Реферат: Глибинна психологія Карла Густава Юнга
Поняття «глибинна психологія» асоціюється передусім з ім'ям швейцарського психолога Карла Густава Юнга (1875–1961).
Теорія К.-Г. Юнга відома також під назвою «аналітична психологія». Термін «глибинна психологія» був запропонований на початку XXстоліття видатним психологом Блейлером для позначення того напряму в психології, який досліджував позапсихічні явища. Юнг певний час працював під керівництвом Блейлера і значною мірою сприйняв той поняттєвий апарат, яким користувався його вчитель. У 1951 році Юнг – уже всесвітньо відомий учений – пише для енциклопедії статтю про глибинну психологію, окреслюючи цим терміном ті психічні процеси, які дають можливість збагнути специфіку естетичного як чуттєвого феномена та визначити джерела й мотиви мистецької діяльності.
Юнг народився 26 липня 1875 року в невеликому швейцарському містечку Кесвіль у родині священика євангелістсько-реформаторської церкви. Батько К. Юнга, крім теологічної освіти, мав ступінь доктора філології, а дід був професором медицини. Юнг ріс в інтелектуально насиченій атмосфері, в атмосфері небайдужого ставлення до наукового пошуку, інтересу близьких і рідних йому людей до таких складних проблем, як сенс життя, морально-психологічні аспекти релігійної свідомості та ін.
Освіта Юнга почалася з навчання в гімназії міста Базель, а пізніше він стає студентом медичного факультету Базельського університету.
Медицина була значною мірою вимушеним вибором: Юнгу доводилося вчитися на невелику стипендію, яку йому виплачувала міська базельська влада. Збідніла родина Юнга не змогла допомогти йому здійснити юнацьку мрію – займатися археологією. Та наукові інтереси Юнга-студента ніколи не обмежувалися лише медициною. Протягом усіх років навчання в Базельському університеті Юнг захоплюється філософією, археологією, історією релігії й мистецтва, а також різними видами «нетрадиційного» знання – окультизмом, астрологією, нумерологією, міфологією, зокрема намагається опанувати міфологію стародавніх германців, символи якої пізніше використовуватиме для обґрунтування ідей «колективного позасвідомого», «архетипів». Значний інтерес виявляв Юнг до історії алхімії, творчої й життєвої долі її представників. Згодом усі ці студентські захоплення Юнга своєрідно об'єднаються в ідеях «глибинної психології».
Після закінчення університету Юнг переїжджає в Цюріх, де починає працювати в клініці Бургхйольці під керівництвом відомого психіатра Е. Блейлера. Клініку Бургхйольці Юнг залишить у 1909 році, нагромадивши значний практичний досвід, захистивши докторську дисертацію на тему «Про психологію та патологію так званих окультних феноменів» (1902) та опублікувавши кілька наукових робіт.
1907 року у Відні відбулася зустріч Юнга з Фрейдом. Як пізніше згадував Юнг, ця перша зустріч «розтягнулася» на тринадцять годин: учені обговорювали проблеми позасвідомого, сновидінь, методику лікування психічних захворювань. І один, і другий уже мали в цей період власні точки зору щодо зазначених проблем і вирішили об'єднати свої наукові зусилля.
Приблизно до 1912 року Юнг активно співпрацює з Фрейдом, стає одним із впливових представників психоаналітичного руху, супроводжує Фрейда в США (1909). Зигмунд Фрейд покладає на Юнга великі надії, вбачає в молодому швейцарці свого спадкоємця. Проте згодом з'ясовується, що Юнг не поділяє деяких принципових для класичного психоаналізу ідей. Щодо причин відходу Юнга від психоаналізу є кілька версій. Найпоширенішої точки зору дотримується відомий дослідник теоретичної спадщини Юнга О.М. Руткевич, який вважає, що головна розбіжність Юнга і Фрейда полягає в неоднаковому загальнофілософському розумінні «життя»: «Якщо у Фрейда психіка й життя в цілому є площиною боротьби непримиренних суперечностей, то в Юнга мова йде скоріше про втрачену початкову єдність. Свідомість і позасвідомість взаємно доповнюють одна одну – китайські символи Інь і Ян, Андрогін алхіміків постійно виступають як ілюстрація до психологічних робіт Юнга». Як і інші дослідники, О.М. Руткевич підкреслює розширене тлумачення Юнгом позасвідомого («колективне позасвідоме», «особове позасвідоме»). Якщо Фрейд, аналізуючи позасвідоме, наголошував на дитячих роках, то Юнг наполягав на універсальному його значенні, адже «колективне позасвідоме», є «підсумком життя роду, воно властиве всім людям, воно є спадкоємним феноменом і є тим грунтом, на якому зростає індивідуальна психіка».
Аналізуючи розбіжності Фрейда і Юнга, дослідники звичайно посилаються і на критику Юнгом класичного психоаналізу за те перебільшене значення, якого він надавав сексуально-еротичному інстинктові людини.
