Реферат: Форми державного устрою зарубіжних країн

У автономії немає найвищих державних органів. Установи, що діють в автономії, відносяться до розряду органів місцевого управління, незалежно від того, призначаються вони або обираються населенням, іменуються парламентом, радою, урядом або як-небудь ще. Найменування органу в даному випадку істотного значення не має. Найвищим державним органом може бути визнаний лише той, який здійснює владу ім'ям суверена. У найвищого державного органу немає вищестоящої адміністративної інстанції. Навпаки, йому підкоряються нижчестоячі органи, включаючи установи автономій.

Автономія не видає законів. Нормативні акти, що приймаються її органами, похідні від законів держави, тобто підзаконні. Акти, що приймаються обласними радами в Італії, називаються законами. Але це тільки символ, причому не цілком точний, за допомогою якого італійські політики вирішили підкреслити "найширшу автономію" областей у сфері місцевого правового регулювання. Насправді круг питань, по яких в Італії видаються обласні "закони", обмежений державою, а не витікає з суверенної влади автономії. Адже саме парламент Італії кінець кінцем визначає об'єм її прав. Крім того, "закон", виданий радою області, повинен відповідати законодавству всієї республіки.

Автономіям можуть бути надані економічні привілеї. У національних автономіях зазвичай робляться вилучення із загальних правил про застосування державної мови, тобто практикується використання в документообігу і ділових відносинах національних мов.

Автономія не є єдиною формою відособлення правового статусу територій. Вона має деяку схожість з резерваціями в США, бантустанами в колишній ЮАР, створюваними для корінних народів. Аналогії можуть бути виявлені між автономією і пристоличними територіями (федеральний округ Колумбію, адміністративний округ Парижа, союзна територія Поділи), а також територіями, що полягають в управлінні зброєних сил, зайнятими військовими базами.

Слід згадати також про таке явище, як національно-культурна автономія. До територіального устрою держави вона прямого відношення не має, а є сукупністю особливих правил, умов, на яких в державі проживають спільності, що не мають певної автономної території. Національно-культурна автономія існує у вигляді особливих прав окремих національностей в області політики, культури, мови, освіти. Перевагами такої автономії користуються, наприклад, саам в Швеції або шведи у Фінляндії. Ці народності усередині держави мають свої установи, об'єднуючі їх на національному рівні, - Шведська народна асамблея і Саамський парламент у Фінляндії, Саамітінг в Норвегії. При уряді Австрії і Угорщини діють ради національних меншин.

Висновок

У формах державного устрою, розглянутих в даній роботі, знаходить вираз дія деяких загальних, властивих всім соціумам тенденцій. З одного боку, народи, окремі частини суспільства територіально відокремлюються. Іноді це викликано бажанням великих груп населення зберегти національну, релігійну ідентичність, забезпечити їх місцеві економічні інтереси. Різниця в звичаях, традиціях, минулі міжетнічні, міжплемінні конфлікти штовхають народи до роз'єднання.

З іншого боку, діє і протилежний вектор. Спільність економічних інтересів, розвиток ринку вимагають єдиного правового простору, який необхідний для ефективного господарювання. Взаємопроникнення культур, релігій (зокрема - екуменістичний рух), витіснення старих традицій згладжують відмінності, які у минулому розділяли людей. Самосвідомість людського "я" приводить до того, що особа сприймає те, що оточує все більше через призму власних оцінок, особистій моралі. Людина стає не стільки одиницею суспільства, скільки особою, здатною самостійно визначати свої інтереси і ухвалювати власні рішення. Це знижує роль національних і інших чинників, що визначають поведінку людини і консолідуючих людей в спільності, розділені територіальними межами. Високий рівень життя, розвиток засобів комунікації, освіти посувають народи до єднання на великих просторах.

Список літератури

1. Арановський К.В. Державне право зарубіжних країн. М.: Форум – Інфра-М|м-код|, 1998.

2. Ковешников Е.С. Хрестоматія по російському конституційному праву. М., 2002.

3. Кумілов С.Д. Конституційне право // Східноєвропейський огляд. 1995 № 3(16).

4. Ліхачев С.Е. Сучасне конституційне право зарубіжних країн. М.: Знання, 1991.

5. Чичерін Б. І. Політичні соціальні ідеали Влада і право. М.: Юрист', 1995.