Джерела галузі
конституційного права.

Зміст.

1. Поняття про джерела конституціного права................................................. 3

2. Конституція УНР 1918 р. - перший документ Конституційного права України. 7

3. Констиутція України - один з найважливіших різновидів джерел конституційного права.................................................................................................................... 8

4. Інші різновиди джерел конституційного права............................................. 9

Використана література................................................................................... 10

1. Поняття про джерела конституціного права.

Відомо, що способам юридичного нормоутворення відпо­відають властиві їм форми відображення юридичних норм: односторонньому волевиявленню органів держави — юри­дичний нормативний акт, дво- чи багатосторонньому воле­виявленню суб'єктів права на паритетних засадах — юри­дична нормативна умова, санкціонуванню — правовий зви­чай, визнанню прецедента — судовий прецедент і т. ін.

У правознавстві і юридичній практиці термін "джерело права" розуміється багатозначно, а іноді вживається як тотожний до терміна "форми права". Разом з тим, для юристів-практиків важливо вміти чітко розрізняти ці терміни для правильного використання в правозастосуванні саме форм права. Зміст цих понять буде різним залежно від того, в якому контексті вони вживаються — чи по відношенню до права як цілого, чи по відношенню до окремої норми, групи норм. Скажімо, право має внутрішню і зовнішню форму, під якими традиційно ро­зуміється, у першому випадку, внутрішня будова права, його структура, поділ на галузі та інститути; зовнішня форма права — це система законодавства.

Внутрішньою формою правової норми є її структура, поділ на гіпотезу, диспозицію, -санкцію, а зовнішньою — стаття нормативного акта чи група статей, в яких відобра­жена правова норма. Крім цього, під формою права іноді розуміють засоби встановлення правових норм (норматив­ний акт, нормативна умова, судовий прецедент, правовий звичай). Для позначення цього явища використовується також термін "джерело права". Цей термін часто викори­стовується в двох аспектах: соціальне (матеріальне) дже­рело права чи юридичне.

Якщо під джерелом розуміти те, що породжує право чи правові норми, а саме у цьому розумінні звичайно і вико­ристовується цей термін, то слід зазначити, що для суб'єк­тів, які встановлюють юридичні норми, і суб'єктів, які їх застосовують, джерела права різні. Так, у першому випад­ку джерелом є юридичний мотив, суспільні відносини, які мають правову природу, тобто ті, які можуть і повинні бути врегульовані правовими нормами, типові види пра­вомірної поведінки, конкретні фактичні правовідносини, правові принципи, закони, міжнародно-правові умови, за­гальнолюдські цінності, досягнутий рівень правової культу­ри і правосвідомість. Класифікуючи їх, можна виділити: 1) соціально-правові джерела, в т.ч. об'єктивні і суб'єк­тивні (матеріальні і ідеальні); 2) юридичні джерела (офіційні чи неофіційні).

Соціально-правові джерела — це, насамперед, суспільні відносини, які мають правову природу, правосвідомість і т. ін. Юридичні — це нормативні настанови, юридична практика, юридична наука тощо.

Протиріччя, на думку авторів, які волю державних ор­ганів вважають юридичним джерелом, полягає у тому, що ця воля не утворює суспільних відносин, а формулює, відображує їх тією чи іншою мірою достовірно. Тому більш логічно джерелом права вважати те, що породжує їх, а не відтворює чи формулює, бо право може встановлюватися і поза офіційною формою — законодавством. З другого боку, поняття форми права розкриває те, як право, правові нор­ми встановлюються і відображуються зовні. З цієї точки зору форми встановлення права — це засоби (види) юри­дичного нормовстановлення (правотворчості), тобто юриди­зація права органами державної влади і управління шля­хом делегованого чи санкціонованого нормовстановлення, визнання судового прецеденту і т. ін.

Важливість поділу форм встановлення і відображення права ще й у тому, що всі акти нормовстановлення у широкому розумінні містять і відображують норми права. Наприклад, акти визнання судового прецеденту чи санк­ціонування звичаю не містять юридичних норм, вони лише надають їм юридичної сили загальнообов'язковості. Тому ці акти не породжують право, а лише визнають його — юридизують. Для суб'єкта, який застосовує і реалізує юридизоваие право, всі інші джерела не мають значення, бо тільки офіційно виданий юридичний документ є джерелом його прав і обов'язків за відповідних умов, знову-таки офіційно встановлених (юридичні факти).

