свого роду «Азбуковники». Перше видання з'явилося в Нюрнберзі в 1531 році. Своєрідною сторінкою історії дитячої літератури Німеччини стали так називані «летючі листки», у прозаїчній і віршованій формі педагогічні ідеї свого часу. Вони поклали початок виникненню періодичних видань для дітей. Багато народних пісень збереглися до нашого часу завдяки «летючим листкам», свого роду масовим виданням періоду Відродження.
Наприкінці XV століття з'являється ряд перекладних видань для дітей (кілька видань байок Езопа, книги про Рейнеке Фукс і ін.).
1569 рік примітний появою книги Георга Шаллера, що стала прототипом так називаної «мальованої» книги для дітей, у якій поєднувалося словесне й образотворче мистецтво. Її назва — «Нова книга про тварин». Подібного роду видання служили доповненням до азбуковникам, а набагато пізніше, у 1658 році з'являється і перша енциклопедія для дітей, цікава не тільки достатньою широтою охоплення явищ, але і цікавою художньою формою (вірші й ілюстрації).
--> ЧИТАТЬ ПОЛНОСТЬЮ <--