Реферат: Етнонаціональні відносини й національна політика

Таким чином ми розглянули ряд підходів до утворення нації, визначили її основні характеристики. Необхідно зазначити, що кожна науково обґрунтована теорія має право на існування під час аналізу конкретної історичної, політичної ситуації. При цьому виникає загроза абсолютизації тої чи іншої концепції, відходу від об’єктивного відображення дійсності.

Сучасні нації зароджувались у період виникнення і розвитку капіталізму починаючи з ХV-ХVІІ ст. Цей процес супроводжувався політизацією практично всіх верств суспільства, а також зростанням товарного виробництва та торгівлі. Набирали силу два головних чинника, що об’єднують етноси в націю: політика і економіка. Основне завдання політичного характеру при переході етносу до національно-державної стадії розвитку є виробка національної ідеології і її стрижня – національної ідеї. На цьому етапі етнонаціогенеза ми зіштовхуємось з таким явищем як націоналізм.

Націоналізм (від „nationalisme”, від лат. „nation” – нація, народ) –це ідеологія, соціальна практика, політика і світогляд, що затверджує інтереси даного народу у внутрішній і зовнішній політиці. Більшість авторів пов’язують виникнення націоналізму з Великою Французькою революцією, рухом романтиків, реакцією на колоніальне пригноблення (кінець XVIII ст). Націоналізм і оціночні рамки складно сумісні. Розглядаючи це явище з гуманістичних, загальнолюдських позицій необхідно виокремити два типа націоналізму. В першому випадку націоналізм є охоронною ідеологією, що стосується мови, культури, національної самобутності, політично-державної адаптації (за рахунок використання внутрішніх ресурсів). У другому випадку націоналізм розглядається у негативному значенні, як пропагування національної виключності нації і неповноцінності інших, бажання покращити своє благополуччя за рахунок інших націй.

По своєму змісту перший тип націоналізму можна класифікувати як патріотизм, а другий як шовінізм. Ми охарактеризували лише два типи націоналізму, на практиці їх значно більше, оскільки у кожній нації є свої характерні риси націогенеза.

Аналізуючи націоналізм, ми неминуче стикаємось з таким поняттям як патріотизм, шовінізм, расизм, ксенофобія.

Патріотизм (від грец. „patris” – батьківщина) трактується як любов до Батьківщини, відданість своїй вітчизні, своєму народу. Патріотизм припускає як захист своїх національних інтересів, так і повагу прав інших народів.

В негативному світлі виглядає шовінізм – як одна з крайніх форм націоналізму, політична практика та ідеологія, спрямована на розпалювання національної ворожнечі і ненависті між народами. Термін „шовінізм” з’явився у Франції у 1831 році (Нікола Шовен – літературний персонаж – войовничо-агресивний новобранець, „ура-патріот”, і фанатик, що протиставляє себе людям інших національностей).

По своєму змістовному значенню з поняттям „шовінізм” перехрещується поняття „ксенофобія”.

Ксенофобія (від грец. „xenos” – чужий, „phobos” – фобія, страх) – у широкому розумінні це ненависть, нетерпимість до всього чужого, незнайомого, незвичайного. У сучасній мовній політичній практиці використовується у значенні можливості переростання націоналізму у ненависть до інших народів і як наслідок самоізоляція, побудова етнічно однорідної („чистої”) держави, що може бути досягнуто у сучасних умовах тільки за допомогою таких антидемократичних методів, як насильницька асиміляція, масове вигнання або тотальне знищення представників інших етнонаціональних груп. (Прикладом може бути Японія до XVIII ст. .; сучасна політика деяких Прибалтійських держав, спрямована на витиснення з країни російськомовного населення).

Крайній націоналізм може набувати різних відтінків, зокрема німецький фашизм пропагував як національну, так і расову нетерпимість. Прикладом расистської політики є апартеїд в ПАР, який панував до середини 90-х років XX століття.

Расизм – це антинаукові концепції, основу яких складають положення про поділ людства на вищі і нижчі раси, а також пов’язана з такими уявленнями як політика панування вищих, повноцінних рас, над нижчими, неповноцінними расами.

Незважаючи на перераховані крайні форми, кожна нація так чи інакше проходить стадію націоналізму. Процеси націогенезу (зародження і розвитку націй) містить як загальні, так і відмінні риси, в залежності від типу суспільства, його традицій, культури, рівня економічного і політичного розвитку.

Тривалий час у теорії та на практиці надавалася перевага інтернаціональному перед національним; знищення національного гноблення пов’язувалось із розгортанням світової революції, передбачало реалізацію настанови К. Маркса: „Разом з антагонізмом класів впаде і антагонізм націй”. Одначе світовий досвід свідчить, що прийнятною концепція інтернаціоналізму може бути за умови, коли вона ґрунтується на визнанні національних цінностей та інтересів кожного народу, їх діалектичного синтезу з національними. Отже, сутність інтернаціоналізму полягає не в підкоренні національних інтересів інтернаціональним, а в їхньому узгодженні.

