Реферат: Друкарська справа в Україні
Що стосується художнього оформлення видань, то багато в чому воно запозичувалось з видань Києво-Печерської лаври.
У другій половині XVIII ст., частково у зв’язку з стихійними лихами, частково внаслідок цензурних утисків, діяльність Чернігівської друкарні занепадає. В 1820 р. друкарство в Троїцько-Іллінському монастирі зовсім припинилось. Як повідомляють джерела, в 1846 р. верстати та шифри, що залишились без вжитку, було продано друкарні Чернігівського губерніального правління та приватним особам за 565 крб. сріблом.
БІБЛІОТЕЧНА СПРАВА В УКРАЇНІ 17-18 ст.
У 17 на поч. 18 ст. головними сховищами книжкових скарбів, як рукописних, так і друкованих, були монастирські та церковні бібліотеки.
Якщо монастир володів друкарнею, то частину видань бібліотеки складали власні видання монастиря. Частина книжок купувалась. Решта – накопичувалась завдяки пожертвам та заповітам власників. Серед церковних бібліотек найбільшою була бібліотека Софійського собору. Серед монастирських книгозбірень України найбільш визначною була бібліотека Києво-Печерської лаври. Найдавніша її частина загинула під час пожежі 1718 р. Поряд з монастирськими збірнями відомі бібліотеки при різних школах XVII та VIII ст. – при Київській академії, при Чернігівському та Харківському колегіумах. Бібліотека Київської академії почала складатись ще за Петра Могили.
На кінець XVIII ст. в ній було більш як 10000 томів. Але майже всі вони згоріли під час великої пожежі на Подолі в 1780р. Крім бібліотек церковних, монастирських та шкільних, були й приватні бібліотеки. Значну збірку слов’янських, латинських та польських книг мав у XVII ст. П. Могила. До нас дійшли реєстри книг, які він купив у 1632 та 1633 рр. у Варшаві та Кракові. Після його смерті (1646 р.) його бібліотека у кількості 2131 том перейшла до Київської Академії, де і згоріла у 1780 році. Вихованці Київської академії, що працювали в Росії, також володіли значними книжковими зібраннями. Але частина їхніх зібрань потрапила до російських бібліотек. Так, бібліотека Дмитра Ростовського (302 томи) перейшла до Московської Патріаршої бібліотеки. Визначним бібліофілом свого часу був відомий тогочасний письменник Стефан Яворський. Зібрану протягом життя бібліотеку він заповів збудованому на його кошти Кіженському Благовіщенському монастирю. Величезну для свого часу бібліотеку зібрав сучасник С. Яворського Феофан Прокопович. Кількість книг у ній досягла 4000. Ці книги після його смерті (1736 р.) перейшли до Олександро-Невської лаври, а пізніше передані Новгородській семінарії. Таким чином, у 17–18 ст. було чотири види бібліотек: церковні, монастирські, при навчальних закладах, приватні. Їх функціонування, хоч тільки і для заможних верств населення, сприяло розвитку української культури.
У 18 столітті в Україні лідером у виданні книжок залишалась друкарня Києво-Печерської лаври. Але її діяльність розвивалась не за таких сприятливих умов, як раніше, що зумовилось рядом причин. Найголовнішою з них став тиск на українське духівництво з боку російської імперії, а також пожежі.
Так, у квітні 1718 р. внаслідок великої пожежі друкарня практично згоріла. Відновити її діяльність вдалося лише у 1720 р.
У серпні 1772 р. друкарня знову згоріла, до того ж були знищені запаси паперу та склад з уже надрукованими книгами.
Інші обставини, які несприятливо позначались на діяльності друкарні Києво-Печерської лаври, стали наслідком церковно-політичних відносин, що склалися між Київською метрополією та церковною владою Росії.
Протягом майже всього 18 ст. лавра мала монополію на видання та продаж церковно-богослужбових книг у межах Києва і енергійно боролась з конкурентами. Особливо київські митрополити, владі яких лавра не підлягала, не завжди погоджувались з цією монополією і час від часу робили спробу відкрити друкарню при Софійському соборі (лавра підлягала безпосередньо Синоду, місцеві духовні правителі не мали права втручатись у її внутрішні справи).
