Реферат: Григорій Михайлович Тютюнник

А все могло бути інакше, якби люди згадали про те старе, яке так прагнув опоетизувати письменник, і це йому вдалося зробити через блискучий опис Катриного весілля. Воно відбувається з дотримання майже всього давнього обряду, хоч молоді і противилися тому. Те старе і в образах батьків Катрі, їхньому бажанні бачити хоч наймолодшу доньку вдома. Те старе могло б відродитися випробуваним уже життям, могло б принести гармонію душам людей, витіснити звідси страх і непевність, стати єдиним надійним опертям. Згадаймо Катрю – вона постає сполоханим в світі звірятком, загнаним в сіті звірятком, навіть не може виплакатися перед батьками, повідати їм найсокровенніше – сором і страх заполонює всі інші почуття.

Прикметна з цього приводу алегорична деталь, на яку варто звернути увагу. Це стара, ще бабина хустка. Катря постійно кутається в неї, прикриваючи свій великий уже живіт. Ця хустка зберігалася на дні скрині «як найдорожчий скарб, що кожної осені перекладався горіховим листям від молі та задля пахощів…». Але чи візьме її вона з собою далеку дорогу, в чужі їй світи – тобто чи ж збереже пам’ять, чи не відречеться від себе у зросійщеному донбаському краї, соромлячись не лише своєї рідної мови, а й тієї пісні, яка здатна підняти на свої крила високо-високо? На ці питання автор не дає відповідь. Нам до роздумів лишається лише сумний-пресумний Катрин останній погляд.

5) «Три зозулі з поклоном»

В автобіографії Григора Тютюнника є такі рядки: «У тридцять сьомому році, коли батькові сповнилося рівно сорок, його заарештували, маючи на увазі політичний мотив, і пустили по сибірських степах …». Тільки у середині 50-х батька письменника було реабілітовано посмертно.

Новела «Три зозулі з поклоном» має біографічну основу, але про репресії сталінського режиму за життя Григора Тютюнника заборонялося навіть згадувати, тому довгий час цей твір не публікувався. Коли ж його надрукували в журналі «Ранок», то цензура внесла правку: «Сибір несходиму» було виправлено на «цей світ несходимий». Цікаво, що в тексті новели – в останньому листі батька – є такий коментар від імені юнака: «Сибір несходиму» було нерішучою рукою закреслено густим чорним чорнилом, а вгорі тою ж рукою написано знову: «Сибір несходиму». Якщо цензор у 30-х роках не побоявся залишити цю фразу, розуміючи її важливість для рідних репресованого, то в час написання новели навіть натяку на місце заслання не допускалося. Такою жорстокою була і залишилась радянська дійсність.

Попри драматизм суспільних колізій, відображених у творі завуальовано (з листа батька: «Роблю я тут, як і дома: вікна (тільки не для хат), двері (тільки не фільончасті), столи, ослони, ложки хлопцям ріжу на дозвіллі крадькома…»;лише згадка про «Сибір несходиму»), це новела про кохання. Так само вважає автор, бо творові передує епіграф «Любові всевишній присвячується».

Кохання, змальоване Григором Тютюнником, і звичайне, і незвичайне водночас. Звичайне – перед читачем любовний трикутник. Незвичайне – персонажі цієї історії сягають таких вершин душевної чистоти, вірності, щирості, відкритості, що це викликає пронизливий щем і захоплення високістю їхнього внутрішнього світу. Адже любов Марфи до одруженого чоловіка – красеня Михайла – ні для кого не була таємницею: ні для самого Михайла, ні для його дружини. Хіба що Марфин чоловік Карпо не помічав нічого, бо жив досить приземленими інтересами. Через вдало знайдену деталь – Карпо «над галушками катується» – відтворюється і внутрішній світ цього персонажа, і нещасливе заміжжя Марфи.

І Соня, і Марфа самовіддано кохають Михайла – «сокола… ставного такого, смуглого,» з чорними очима. Мати оповідача, знаючи про Марфине почуття, не вбачала в ній суперницю. Спочатку – бо вірила у порядність Михайла, що підкреслюється таким діалогом:

«— Ти, Михайле, кажу, хоч би разочок на неї глянув. Бачиш, як вона до тебе світиться.

А він:

— Навіщо ж людину мучити, як вона й так мучиться?»

А потім, коли чоловіка заарештовано, жінок зблизило горе.