Мета, зміст принципи і суб’єкти етнонаціонального розвитку

Етнонаціональний розвиток української держави. Особливості роботи у військових колективах з поліетнічним складом

З проголошенням незалежності 24 серпня 1991 року Україна отримала унікальний шанс побудувати свою демократичну державу, розкрити потенціал народу України. На початковому етапі державного будівництва йшли активні дискусії про долю кримських татар, гагаузів, русинів Закарпаття. Деякі політики і вчені ставили питання про утворення федеративної держави, мотивуючи свою позицію відмінностями культурно-мовного характеру окремих регіонів України.

Відношення держави до проблем різних етнонаціональних утворень відобразилось у Конституції України, Декларації прав національностей України, Законі України „Про національні меншини в Україні”. В цих документах закріплені демократичні принципи етнонаціональної політики, ненасильницькі шляхи вирішення протиріч, що виникають. Проте, необхідно зазначити, що на сьогоднішній день існує комплекс проблем економічного, політичного, культурномовного характеру, котрі потребують свого вирішення в рамках етнонаціональної політики.

Етнонаціональна політика – це цілеспрямована діяльність суб’єктів політики по врегулюванню взаємовідносин міх різними етнічними утвореннями (націями, етносами, національними меншинами і т. ін), яка закріплена у відповідних політичних документах і юридичних актах держави.

Ядром національної політики є мистецтво узгодження національних інтересів, вміння забезпечити реалізацію природнього права кожного народу на самостійне, вільне, гідне існування, збереження його самобутності, мови, культури, традицій, включення у світову цивілізацію. Демократичні держави як правило дотримуються певних принципів етнонаціональної політики: самовизначення народу, гармонійне поєднання інтересів нації і загальнолюдських цінностей, повага до прав і свобод національних меншин, подолання конфліктних ситуацій мирним шляхом. Конституція України гарантує, дотримання цих принципів, що відображено в її статтях. У розділі І, стаття 10 записано: „Державною мовою в Україні є українська мова. В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України”.

Стаття 11 відображає прагнення держави до згуртування нації в єдиний соціальний організм: „Держава сприяє консолідації і розвитку української нації, її історичної свідомості, традицій, культури, а також розвитку етнічної культурної, мовної і релігійної самобутності всіх корінних народів та національних меншин України. ”

У розділі другому стаття 24 закріплена рівність всіх громадян України незалежно від національності: „Громадяни мають рівні конституційні права і свободи, і рівні перед законом. Не може бути привілей або обмежень по признакам раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, по мовним або іншим ознакам”.

При цьому необхідно зазначити, що зміни політичної ситуації в країні як правило, загострюють національне питання, тобто ті чи інші сторони етнонаціонального розвитку. Особливістю національного питання є те, що його не можна вирішити раз і назавжди, оскільки зіткнення етнонаціональних спільностей в процесі розвитку неминуче.

Сукупність політичних, економічних, правових, ідеологічних, релігійних та інших проблем, які проявляються в процесі внутрідержавного і міждержавного спілкування між різними етнонаціональними спільностями завжди носить конкретно-історичний характер, кожний новий етап суспільного розвитку висуває нові проблеми у сфері етнонаціональних відносин.

Для України, як поліетнічної держави, регулювання міжетнічних і міжнаціональних проблем є вкрай важливою сферою політичного життя, що забезпечує стабільність і процвітання суспільства. На сьогоднішній день в Україні нараховують більше 100 народів, котрі на повний голос заявили про свої права в перші роки незалежності України.

В нових умовах виникла необхідність утворення і реалізації етнополітичних програм на державному рівні, котрі спрямовували б етнічний Ренесанс у конструктивне русло. Метр західної етнополітолоії Е. Сміт визначає етнічне відродження як спробу зберегти досягнення минулого і одночасно трансформувати їх в дещо нове, побудувати новий тип життєдіяльності на старих засадах, створити нову людину і нове суспільство через відновлення минулої ідентичності та зберегти „кільця у ланцюгу поколінь”.

В процесі етнонаціонального розвитку вкрай складно урахувати контрасти культурно-мовного характеру різних народів України. Але ж іншого шляху до миру і злагоди не існує, тому в наші часи важливе місце у суспільстві зайняла етнополітика.

Етнополітика – це сфера суспільного життя в поліетнічних державах, яка є частиною етнонаціональної політики, котра розглядає взаємодію етносів між собою, а також їх взаємовідносини з державою.

Отже, від динаміки етнонаціональних відносин залежить на лише стабільність у країні, а й часто саме її існування. Тому зрозуміло, що держава зацікавлена в регулювання етнонаціональних відносин, у спрямуванні їх у необхідному для неї напрямі. Виконання цього завдання повинна забезпечити етнонаціональні політика, або етнополітика.

Етнополітика – це система тактико-стратегічних дій, заходів та програм певного політичного об’єкта (насамперед держави, політичних партій, громадсько-політичних рухів тощо) в галузі взаємовідносин етнонаціональних спільностей між собою та їхніх стосунків з державою. Отже, головним суб’єктом етнополітики є держава. Але і етносоціальні спільності з точки зору етнополітики також є об’єктом останньої. У широкому розумінні об’єкт етнонаціональної політики складає уся сукупність етнополітичних явищ:

· політичне життя етнічних груп, до яких належать громадяни держави (виборчі компанії, референдуми, місцеве самоврядування тощо);

· розселення етносів на території, на яку поширюється суверенітет держави;