Реферат: Фактори і резерви росту продуктивності праці
де ЧВ (ПЛ) і ЧВ (БАЗ) - відповідно планований і базовий рівень питомої ваги виробничих робітників у загальній чисельності промислово-виробничого персоналу,%.
Наприклад, якщо внаслідок організаційних заходів питома вага виробничих робітників збільшується з 80 до 83%, то продуктивність праці в розрахунку на одного працівника зростає на 3,75% (83/80 х 100 - 100).
В умовах ринкових відносин важливими заходами щодо удосконалення організаційних форм виробництва й управління можуть бути: розукрупнення великих виробничо-господарських комплексів; приватизація державної власності; розвиток середнього і малого підприємництва; надання повної економічної свободи державним підприємствам; диверсифікація виробництва; залучення іноземного капіталу для спільної підприємницької діяльності; розробка системи спеціальних пільг для орендаторів, кооператорів, спільного підприємництва тощо.
Соціально-економічні фактори відіграють важливу роль у формуванні показника продуктивності праці. Значення дії даних факторів обумовлене тим, що і розвиток науково-технічного прогресу, і удосконалювання матеріальної основи виробництва - техніки, технології, і здійснення різноманітних і нерідко досить складних організаційних заходів - відбуваються не само по собі, під впливом якихось сил природи, а винятково, в результаті активної трудової діяльності людей - учасників суспільного виробництва. Рушійною силою в цій трудовій діяльності є інтерес до досягнення визначеного результату, що у свою чергу дозволяє задовольняти необхідні матеріальні і духовні потреби людей - учасників виробництва. Крім прагнення до визначеного результату трудової діяльності, всі учасники виробничої чи іншої діяльності повинні володіти (кожен на своєму рівні) достатньою дієздатністю, необхідними особистими якостями, а також здоров'ям.
Найважливішими соціально-економічними факторами, що впливають на продуктивність праці, є: матеріальна і моральна зацікавленість у результатах праці - як індивідуальна, так і колективна; рівень кваліфікації працівників, якість їхньої професійної підготовки і загальний культурно-технічний рівень; відношення до праці, трудова дисципліна і внутрішня самодисципліна, засновані на інтересах і вихованні; зміна форм власності на засоби виробництва і результати праці; демократизація політичного і виробничого життя і розвиток на цій основі самоврядування трудовими колективами в умовах різних форм власності.
Матеріальна і моральна зацікавленість працівників у результатах праці, як фактор підвищення його продуктивності, діє в різних напрямках. Найбільш коротким і доступним шляхом є підвищення інтенсивності праці. Воно дає негайний очевидний результат. Однак при цьому продуктивна сила праці не збільшується, а психофізіологічні границі підвищення інтенсивності праці дуже тверді. Істотного росту продуктивності праці тільки за рахунок підвищення інтенсивності і збільшення енергетичних витрат організму працівника не можна досягнути.
Разом з тим зацікавленість працівників у результатах праці спонукає їх до вдосконалювання організації виробництва і праці. Таким шляхом соціальний фактор реалізується через організаційні і матеріально-технічні фактори, викликає прагнення до удосконалювання техніки, технології, організації виробництва, праці і керування.
Однак тільки однієї матеріальної і моральної зацікавленості в результатах праці недостатньо. Потрібно не тільки хотіти одержати бажаний результат, але й бути здатним його досягти. Для цього необхідні, по-перше, кваліфікація, що здобувається за допомогою первісного навчання і тривалої практики, а, по-друге, відповідний виконуваній роботі стан здоров'я. Але оскільки стан здоров'я - фізична дієздатність працівників - залежить не тільки від виробничих умов, але й від умов життя взагалі (ступінь задоволення розумних життєвих потреб у їжі, одязі, житлі, у повноцінному відпочинку і т.д.), то корені соціально-економічних факторів виходять далеко за межі підприємства й охоплюють, власне кажучи, весь життєвий уклад, спосіб життя тієї чи іншої соціальної групи.
