Реферат: Федералізм чи унітаризм: перспективи розвитку державності України

Федералізм чи унітаризм: перспективи розвитку державності України

Вступ

Розбудова незалежної України ввійшла в таку стадію, коли одних розмов про здійснення віковічної мрії українського народу жити у власній державі вже замало. Потрібні конкретні позитивні зміни, які б відчули люди за роки незалежності.

В Україні прийнято Акт незалежності, затверджено нову конституцію, створені відповідні державні інститути, розбудовано автономну систему самоврядування. Після виборів 2004 року дуже актуальним стало питання державного устрою України.

Партія регіонів пропонує шлях федеративного пристрою країни, в той час як інші політичні сили доводять о необхідності збереження унітарності країни.

Але владні механізми суттєво не змінилися, як і раніше, панує свавілля бюрократії, адміністративна реформа буксує, владні структури не стали прозорими та підконтрольними народу, демократія має здебільшого фасадний характер.

Останнім часом в українській державі відчувається помітне посилення впливу регіонів на перебіг соціально-економічних та політичних процесів. Існують також досить потужні політичні партії, які представляють саме інтереси тих чи інших регіонів.

Це, у свою чергу, може призвести в найближчому майбутньому до ще більшого поширення ідеї федералізму.

Питання щодо того, якою повинна бути в тій чи іншій країні форма державного устрою, залежить значною мірою від історичного розвитку держави, від тих передумов, що склалися впродовж тривалого періоду часу, від перспективи розвитку держави в майбутньому, збереження її територіальної цілісності і суверенітету.

Тривале перебування українських земель в складі різних, жорстко централізованих держав створили умови для вкоріння у свідомість більшості українського народу ідеї побудови унітарної держави. Впродовж багатьох років українські землі були штучно поділені на окремі території. Щодо українців проводилася політика асиміляції.

Особливо це було відчутно на тих землях, що перебували у складі Російської імперії, а згодом і Радянського Союзу, який був фактично тією же імперією, тільки більшовицькою. Були знищені всі залишки автономії, на українській землі поширено загальноімперське законодавство. Досить згубним у плані русифікації був радянський період, період перебування України в складі тоталітарної держави.

Все це призвело до того, що значну частину українців на південних та східних землях вдалося асимілювати. Не набагато кращим було становище на територіях, які перебували під владою Речі Посполитої, а згодом і Австро-Угорщини.

Проте наслідки асиміляції на землях, підвладних імперії Габсбургів, не були такими катастрофічними. Причинами цього можна вважати те, що в Австро-Угорщині проводили більш виважену політику щодо інших націй, у тому числі й до українців, в краї існували певні, хоч і обмежені демократичні інститути.

Поряд з цим українці значною мірою відрізнялися своїм менталітетом, мовою, звичаями, культурою від панівної нації і асимілювати їх було важче.

Незважаючи на несприятливі умови розвитку впродовж тривалого періоду історії, українські нації на всіх етнічних територіях, як свідчать результати останнього перепису населення, вдалося залишитися етнічною більшістю. А у південних та східних областях, хоч і переважає російськомовне середовище, але все ж таки переважна більшість населення під час перепису визначилась як етнічні українці. Єдина територія, де українці перебувають в меншості, - це Крим.

Проте в даному регіоні вони становлять досить значний відсоток, а переважання росіян було наслідком штучного процесу. Автономія має певні ознаки суб’єкта федерації: наявність Конституції, відповідних органів державної влади, можливість зносин з іншими державами та міжнародними організаціями тощо.

Певний період часу існувала також посада Президента, яка була скасована. Наявність досить широких повноважень, які має Кримська автономія у порівнянні з іншими областями може призвести до ініціації процесу федералізації України. [1, с. 20]

Ідея федералізму неодноразово висловлювалася й на вітчизняних теренах. Так, Микола Костомаров у своїх "Думках про федеративне начало Древньої Русі" наголошував на необхідності децентралізації держави і встановлення федеральних основ у відносинах між народами Росії.

Він вважав, що слов'ян об'єднують походження, побут, мова, єдиний княжий рід, християнська віра і єдина церква, і це може бути підставою для союзу суверенних держав.

Михайло Драгоманов висловлював думку про те, що федерація має утворитися внаслідок децентралізації управління державою. Він пропонував розділити Україну на 20 земель, виділивши зокрема Київську, Одеську, Харківську, Полтавську та ін.

Нагадаймо, що саме як федерація був задуманий Союз Радянських Соціалістичних Республік. Проте у подальшому принцип федералізму тут було перекручено, вихолощено й зведено до звичайного унітаризму.

При розв'язати проблем, пов'язаних із здобуттям Україною державної незалежності на початку 90-х років, неодноразово висловлювалися думки про необхідність встановлення в країні федеративно-земельного устрою. При цьому виділялися, як правило, дев'ять таких історичних й економічних регіонів:

Донецький (Донецька і Луганська області); Придніпровський (Дніпропетровська і Запорізька області); Північно-Східний (Полтавська, Сумська і Харківська області);

Центрально-Поліський (Житомирська, Київська і Чернігівська області);

Причорноморський (Республіка Крим, Миколаївська, Херсонська і Одеська області);

Карпатський (Закарпатська, Івано-Франківська, Львівська і Чернівецька області);

Подільський (Тернопільська, Хмельницька і Вінницька області);

Центральний (Черкаська і Кіровоградська області);

Волинський (Волинська і Рівненська області).

Обстоюючи український федералізм, його прихильники наголошують на необхідності надати регіонам більш широкі повноваження і самостійність (за винятком права виходу із складу України), обмежити владу центру, що має справити стимулюючий вплив на всі процеси життєдіяльності суспільства.

--> ЧИТАТЬ ПОЛНОСТЬЮ <--