Реферат: Громадянсько-правовий вимір політичної системи Польщі
Громадяни Республіки Польща зобов’язані дотримуватися положень Конституції та законів, а також поважати правила соціального співжиття, сумлінно виконувати свої обов’язки перед державою. Кожний громадянин Республіки Польща зобов’язаний оберігати суспільну власність і змінювати її як непорушну основу держави, джерело багатства та могутності Вітчизни. Захист Вітчизни – священний обов’язок кожного громадянина.
Військова служба – почесний патріотичний обов’язок громадян Республіки Польща. Бути пильним щодо ворогів народу, суворо берегти державну таємницю – обов’язок кожного громадянина Республіки Польща. Зрада Вітчизні – шпигунство, ослаблення Збройних сил, перехід на бік ворога – карається з усією суворістю закону як найтяжчий злочин.
2. Принципи виборів Сейму, Сенату, Президента
Право обирати має кожний громадянин, якому виповнилось 18 років, незалежно від статі, національної та расової належності, віросповідання, освіти, стану осілості, соціального походження, професії та майнового стану. Кожний громадянин може бути обраний до Сейму та Сенату після досягнення 21 року, якщо він постійно та не менше п’яти років проживає на території Республіки Польща.
Жінки мають рівні права з чоловіками. Військовослужбовці мають усі виборчі права нарівні з цивільними особами. Виборчі права не належать особам, які чинним судовим рішенням визнані недієздатними з причини психічної хвороби або розумової недорозвиненості, а також позбавлені публічних прав або виборчого права за чинним рішенням суду. Кандидатів у депутати, сенатори, на посаду президента висувають політичні та громадські організації, а також виборці. Порядок висунення кандидатів та проведення виборів депутатів, сенаторів, а також президента визначається законом. Після обрання депутати та сенатори зобов’язані звітувати перед виборцями про свою роботу і про діяльність органу, до якого їх обрано.
3. Порівняльний аналіз формування парламентаризму в Польщі та Україні
У світлі парламентських виборів – 2002 в Україні та пропозицій Президента Л. Кучми з приводу трансформації політичної системи від президентської до парламентської моделі напрошується порівняльний зріз парламентаризму в нашій державі та Республіці Польща. Долі польського та українського народів багато в чому схожі. Їх історія, трагічна і героїчна, тісно переплелась. На її перебіг значно впливали і впливають міжнародні та зовнішньоекономічні чинники, зокрема геополітичні інтереси великих держав. Крім того, саме тоді ще в соціалістичній Польщі відбулася важлива для всіх країн соціалістичної співдружності подія, котра увійшла в історію як "Круглий стіл" 1989 року.
Довготривалі та складні переговори між правлячою Польською Об’єднаною Робітничою партією та опозицією, яку уособлювали передусім лідери профоб’єднання "Солідарність", їх радники – інтелектуали та політичні кола з середовища інтелігенції, завершилися прийняттям спільної компромісної угоди. Вона фактично вперше узаконила реальне відновлення багатопартійної системи в одній із провідних країн радянського блоку. За результатами "Круглого столу" ПОРП втрачало право на монопольне керівництво польським суспільством, формування уряду, абсолютне домінування в парламенті. Україна ж на початку 90-х років отримала можливість побудови справді демократичної держави після проголошення незалежності та визнання цього факту більшістю країн світу (зараз нашу державу визнали 165 країн світу).
Отже, починаючи з кінця 80-х – початку 90-х років ХХ ст., польське й українське суспільство перебувають у фазі всеохоплюючого трансформаційного процесу. Він є не тільки внутрішньою справою Польщі та України, своєрідним дійством, яке автоматично і негайно відчинить двері до так званого "демократичного раю". Не меншою, якщо не більшою мірою цей процес має і зовнішньополітичне значення. Саме від того, як законодавча та виконавча влади зможуть ефективно розробляти та впроваджувати, формувати дієве правове поле, залежатиме і міжнародний престиж країн, що в свою чергу, сприятиме або гальмуватиме їх інтегрування в європейські економічні та політичні структури, у світове співтовариство взагалі. Звичайно, осмислення та аналіз становлення парламентаризму в посткомуністичних Польщі та Україні повинні бути досить виваженими та враховувати відмінності стартових передумов цього процесу, які складалися впродовж віків (наявність реально діючої держави, парламентарних традицій, рівня державницької ментальності у населення тощо). Також слід враховувати деякі особливості політичного життя обох країн.