В економічній і навчальній літературі дореформеного періоду класифікація факторів росту продуктивності праці зводилася в основному до трьох розглянутих вище груп. Однак перехід вітчизняного господарства на ринкові відносини обумовлює потребу розширити традиційну класифікацію факторів, доповнивши її факторами економії минулої праці (сировини, матеріалів, палива, комплектуючих виробів, енергоносіїв, зовнішніх послуг і т.д.). Вище вказувалося, що в країнах з розвинутою ринковою економікою застосовується метод виміру продуктивності праці, заснований на зіставленні результату виробництва і витрат живої і всієї минулої чи упредметненої праці. Якщо підходити до оцінки рівня продуктивності праці з цієї позиції, то коло факторів (і відповідних їм резервів) істотно розширюється: на показнику продуктивності праці буде позначатися не тільки економія живої праці (відпрацьованих людино-годин, чи людино-днів чисельності працівників, зайнятих у виробництві, як це традиційно і враховується), але й економія усіх видів минулої праці (сировини, матеріалів, напівфабрикатів, комплектуючих виробів, що поставляються по кооперації, усіх паливно-енергетичних ресурсів, послуг промислового характеру, а також у відповідних пропорціях частки амортизації основних виробничих фондів). Тому в умовах ринку існуючі класифікації факторів росту продуктивності праці необхідно доповнити принаймні двома новими групами факторів, зв'язаними з:
витратою поточних затрат минулої праці (сировини, матеріалів, енергії й ін., що безпосередньо входять до продукту виробництва в кожнім виробничім циклі);
економічним і ефективним використанням основних виробничих і невиробничих фондів (машин, механізмів, технологічного устаткування, апаратури, транспортних засобів, виробничих будинків і споруджень і т. ін).
Економія минулої праці, укладеної в матеріальних витратах першої групи, буде підвищувати продуктивність праці безпосередньо, у зворотній пропорції до досягнутої економії. Раціональне використання виробничих і невиробничих фондів, що переносять минулу працю на знов створену продукцію частинами (у вартісній формі, у вигляді амортизаційних відрахувань), відіб'ється на показнику продуктивності праці через величину амортизаційних відрахувань. Тому за інших рівних умов продуктивність праці за рахунок цього фактора буде тим вище, чим менше буде задіяно фондів і чим краще і повніше вони будуть використовуватися.
2. Резер ви підвищення продуктивності праці
Резерви росту продуктивності праці - це можливості більш повного використання продуктивної сили праці, усіх факторів підвищення його продуктивності за рахунок удосконалювання техніки, технології, поліпшення організації виробництва, праці і керування. Резерви тісно зв'язані з факторами росту продуктивності праці. Якщо той чи інший фактор розглядати як можливість, то використання зв'язаного з ним резерву - це процес перетворення можливості в дійсність.
Існує кілька класифікацій резервів росту продуктивності праці.
По-перше, усі вони поділяються на дві великі групи: резерви поліпшення використання живої праці (робочої сили) і резерви більш ефективного використання основних і оборотних фондів. До першої групи відносяться всі резерви, зв'язані з організацією умов праці, підвищенням дієздатності працюючих, структурою і розміщенням кадрів, створенням організаційних умов для безперебійної роботи, а також із забезпеченням досить високої матеріальної і моральної зацікавленості працівників у результатах праці. Друга група включає резерви кращого використання основних виробничих фондів (машин, механізмів, апаратури й ін) по потужності і за часом, а також резерви більш ощадливого і повного використання сировини, матеріалів, комплектуючих виробів, палива, енергії й інших оборотних фондів.
По-друге, резерви за ознаками можливостей їхнього використання поділяють на резерви запасу і резерви втрат. Наприклад, недовикористання устаткування за потужністю чи за змінністю роботи, вивчені, але ще не впроваджені передові методи праці, - резерви запасу. Втрати робочого часу, брак, перевитрата палива відносяться до резервів втрат.
