Реферат: Форми державного устрою зарубіжних країн

12. Військові формування набираються суб'єктами конфедерації, причому нерідко зберігається подвійне їх підпорядкування державним органам конфедерації і її суб'єктів.

3. У конфедераціях немає союзного громадянства. Федерація - це єдина держава, що складається з декількох державних утворень, що об'єдналися для вирішення центральною владою загальних для всіх членів федерації завдань. До складу сучасних федерацій входить різне число суб'єктів: у США - 50, Австралії - 6, Канаді - 10, Австрії - 9, ФРН - 16, Бельгії - 3, Індії - 25, Югославії - 2 і так далі У більшій частині держав федеративний устрій не служить формою рішення національного питання. У Індії, Бельгії, Канаді і Нігерії територіально-політична організація держави в тій чи іншій мірі відображає багатонаціональний склад населення.

Суб'єкти федерацій мають власні територію, конституцію і органи влади, які в межах наданих їм прав володіють високим ступенем незалежності.

Федеральні конституції включають в предмети ведення федерації найважливіші питання державного життя: оборону країни, зовнішню політику, фінанси, оподаткування, організацію найвищих органів влади, вирішення конфліктів між суб'єктами федерації, регулювання торгівлі, розвиток транспорту і комунікацій. У ведення суб'єктів федерації входить ширший круг питань, але це в основному питання, що не вимагають одноманітного регулювання. У їх числі - організація місцевих органів влади, громадський порядок і охорона навколишнього середовища, суспільно необхідні роботи і служби.

Конституції федеративних держав по-різному, з урахуванням рівня розвитку економіки, історичних традицій, співвідношення політичних сил визначають об'єм предметів ведення федерації і її суб'єктів. Різним чином вони вирішують і питання про приналежність землі, надр і вод. Наприклад, в Швейцарії і Мексиці вони підпадають під юрисдикцію федерації. У Австралії і Канаді земля і надра належать суб'єктам федерації. Під юрисдикцією суб'єктів федерації знаходиться земля і в Сполучених Штатах Америки, але тут необхідно враховувати ту обставину, що більше 30% всієї території США належить федерації на правах власності. У багатьох сферах федерація і її суб'єкти тісно взаємодіють. Про це свідчить, зокрема, рішення питання охорони навколишнього середовища, що стало у відсутність яких-небудь конкретних конституційних вказівок об'єктом скоординованої політики федерації і її суб'єктів в багатьох державах світу. В цілому взаємини між федераціями і їх суб'єктами розвиваються суперечливо. У багатьох областях відбувається посилення центральної влади, у ряді інших - її ослаблення. Ці процеси утрудняють об'єктивну оцінку федеральних відносин - завдання, вирішення якого необхідно шукати в зрізі федеративних відносин в області економіки, політики, національних відносин і права.

Розвиток сучасного федералізму свідчить про те, що переважаючою є тенденція до інтеграції (при збереженні певних гарантій має рацію і інтересів суб'єктів федерації). В той же час спостерігаються і вельми серйозні сплески сепаратизму. Причому вони мають місце і у високо розвинутихкраїнах (Австралії, Канаді), і в країнах з середнім рівнем розвитку (Індії), і в економічно слаборозвиненихдержавах (Нігерії).

3.3 Квазіконфедерація

Квазіконфедерація - тісніший союз, ніж конфедераціми, і менш тісний, чим федераціями, при цьому це союз між нерівними, і часто - віддаленими один від одного частинами.

Квазіконфедеративні відносини зазвичай існують:

· між колишньою метрополією і її колишніми колоніями, які вже не колонії, але і не держави, і бажають зберегти економічний і політико-правовий зв'язок з метрополією, але в той же час володіти суверенітетом;

· через давні історичні традиції.

· Як приклади квазіконфедеративних відносин можна привести:

· Данію і Фарерські о-ви, Гренландію;

· Голландію і Нідерландські Антільські о-ви (Кюрасао і Бокайро);

· США і Пуерто-ріко

· Великобританію і о-ви Протоки, о-в Мен.

4. Форми автономної держави

Держави іноді погоджуються з вимогами місцевих співтовариств про розширення має рацію і свободи територій. При такому відособленні вони можуть придбати форму автономії.

В більшості випадків автономії створюються в унітарних державах, де вона використовується для наділу територіальних одиниць самостійністю в питаннях місцевого управління. У федераціях же є форма, що дозволяє територіям отримати необхідну свободу, - це форма суб'єкта союзної держави. Разом з тим і в складній державі автономні права можуть бути закріплені за територіями, що не мають статусу суб'єкта федерації, знаходяться під прямою юрисдикцією союзної держави. У Індії, наприклад, автономіями є союзні території, хоча сама держава є федерацією і утворена об'єднанням штатів.