Починаючи з 1989 року в Польщі, а згодом і в інших країнах колишньої соціалістичної співдружності, відбуваються процеси, об’єктивно спрямовані на творення нового суспільного устрою. Характерними рисами перемін, що відбуваються у польському й українському суспільствах, є бажання сформувати дієві, побудовані на справді демократичних засадах, багатопартійні системи. В ідеалі вони повинні були б творити ефективний, справедливий, патріотичний парламент, позбавлений безкомпромісного протистояння, скажімо "червоних" і "білих". У Польщі це, наприклад, прибічники старої соціалістичної ПНР і ті хто виводить себе із "Солідарності". В Україні ситуація значно складніша.
Внутрішньополітичний поділ суспільства доповнюється ще й різними зовнішньополітичними орієнтаціями: на тих, хто бажає реанімації Радянського Союзу, та на тих, хто прагне створення справді суверенної, рівноправної, демократичної України. Порівняльний аналіз процесу формування громадянського суспільства, розвитку парламентаризму в країнах Західної Європи та колишньої соціалістичної співдружності не дає підстав говорити про мудре й активне запозичення значною частиною політичної еліти саме позитивного досвіду функціонування парламентських систем у країнах Заходу, а також врахування негативних факторів, що перешкоджали їх розвиткові.
На жаль, політичні сили посткомуністичних держав в першу чергу перейняли від реально функціонуючих демократій Заходу вигідні для себе принципи, методи, символи. Вони значною мірою використовуються у вузько партійних, корпоративних, а не загальнодержавних інтересах. Особливо дані моменти характерні для політичного спектру українського суспільства.
Аналізуючи становлення демократичного суспільства в Польщі й Україні та парламентаризму як його важливої складової частини, слід відзначити явища, котрих не було в країнах Заходу. Це повинні враховувати нові політичні сили у посткомуністичних державах, які стоять на дійсно демократичних позиціях.
По-перше, наявність правлячої комуністичної партії, хоча у Польщі та деяких інших країнах формально діяли й інші партії. Проте вони слухняно виконували стратегічну програму розроблену правлячою комуністичною партією. Така ситуація сформувала і відповідну ментальність пересічного виборця країн цього регіону. Як, наслідок, досить упереджене ставлення частини електорату до сучасних реформ, розвитку багатопартійності, парламентаризму.
По-друге, населення колишніх соціалістичних країн отримало можливість на практиці порівняти та відчути позитивні й негативні прояви в розвитку капіталістичних і соціалістичних систем. Повернення до капіталізму виявився досить болісним, особливо в економічному та соціальному аспектах. Це призвело до певного поділу суспільства на тих, хто не в змозі, а в ряді випадків і не бажає зрозуміти решту перемін, прагне повернення до доби соціалізму, і тих, хто готовий все перебороти і йти вперед, змінюючи своє життя і відповідно суспільне середовище.
Ось із врахуванням даних обставин якраз і намагаються будувати свою стратегічну поведінку нові політичні сили у посткомуністичних суспільствах, в тому числі Польщі та Україні. Увесь цей комплекс проблем переконує в існуванні трьох рівнів у розвитку парламентаризму на Європейському континенті. Перший рівень – парламентарні системи, що сформувалися у країнах Західної Європи. Вони характеризуються відносно досконалими та сталими формами і методами функціонування. Другий рівень формується в європейських країнах колишньої соціалістичної співдружності, де парламентські традиції відроджуються. Насамперед мова йде про Польщу, Чехію, Угорщину, Словенію.
Тут парламентаризм піддається значним випробуванням, але рухається в руслі розвитку та зміцнення західноєвропейської демократичної традиції. Третій рівень характерний для групи країн, де парламентаризм тільки народжується. Це країни СНД, в тому числі й Україна. На жаль, вже у своєму зародку він значною мірою здеформований.
Саме в цих країнах представники старої номенклатури, нова політична еліта, регіональні клани використовують у своїх вузькоегоїстичних інтересах принципи демократії та функціонування політичної системи, далеко не завжди сприяють її розвитку. Тому небезпечним для країн другого та третього рівнів є механічне впровадження принципів парламентаризму західноєвропейського зразка. Громадсько-політичні сили, які справді бажають здійснити демократичні перетворення, повинні обов’язково враховувати можливе загострення різноманітних проблем у перехідний період. В іншому випадку, прихід до влади політичних сил, що проповідують старі методи господарювання, чи навіть представників тіньового бізнесу, корумпованих державних службовців може стати справою часу. Щось подібне спостерігається на політичному небосхилі України.