У поняття "резерви" включаються також виробничі втрати робочого часу і непродуктивні витрати праці. Виробничі втрати робочого часу - це внутрізмінні і цілодобові простої, прогули і всі не передбачені планом неявки на роботу. Непродуктивні витрати праці - зайві в порівнянні з плановими витрати праці внаслідок нераціонального використання знарядь і предметів праці, порушень установленого технологічного процесу.
За часом використання резерви поділяються на поточні і перспективні. Перші можуть бути реалізовані без істотних змін технологічного процесу і без додаткових капіталовкладень, другі вимагають перебудови виробництва, установки більш досконалого устаткування, капітальних витрат і значного часу на підготовчі роботи.
По місцю виявлення і використання резерви підрозділяються на народногосподарські, галузеві і внутрівиробничі. Народногосподарські включають насамперед більш багаті природні ресурси і їхнє комплексне використання. До галузевого відносяться резерви, використання яких підвищує продуктивність праці працівників галузі в цілому, - спеціалізація підприємств, концентрація і комбінування виробництва, удосконалювання техніки і технології і т.п. Внутрівиробничі резерви росту продуктивності праці мають найважливіше значення тому, що в кінцевому рахунку всі їхні види виявляються і реалізуються безпосередньо на підприємствах. Крім розподілу на поточні і перспективні, вони поділяються на дві групи: резерви зниження трудомісткості продукції і резерви кращого використання сукупного робочого часу.
Рівень продуктивності праці, як відомо, визначається кількістю продукції, що приходиться на одиницю робочого часу. Але якщо вихідні величини виразити в часі, то продуктивність праці розраховується як відношення фонду робочого часу до трудомісткості продукції:
(5)
Це означає, що вироблення продукції прямо пропорційне кількості часу, витраченого на її виробництво, і обернено пропорційна її трудомісткості. Якщо продуктивність праці росте за рахунок збільшення фонду робочого часу, то мова йде про екстенсивний шлях її підвищення, а якщо її ріст забезпечується зниженням трудомісткості, то можна говорити про інтенсивний шлях, тому що зменшення витрат праці на виготовлення продукції відбувається завдяки впровадженню нової техніки, удосконалюванню технології й організації виробництва, інтенсифікації виробничих процесів.
Фонд сукупного робочого часу на підприємстві витрачається частково безпосередньо на виробництво продукції (цим зайняті основні виробничі робітники), частково - на обслуговування і забезпечення основного виробництва допоміжним складом робітників, а також - на організацію і керування виробничим процесом фахівцями і керівниками. Тому, чим вище питома вага основних робітників у загальній чисельності промислово-виробничого персоналу, тим більше буде вироблено продукції, тим вище за інших рівних умов виявиться і загальна продуктивність праці.
Таким чином, поліпшення використання сукупного робочого часу досягається двома шляхами: ліквідацією втрат робочого часу і поліпшенням структури кадрів, тобто підвищенням питомої ваги основних робітників у загальній чисельності працюючих.
Виявлення наявних резервів здійснюється на основі аналізу рівня і динаміки продуктивності праці на окремих ділянках чи виробництва за видами робіт у поточному і попередньому періодах. Основою методики аналізу є порівняння аналізованих показників із плановими. При цьому повинні бути перевірені обґрунтованість планових завдань, у яких могли бути не цілком враховані всі особливості, і умови виробництва в планованому періоді, і його резерви. Необхідно звертати увагу також на різні уточнення плану, внесені протягом року, що викликають значні зміни інших показників - продуктивності праці, чисельності працівників, фонду оплати праці.
Величину резервів росту продуктивності праці при зменшенні трудомісткості можна розрахувати як у відсотках по кожній групі робітників, так і по економії робочої сили. Співвідношення між показниками росту продуктивності праці та зниженням трудомісткості визначається за формулами:
; 
, (6)
де А - відсоток росту продуктивності праці при зниженні трудомісткості на b%;
В - відсоток зниження трудомісткості при рості продуктивності праці на a%