Фактичні підстави, спонукаючі до утворення автономій, різні. Тому прийнято умовно розмежовувати декілька видів автономій:

автономії, утворені по національно-лінгвістичних ознаках. Цей тип автономії створюється на територіях з особливостями національного складу населення, можливо - із специфікою мови, місцевими діалектами і говором. Наприклад, Країна Басків є автономією у складі Іспанії, установленої на території, яку традиційно займає певний етнос - баски. Аналогічні автономії утворені Іспанією для каталонців, галісійців. Найменування національних автономій часто відображають ім'я етносів, що стали основою їх освіти, - наприклад, Шотландія є автономією, утвореною на основі шотландської національності.

Не виключено, що установа подібних автономій сприяє збереженню національних суспільностей і мов на їх традиційній території, згладжуванню міжетнічних розбіжностей і конфліктів, підтримці місцевих звичаїв в області культури, мови, політики, релігії. Автономія арабів на території Ізраїлю переслідує саме ці цілі; автономії, утворені в результаті історичних подій і обставин. Історія розвитку і фактичний стан окремих територій не дозволяють застосовувати до них загальні правила місцевого державного управління. Особливий правовий статус потрібний їм для того, щоб уникнути негативних економічних і політичних наслідків.

Більше сотні років Гонконг (Сянган) знаходився під управлінням Великобританії, а макао (Аоминь) полягав в оренді у Португалії. Обидві ці території підлягають передачі Китаю. Проте в них виросли цілі економічні комплекси, досягнутий високий рівень життя, склалися традиції місцевого управління. Основну частину населення цих територій складають китайці, які не можуть посилатися на національні відмінності в обгрунтування особливих місцевих прав. Замість національно-мовного діє історичний чинник утворення автономії. Відповідно до угод, досягнутих між Китаєм і власниками Сянгана і Аоминя, що йдуть, вони отримають автономію, збережуть суспільний устрій, що склався, і систему економіки. Вони стають спеціальними адміністративними районами; автономії як загальний принцип місцевого управління. Їх називають адміністративно-територіальними автономіями. Застосування адміністративно-територіальної автономії означає, що держава визнає необхідним надати всім крупним територіальним одиницям деяку самостійність у вирішенні місцевих справ. По суті, адміністративно-територіальна автономія навряд чи відрізняється від таких понять, як місцеве самоврядування, децентралізоване управління. Проте такі країни, як Коста-Ріка, Японія закріпили своїми законами принцип автономії своїх територій. І тому доводиться виділити для них окреме місце у ряді інших, дійсних автономій.

Фундирувавши автономію, визнаючи її права, державу, природно, обмежує межі застосування своєї влади. Це, проте, не означає, що на автономній території з'являється державність. Можливо, автономія забезпечує пошану інтересів місцевих співтовариств, але її не можна вважати формою національної держави.

Права автономії в області внутрішнього регулювання є похідними, а не власними. Джерелом цих прав є акт влади держави, центру. Так, спочатку автономія Шотландії була закріплена Актом про Унію, виданим Британським парламентом 1 травня 1707 р. По цьому закону відношення простій унії між двома країнами і подальша анексія Шотландії О.Кромвелем були завершені, а Шотландія включена до складу єдиної держави на правах автономії.

Права автономії можуть бути зафіксовані в конституції, основних законах держави. Органи держави можуть видавати правові акти, спеціально присвячені правовому положенню автономної території. У 50-60-і роки положення про національні автономії в Китаї приймалися народними урядами провінцій, народним урядом КНР і потім затверджувалися постійним комітетом Всекитайських зборів народних представників.

Буває також, що автономія сама розробляє статут, що закріплює її права. Але оскільки вона не наділена державністю і не має засновницької влади, статут про автономію, а також зміни, що вносяться до нього, підлягають затвердженню державними органами, зазвичай парламентом. Так, в Італії парламентом затверджені статути про автономію Сіцілії, Сардінії і деяких інших областей. Ясно, що можливість самостійно розробляти власні статути зміцнює правове положення автономії і міру її самостійності у відносинах з державою. Держава, охоча обмежити автономні права, зустрічає не тільки суспільний опір, але і формальні перешкоди в зміні статуту, якщо її автором є сама автономія.

Можливо, проте, ширше розуміння автономії як території, що потребує відособленого правового режиму.

Іншими словами, під автономією мається на увазі не тільки той простір, де є свободи і привілеї, а просто частина, вилучена з цілого. Тоді автономними слід рахувати і ті території, має рацію яких обмежені порівняно з правами інших частин держави. Наприклад, Франція визнає автономні права своїх заморських департаментів і заморських територій. Проте до 80-х років нашого сторіччя Французька Полінезія, Французька Гвіана, Нова Каледонія не мали виборних представницьких органів, тоді як звичайні, неавтономні департаменти у Франції вже давно обирають свої ради. Автономний Курдістан в Іраку навряд чи знаходиться в привілейованому положенні в порівнянні з іншими територіями цієї держави. Верховна Рада (парламент) України прийняла в 1995 р. закон про Автономну Республіку Крим, який встановив строгу підлеглість непокірного регіону центральній владі і істотно обмежив самостійність Криму.