Ще березневі, 1998 року, вибори до Верховної Ради засвідчили загострення боротьби за місце в українському парламенті. Непоодинокі були випадки безпринципності у виборі методів отримання заповітного депутатського мандата з боку кандидатів у депутати. Дані факти загалом підтвердили й останні вибори до Верховної Ради України, які відбулися наприкінці березня 2002 р.
У кінцевому підсумку можна констатувати деяке порівняння новообраного складу депутатського корпусу. У 1998 р. 24,65% виборців віддали свої голоси за комуністів, 8,55% – за виборчий блок Соціалістичної та Селянської партій України, 4,04% – за прогресивну Соціалістичну партію України. Загалом це понад 38%. Майже 30% депутатів є представниками комерційних структур, 20% – регіональної політично-економічної еліти, а 27,8% – це народні депутати обрані знову. Партійно-політичний спектр розкладу сил при виборах нового складу Верховної Ради України розподілився так. Найбільше голосів виборців – понад 24 % – отримав блок В. Ющенка "Наша Україна", на другому місці комуністи – їм віддали свої симпатії приблизно 20 % виборців, тільки третіми стали представники блоку "За єдину Україну" – трохи менше 12 % електоральних голосів.
Чотирьохвідсотковий бар’єр пройшли також ще три партії і блок, отримавши від 6 до 8 % голосів виборців – соціалісти, представники Блоку Юлії Тимошенко і соціал-демократи об’єднані.
Ще на початку 1992 року поляки були напевно найбільш песимістично настроєним посткомуністичним суспільством. Понад половина (51%) польського суспільства вважала, що ситуація в країні розвивається у хибному напрямі. Такий низький рівень оптимізму можна пояснити тим фактом, що для пересічного поляка політична свобода не стала достатньою компенсацією за падіння життєвого рівня, яке тривало фактично з 1980 року. Проте, вже під кінець 1992 року майже 52% респондентів визнали, що демократія є найбільш ефективною формою розвитку держави. Це підтвердили і треті вільні вибори, які відбулися у Польщі у вересні 1997 року.
Вони засвідчили, що поляки все-таки віддали перевагу політичним силам, не пов’язаним з комуністичним минулим. Хоча Союз Лівиці Демократичної і збільшив кількість своїх прихильників з минулими виборами, набравши майже 27% голосів, Акція Виборча Солідарність все ж випередила суперника, отримавши приблизно 33%. Вона ж у коаліції з правоцентристською партією Л. Бальцеровича сформувала уряд на чолі з Єжи Бузеком.
Однак, як уже зазначалося в розділі про законодавчу владу в політичній системі польського суспільства, цілий ряд причин і обставин привів до поразки АВС у парламентських виборах – 2001, приходу до влади лівого блоку Союз лівих демократів – Унія Праці та сформуванні нового урядового кабінету на чолі з його лідером Лєшеком Міллером. Незважаючи на досить складну внутрішньополітичну передвиборчу ситуацію у Польщі та результати парламентських виборів 2001 року, слід зауважити, що у населення поступово формується розуміння необхідності політичної стабільності та дій, спрямованих на неухильний поступ суспільства, в тому числі й через ефективно діючу парламентську систему.
Отже, можна зробити висновок, що парламентаризм у Польщі 1989 – 2001 рр. загалом тяжів до західноєвропейського типу. Україна ж перебуває в активному пошуку оптимальної політичної моделі розвитку, хоча загальний вектор перемін має демократичне соціально орієнтоване спрямування.
Висновки
польський парламентаризм ліберальний демократичний
За останнє десятиліття політична система Польської держави зазнала демократичних змін. Ці перетворення були спричинені багатьма факторами. Проте, найголовнішим з них є розпад соціалістичної системи. Цей величезний механізм почав руйнуватися наприкінці 80-х років ХХ ст., і вже ніякі спроби налагодити його не мали та, напевно, й не матимуть успіху.
Адже люди втомилися жити за "залізною завісою". З крахом політичної системи у житті багатьох країн Східної Європи розпочався новий складний етап. Ці держави захопив потік демократичних перетворень, „хвиля демократизації". І виявилося, що посткомуністичні країни зовсім до цього не готові. На поверхню спливла велика кількість питань, які потребували якомога швидшого вирішення. Для того, щоб не допустити хаосу та беззаконня в країні, повернення до старих часів, перш за все потрібно було створити чітку та стійку законодавчу базу для розвитку суспільства.