У свою чергу, Марфа розуміла безнадійність свого почуття до одруженого Михайла, хорошого сім’янина і батька. Вона жила тим, що могла бачити його, поспівати або погомоніти з ним. Після арешту Михайла Марфа живе листами від нього. Вона перша вгадує, що є вісточка, силою своїх почуттів так зворушує доброго сільського поштаря дядька Левка, що той протягує їй дорогий конверт, адресований Соні: «Вона хапає з Левкових пучок листа – сльози рясно катяться по щоках – пригортає його до грудей, цілує в зворотну адресу…».

Композиція новели – це переплетіння голосів Соні, Михайла, їхнього сина, це й обрамлення – дорослий син розпитує матір про минуле, бо його бентежить щоразу пильний погляд Марфи. Характер батька, як і весь трагізм цієї незвичайної історії, розкривається в останньому листі Михайла. Це дуже чесна, правдива людина, тому, напевно, й потрапив до сталінських таборів. З усією прямотою він пише дружині: «Не суди мене гірко....Я чую щодня, що десь тут коло мене ходить Марфина душа нещасна. Соню, сходи до неї…Сходи, моя єдина в світі Соню! Може, вона покличе свою душу назад, і тоді до мене прийде забуття хоч на хвильку.

Обнімаю тебе і несу на руках колиску з сином, доки й житиму».

У цих рядках – уся складність перипетій життя, які часто неможливо класифікувати однозначно: де чорне? де біле? а де їхні відтінки? Тому як підсумок звучать слова юнака:

«А ще думаю:

«Чому вони не одружилися, отак один одного чуючи?»

— Тоді не було б тебе…— шумить велика «татова сосна».

Побувати в цьому селі я мріяла більше року, з того часу, як відкрила для себе світ творчості Григора Тютюнника. Взагалі-то про братів-письменників Григорія і Григора Тютюнників я знала й раніше, але познайомитися з їхньою творчістю безпосередньо, «впритул», усе якось не випадало. І от рік тому нарешті придбала в Києві на Петрівці збірку «Облога» молодшого з братів — Григора. Відтоді цей томик став для мене чимось більшим, ніж просто улюблена книга. Коли мені набридає все навколо — сімейні негаразди, дощ за вікном, політики у телевізорі, — я кидаю всі справи, забираюся з ногами на канапу, відкриваю навмання книжку і почитаю вкотре перечитувати знайомі новели та оповідання. Про Устима та Оляну — подружжя похилого віку, чиї стосунки можна було б назвати ідеальними, якби не одна історія давно минулих літ. Про сторожа артілі і учасника трьох воєн Мусія Приходька, якому райсобез не дає «машину на трьох колесах» через те, що Куліша його ноги «на два сантиметри довша, ніж треба». Про хлопчика Олеся, якого всі навкруги називають диваком, бо йому «жалко пліточки, що її може з'їсти щука».

У творах Григора Тютюнника стільки правди життя, що читати їх відсторонено, без щему в горлі, неможливо. І водночас навіть у дуже сумних речах, таких як повість «Климко», оповідання «Перед грозою» чи «Вуточка», автор залишає читачеві промінь віри. Ніби промовляючи: «Життя — складне, але варте того, щоб його любити». І це відчувати особливо дивовижно, знаючи, що сам письменник пішов з життя за власною волею...

На відміну від радянських часів, сьогодні твори Григора Тютюнника вивчають у школі. Втім «проходити» письменника на уроках — ще не означає його почути. Тож твори Тютюнника своїй племінниці я вирішила почитати вголос. Вона слухала з цікавістю, але по-справжньому ожила, коли в одному з оповідань почула згадку про її рідне місто Охтирку. В інших були посилання на Зіньків, Опішню, Гадяч, Ворсклу, Псел — топоніми їй теж добре знайомі. Зрештою, ми знайшли карту Полтавської області і з'ясували, що Шилівка — село, де народилися Григір і Григорій Тютюнники, — розташоване неподалік Зінькова, а, отже, й не так далеко від Охтирки. «Вирішено, — взяла в руки ініціативу племінниця. — Ми здійснимо подорож з літературним відтінком!».

Світлана НАКОНЕЧНА.

Використана література

1) Григорій Костюк, журнал «Україна» 1984р.

2) Євген Петренко «Критика української літератури ХХ ст.», видавництво «Ірпінь», Харків, 1992р.

3) О. Северин, Т.Цибань «Довідник з української літератури», ВД «Школа», 2004р.

4) «Велика енциклопедія видатних людей»,ВД «Промінь»,2006р. «Дерево пізнання»,2007 р.

5) П.П. Хропко «Українська література», ВД «Освіта», 1997р.

6) Книга «Українське слово» — Т. 3. — К., 1994.