Загалом поділяючи існуючі пояснення щодо причин розриву наукових контактів між Фрейдом і Юнгом, додамо ще одну причину, яка, на наше глибоке переконання, відіграла далеко не останню роль. Ми маємо на увазі, так би мовити, людський фактор: як один, так і другий не бажали залишатися в тіні, погодитися на другорядну роль. Тож Юнг вирішив іти власним шляхом. Це було сміливе, хоча й важке рішення (біографи свідчать, що після розриву з Фрейдом Юнг пережив принаймні б років, які називав роками «внутрішньої розгубленості, навіть дезорієнтації»). Проте поступово Юнг став Юнгом – засновником теорії «глибинної психології», одним із найвидатніших мислителів XXстоліття. Якби він залишився в оточенні Фрейда, а саме таку роль обрали для себе численні молоді прихильники психоаналізу на початку XXстоліття, його ім'я, мабуть, загубилося б серед багатьох імен послідовників психоаналітичної школи.
У 20-ті роки Юнг поєднує науково-дослідницьку діяльність із лікарською практикою. Основні його наукові праці написані між 20-ми і 40-ми роками. Вони завжди привертали увагу фахівців, викликали дискусії, критику, що, втім, тільки сприяло зростанню популярності й авторитету вченого.
Теоретична спадщина Карла Юнга складна, багатоаспектна й суперечлива. Звернімося до окремих ідей теоретика, які вплинули на європейську естетику й мистецтво другої половини XXстоліття і внесли певні корективи в класичний психоаналіз.
З ім'ям К. Юнга пов'язана тенденція «переключення» психоаналізу на більш широке коло загальнокультурних проблем. У 1920 році Юнг відвідав Алжир, Туніс, проїхав значну частину Сахари, де з великим зацікавленням вивчав місцеву народну культуру. У 20-ті роки був у Кенії, а також у Мексиці, де знайомився з. життям індійців племені пуебло. В 1937 році він відвідує Індію і Цейлон. Поступово Юнг відкриває для себе самобутність неєвропейської культури, вивчає східні філософські й релігійні традиції. К. Юнг відіграв значну роль у становленні культурного діалогу «Захід – Схід».
К.-Г. Юнг запропонував нову модель психіки й нові підходи до співвідношення свідомого і позасвідомого рівнів психіки. Він вважав, що концепція психічного має виходити з тези: «свідомість – це наслідок позасвідомих умов». Жодна людина, на думку Юнга, не в змозі точно сказати, 1/5, або 1/3, або 1/2 її життя проходить позасвідомо, але кожна людина знає, що цілком позасвідомим було її дитинство. Юнг не згоден з Фрейдом, що «позасвідоме певною мірою породжене свідомістю». Навпаки, за Юнгом, позасвідоме визначає свідомість. Важливе навантаження в теорії Юнга має поняття «душа», яке він розглядав, з одного боку, як синонім поняття «психіка», а з іншого – підкреслював «її нескінченну багатобарвність, змінність, невловимість, граничну суб'єктивність індивідуального досвіду світовідчуття й розуміння засад буття. Метафізичний, ірраціональний відтінок цього слова добре передає «тонку матерію» «душі, легке дихання явищ душевного життя».
Присвятивши обґрунтуванню поняття «душа» статті «Душа і міф», «Душа і земля», «Сучасна людина в пошуках душі», «Структура душі», К.-Г. Юнг стверджує, що «душа відбиває значно більш широку й незрозумілу частину досвіду, ніж чітко обмежений світлий конус свідомості». Душа, в інтерпретації Юнга, є складною структурою, яка поєднує зовнішній рівень (Персона) і внутрішній (Аніма), який тяжіє до позасвідомого. Загалом внутрішньому рівневі душі Юнг приділяє особливу увагу, вважаючи його фундаментом свідомої душі, прихованим у її глибині, її корінням. Юнг підкреслює «хтонічну(земну) природу позасвідомого, його зв'язок із ґрунтом, архаїчне походження».
Юнга цікавить передусім психологічна природа позасвідомого: для нього це психологічний, а не філософський чи метафізичний феномен. Він пише: «Позасвідоме це граничне психологічне поняття, яке «покриває» увесь той психічний зміст або процеси, які не усвідомлюються, тобто не віднесені завдяки сприйманню до нашого его».
Відштовхуючись від твердження З. Фрейда про те, що є ідеї, почуття, емоції, враження, цілком сформовані позасвідомим, К. Юнг розробляє ідею «колективного» позасвідомого, в основі якої лежать пошуки фундаменту, що зумовлює специфічні риси людей аж до їхньої расової належності. Ідея «колективного» позасвідомого робить наголос на значенні в житті людини позасвідомих психічних процесів. Щодо свідомості, то, за афористичним висловом Юнга, «ми втомлюємося від свідомості».
Юнг значно ускладнює загальну структуру психіки. Замість фрейдівського поняття позасвідомого з'являються два самостійних рівні психіки: «колективне» й «особове» позасвідоме.