Незадоволення таким станом речей призвело до конфлікту між Київським митрополитом Тимофієм Щербацьким та архімандритом Києво-Печерської лаври Лукою Білоусовичем на початку 50-их років XVIII ст. Боротьба йшла тривалий час, але спроби Т.Щербацького, а потім його наступників не мали успіху.
Таким чином, з боротьби з київськими митрополитами лавра вийшла переможцем, залишивши за собою монопольне право на друкування богослужбових книг.
Але привілей на виключний продаж книг у межах Києва лавра в кінці 18 ст. втратила.
Нагляд Московської синодальної контори над діяльністю лаврської друкарні ставав на перешкоді видавничій справі та помітно змінив характер лаврських видань.
Майже всі книги видавались церковнослов’янською мовою, до того ж переважно для потреб церковного вжитку. Найвизначнішим виданням того часу стала Біблія 1758 року. Її було надруковано за текстом московської Біблії 1756 р.
Книг світського змісту в той час було надруковано небагато. Це переважно букварі та частково підручники для потреб Київської Академії, на зразок виданої в 1765 р., з особливого дозволу Синоду, латинської граматики.
В оформленні книг лаврські видання XVIII ст. продовжували художню традицію попередніх десятиріч.
Що ж до технічного забезпечення, то крім необхідного устаткування, у 1759-1786 р. лавра мала власну паперову фабрику.
У першій чверті XVII ст. в Україні працювало 25 друкарень у 17 містах та містечках. Їхня робота потребувала розгортання цілої низки суміжних виробництв, пов’язаних з виготовленням друкарських верстатів, шрифтів, засобів гравіювальної техніки, фарб, паперу тощо.
Першу з відомих на українських землях папірень було засновано 1541 року в місті Бузьк на Львівщині. Згодом вони з’явилися на Волині, Київщині, на Лівобережній Україні. А на початку XVII ст. в Україні вже діяло 7 папірень.
Видання богословських книг було одним із засобів боротьби проти католицизму і уніатства. Більшість видань складала церковно-служебна література. У Києві кількома виданнями виходили “Служебник”, “Псалтир”, “Номоканон”, “Тріодь”, “Акафіст” тощо. Характерною особливістю їх було намагання видавців наблизити книги до читача шляхом перекладу деяких розділів на мову, близьку до розмовної. Діячі вже згаданого київського гуртка переклали і відредагували “Бесіди Іоана Златоуста на 14 послань св. ап. Павла” (1623 р.) та “Бесіди Іоана Златоуста на дії св. апостолів” (1624 р.). У 1625 р. в Лаврській друкарні видано ще один значний богословський твір – “Тлумачення Андрія Кесарійського Апокаліпсису Іоана Богослова”. Велику популярність мало “Євангеліє вчительне” (1637 р.) – збірник повчань у недільні дні, вибраних із творів Іоана Златоуста.
Лаврська друкарня видавала і навчальні книги. Поряд з “Часословом” друкарня видала “Лексікон слав’янороскій”, який уклав Памва Беринда.
Більшість видань друкарні виходило давньослов’янською мовою, але друкувались книги й іншими мовами.
Видання Києво-Печерської друкарні відзначались високою поліграфічною технікою. Більшість з них, особливо богословські твори, видавались в аркуш. Такі книги мали парадний вигляд, а, отже, і коштували дорого. Книги, які було розраховано на більш масовий вжиток, – “Часослов”, “Псалтир”, “Лексикон”, віршована література – друкувались у піваркуша. Лаврські видання починались з титульного аркуша, прикрашеного гравюрами на сюжет книги. Крім назви книги, на ньому зазначались рік і місце видання. На зворотній сторінці вміщувались герб меценатів, які матеріально підтримували друкарню, і вірші, котрі тлумачили геральдичні знаки.
Як правило, книги супроводжувались передмовами, присвятами, післямовами.
Текст книги друкувався в рамці, іноді орнаментованій. Сторінки оформлялись заставками, кінцівками. Лаврські видавці намагались яскраво оформити сам текст. Вони використовували двоколірний друк – чорною та червоною фарбами, різноманітність шрифтів.
Оправу лаврських видань виготовляли з дощечок, обтягнутих шкірою, прикрашених тисненням, рамкою з орнаментом, у центрі вміщувався медальйон із зображенням євангельських сцен.
Українські книги виконували велику культурну місію не лише в Україні, але й за її межами. Але вільному розвитку українського книговидання заважав тиск з боку Росії.