Реферат: Григорій Михайлович Тютюнник

Творчий спадок Григора Тютюнника кількісно невеликий укладається у двотомник, що з'явився 1984 р. Жанрово одноманітний — це новели, оповідання, кілька повістей. Нешироке також і тематичне коло його творів. Найглибшим болем Григора Тютюнника було сучасне йому село. З нього він вийшов сам, там жила мама.

Тому, безперечно, саме сільська тематика була дуже спокусливою для багатьох тогочасних прозаїків. Але в її освоєнні Г. Тютюнник іде власним шляхом.

Власні твори:

Біла мара Дит. Оповідання

Бушля Дит. Оповідання

Вогник далеко в степу Худ. Повість 1979

Громовик Дит. Казка

Додому, додому... Дит. Оповідання

Зав'язь Худ. Оповідання

Климко Худ. Повість 1976

Ласочка Дит. Оповідання

Лісова сторожка Дит. Оповідання

На згарищі Худ. Оповідання 1966

Нічний злодій Дит. Оповідання

Однокрил Дит. Оповідання

Степова казка Дит. Казка

Три зозулі з поклоном Худ. Оповідання

Як спіймали розбишаку Дит. Оповідання

Переклади:

Пригоди барона Мюнхаузена (авт. Рудольф Еріх Распе) Гум. Повість.

4) «Оддавали Катрю»

Однією з центральних у творчості Григора Тютюнника була маргінальна проблематика (в лат. мові marginalis – той, який знаходиться скраю. В літературознавчому розумінні йдеться про людей, які опиняються між селом і містом, тобто вихідців з села, які стають міськими жителями). Свого часу вона цікавила І.Франка, Панаса Мирного. У ХХ ст. маргінальні характери стають об’єктом художнього дослідження В.Підмогильного(«Місто», «Невеличка драма»).

Григір Тютюнник сам народився в селі, хоч більшу частину життя прожив у містах. Село постійно вабило його до себе. Тому йому близький і зрозумілий стан людини, яка опиняється між селом і містом.

Довколишнє життя давало поживу для роздумів над цими проблемами. В повоєнний час, а особливо в 50-60-ті роки, мала місце масова міграція сільської молоді до міста, до так званого кращого, легшого життя, подалі від важкої праці на землі. Це був об’єктивний процес, але його значно прискорював досить ганебний стан тогочасного села, зумовлений недалекоглядною, шкідливою політикою правлячої партії.

Г. Тютюнник маргінальній темі присвятив кілька своїх творів: «Син приїхав», «Оддавали Катрю», «День мій суботній». Маргінальні мотиви звучать і в інших новелах, оповіданнях.

Класичним у цьому маргінальному ряду є оповідання «Оддавали Катрю». Восени з Донбасу приїздить молодша донька хутірського лавочника Степана Безверхого, щоб сповістити про своє заміжжя. В селі женихів нема, а Катрі пішов третій десяток – тож мусять о д д а в а т и.

Родина готується до весілля. В його розпалі, нарешті, з’являється наречений – зрусифікований жевжик. Дівчина мусить їхати з ним. Це фабула оповідання. Вона, як бачимо, досить проста. В центрі сюжету – підготовка до весілля і його опис. Оповідь ведеться у звичній уже для Тютюнника манері: непоспішливо, з детальними побутовими подробицями, які часто несуть у собі підтекстовий зміст, поглиблюючи думку, доповнюючи його поза сюжетною інформацією. Так, скажімо, про Катрину вагітність дізнаємося з її втомленості, «недівочої печалі в очах», «білого просторого плаття, що приховувало стан».

Звичайно, в центрі твору — доля Катрі, її родини. Це насамперед кидається в очі і найбільше хвилює читача. Але, розкриваючи внутрішній стан своїх героїв, показуючи їхні переживання, ретельно вимальовуючи характери, поведінку, письменник тим самим порушує ряд важливих, актуальних і сьогодні проблем. Серед них найболючіша – стан українського села. З катрями, що від’їжджають на донбаси, лишаючи вдома старіючих батьків, воно руйнується, відмирають віковічні традиції народу, на які він міг би обпертися в своєму відродженні. З цим болючим, складним, суперечливим і водночас неминучим процесом міграції нівелюються, вихолощуються людські душі, вони наче мліють.

Згадаймо опис Катриного весілля, той момент, коли гості починають співати. Навіть наречена забуває за свій стан непевності і тривоги. Молодий, який спочатку не викликав симпатії, посміхається – «виявилося, що сміх у нього тихий, м’який, як у захопленого хлопчака». Під час ритуалу виконання давньої української пісні всі присутні мовби перероджуються, повертають істинне своє єство: «Здавалося, не десятки людей співало ту пісню, а одна многогласа душа… Ще вчора Олексій Цурка тинявся в селі біля клубу п’яненький, шукаючи собі «ворога», щоб одвести душу… Ще недавно Параска Жмуркова з піною на губах гризлася з сусідкою Ялосоветою Кравченчихою за межу, як орали на зиму…А сьогодні всі вони плечима до пліч сиділи за столами й співали пісню, знану ще з дитинства, і були схожі на слухняних і поштивих дітей одних батька-матері. Вони то були – і не вони». Важливий зміст приховано за цими рядками. В них тривога автора за долю свого народу, який так невміло живе на своїй «не своїй землі», підрубує свої корені. В них – об’єднати і направити цей народ на праведний шлях і болюча реальність, від якої нікуди подітися. Але це все тільки у підтексті. Григір Тютюнник не вдається до моралізувань, не береться до вирішення проблеми. Він тільки будить думку читача, примушує його замислитись над долею героїв і, можливо, над своєю.