На відміну від 3. Фрейда, Юнг не принижує свідомість, не намагається теоретично вразити її. На думку Юнга, свідомості належать «ектопсихічна» (відчуття, мислення, почуття, інтуїція) і «ендопсихічна» (пам'ять, суб'єктивні компоненти функції, афекти, інвазії) сфери психіки. Через взаємодію «ектопсихічної» й «ендопсихічної» сфер свідомість дістає завершеність, цілісність.
Важливе місце в концепції Юнга посідають поняття-символи, які допомагають осягнути глибину «колективного позасвідомого»: «персона», «маска», «аніма», «анімус». Особливої уваги заслуговує, на думку Юнга, символ «персона» – засіб взаємодії індивіда й соціального середовища. Символи «персона» і «маска» іноді ототожнюються Юнгом, і ця тенденція є свідченням «замкнутості» справжнього образу «персони».
«Особове» й «колективне» позасвідоме в теорії Юнга мають різний зміст. «Особове» позасвідоме визначає індивідуальну, інтимну сторону психічного життя. Це насамперед «чуттєво забарвлені» комплекси. Щодо змісту «колективного» позасвідомого – це так звані «архетипи».
Юнгівська концепція «архетипу» спирається на теоретичні розробки Платона, Августина, Дюркгейма, Леві-Брюля, які працювали з поняттями архетип, колективні уявлення, колективна свідомість. К. Юнг визнає, що він продовжує певну історико-філософську традицію. Проте слід зазначити, що Юнг вносить чимало нового як в інтерпретацію вже усталеної термінології, так і в розробку спонукальної та творчо-евристичної функції архетипу.
Юнг вважає, що архетипи «входять» у свідомість не безпосередньо, а у формі «колективних образів» і символів.
Серед архетипальних образів Юнг називає і «мудреця», і «вождя», і Мойсея, і Христа, і Будду. Але архетипальним символом може бути і мати, і батько або давньогерманський бог війни Вотан. Саме архетипальні образи є основою міфології, релігії, мистецтва, проектують сновидіння, а в більш абстрактних, узагальнених формах фіксуються в політиці, соціології, філософії.
Загальнотеоретична концепція К. Юнга дала поштовх до певних естетико-мистецтвознавчих модифікацій. Так, Юнг приділив певну увагу проблемі типології й обґрунтував існування двох психічних типів: екстравертованого та інтровертованого. Такий поділ проводиться Юнгом залежно від ролі суб'єкта або об'єкта в різних обставинах: інтровертований тип фіксується тоді, коли «суб'єктивне психологічне явище» стає над об'єктом, якщо ж об'єкту належить «переважна цінність», мова йде про екстравертований тип.
У внутрішній структурі кожного з цих двох типів конкретно виявляються їхні здібності: розумові, емоційні, сенсорні, інтуїтивні. Особливе значення надається Юнгом інтуїтивним здібностям у межах інтровертованого типу. «Інтровертована інтуїція» з її яскраво вираженими позасвідомістю, ірраціональністю, суб'єктивністю стимулює певну орієнтацію характеру, професійної діяльності або якихось людських уподобань. Саме вона створює мрійника, фантазера, ясновидця, митця.
К.-Г. Юнг робить припущення, що серед інших типів людей митець «мав би бути нормальним», адже він обмежується насамперед «сприймальним характером інтуїції» й лише потім перетворює в образи наслідки сприйняття. Проте митець не залишається «нормальним», оскільки використання інтуїції, з одного боку, і розвинута здатність до інтуїтивного опанування образу, з іншого, «віддаляють особу від дійсності, яку ми сприймаємо, тож вона стає загадкою навіть для свого безпосереднього оточення. Якщо це митець, то його мистецтво проголошує надзвичайні, відірвані від світу речі, які кричать усіма барвами і які є водночас значні й банальні, прекрасні й гротескові, піднесені й дивні. Якщо людина не митець, то вона часто є невизнаний геній, персона, про яку забули, свого роду розумний напівдурень, персонаж «психологічного роману».
З цих міркувань Юнга для нас важливо підкреслити насамперед той факт, що в його трактуванні, близькому до позиції Бергсона й Кроче, здатність до інтуїтивного пізнання світу є певним відхиленням від норми, вона наділяє особу містичною силою, яка може зробити її «загадковою» та «ненормальною».
До речі, ця остання сторона, яка містифікує інтуїцію, особливо підкреслюється Юнгом. У його розумінні «інтуїтивні особи» є «непотрібними» з точки зору раціоналізму та «однобокими» як своєрідний прояв природи. Для Юнга інтуїція – це особлива здатність окремих людей, а не своєрідний момент у загальному процесі пізнання. Інтуїція в Юнга постає як та містична сила, яка відділяє обраних людей від загальної маси людства.
--> ЧИТАТЬ ПОЛНОСТЬЮ <--