Нині у правознавстві домінує точка зору, що основною формою встановлення правових норм є юридичні норма­тивні акти органів держави. Другою за значущістю фор­мою є юридичні нормативні договори. Правовий звичай має обмежене застосування, а судовий прецедент не вико­ристовується в Україні взагалі.

Юридичні нормативні акти — це рішення компетент­них суб'єктів права, які встановлюють, змінюють чи скасо­вують юридичні норми в односторонньому вольовому по­рядку. Такими є конституції, закони, укази президента, накази, постанови тощо.

Юридичні нормативні договори — це добровільне і уз­годжене рішення двох чи більше сторін, які містять юри­дичні норми (міжнародно-правові угоди, колективні угоди).

Правовий звичай — це правило поведінки, яке склада­лося стихійно протягом тривалого часу і стало звичкою людей, ухвалено і охороняється державою. Правовими ста­ють ті звичаї, у яких є заінтересованість більшості насе­лення регіону чи країни. Держава подібні правила визнає як загальнообов'язкові для всіх суб'єктів, які підпадають під їх чинність, а також забезпечує виконання їх вимог за допомогою державного примусу. Правові звичаї мали по­ширення як джерела права в давні часи і утворювали так зване звичаєве право. У сучасному праві вони мають до­сить обмежене використання, за винятком ряду країн Аф­рики і Азії.

Судовий чи адміністративний прецедент — це рішення конкретної юридичної справи, що виносить судовий чи інший компетентний орган держави (посадова особа) і яке стає обов'язковим для вирішення подібних справ у майбут­ньому. Юридичний прецедент застосовується тоді, коли мають місце прогалини в правовому регулюванні чи є потреба в юридичній кваліфікації конкретних обставин, а за судом чи іншим органом держави визнається право нормотворчості, тобто офіційного формулювання юридич­них норм. Судовий прецедент як джерело права властивий англосаксонській правовій системі (Англія, США, Індія).

Основним джерелом права більшості сучасних держав є нормативно-правовий акт, який характеризується такими ознаками: 1) ухвалюється чи санкціонується уповноваже­ними органами держави, їх посадовими особами, іншими суб'єктами правотворчості і є їх одностороннім волевияв­ленням; 2) має зовнішню форму у вигляді певного писем­ного документа; 3) містить нові норми права чи змінює, скасовує чинні; 4) приймається згідно з чітко визначеною процедурою; 5) має юридичну силу, що відображує спів­відношення з іншими правовими актами, місце і роль у системах законодавства і правового регулювання; б) надає волі народу офіційного характеру.

Від нормативно-правових актів слід відрізняти офіційні юридичні документи, які не містять норм права і не вно­сять безпосередньо змін у законодавство. Наприклад, акти затвердження положень, правил, статутів чи акти, які складаються з декларацій, відозв, закликів. Практичне значення має розрізнення нормативно-правових актів і актів застосування норм права, тому що останні містять не правила загального характеру, а індивідуальні приписи, адресовані певним суб'єктам і призначені для вирішення конкретних юридичних справ, засвідчення тих чи інших фактів.

Нормативно-правові акти класифікуються за різними критеріями:

1) за суб'єктами ухвалення — на акти органів держави, народу в процесі референдуму, громадських об'єднань, трудових колективів, спільні акти органів держави і недер­жавних формувань;

2) за юридичною силою — на закони і підзаконні нор­мативні акти;

3) за сферою дії — на загальнообов'язкові, спеціальні, локальні;

4) за ступенем загальності правових норм — на загальні і конкретизаційні;

5) за характером волевиявлення — на акти встановлен­ня, зміни та скасування норм права;

6) за галузями законодавства — на цивільні, кримі­нальні, кримінально-процесуальні і т. ін.;

7) за часом дії — визначно-строкові і невизначно-стро­кові.

Поширеною диференціацією нормативних актів є їх кла­сифікація за суб'єктами нормотворчості. Верховна Рада України видає закони і постанови; Президент — укази. Органи виконавчої влади України видають такі норматив­но-правові акти: Кабінет Міністрів — декрети і постанови; керівники міністерств і відомств — інструкції, вказівки, нормативні накази; місцеві ради народних депутатів — рішення і нормативні ухвали; виконавчі комітети місцевих рад — рішення, а керівники їх управлінь і відділів та керівники обласних і районних державних адміністрацій — нормативні накази; адміністрація державних підприємств, установ, організацій — нормативні накази і інструкції.

--> ЧИТАТЬ ПОЛНОСТЬЮ <--