Реферат: Язичницький пантеон східного слов’янства

Виконав студент 1-го кусу МФ

група АА-11 Лотоцький Андрій

Перевірив: Плахотнюк Ю. А.

Рівне-2002р.

УТВОРЕННЯ СЛОВ'ЯНСЬКОГО НАРОДУ

Протягом 3 ст. до н. е. слов’янство органічно підключається до господарсько-культурної системи народів Середньої Європи. Внаслідок розпаду Великої Скіфії, міграція кельтів на схід та загальних зрушень в світі населення України певною мірою звільняється з-під впливу іраномовних кочовиків і дедалі більше орієнтується на центральноєвропейський світ.

Протягом 2-3 ст. н. е. територія римських володінь поширюється в нижні течії Дністра та Дніпра. Як наслідок, значна частина лісостепових слов’ян приєднується до загальної системи пізньоантичної цивілізації в її римському варіанті. Так складаються передумови для формування спільної середземноморсько-європейської цивілізації. Однак, внаслідок дії ряду чинників (внутрішні соціально-економічні чинники, міграція готів та гунів тощо) утворюється своєрідна “точка біфуркації”, що веде в кінцевому підсумку до загибелі Західної Римської імперії та перетворення Східної у авторитарну-бюрократичну Візантію. Це мало епохальні наслідки для дальшого розвитку українського народу та його культури. Процес середземноморсько-загальноєвропейської інтеграції обірвався. Ситуацію ще більше ускладнила арабська експансія 8ст. Н. Е. Та діяльність кочівницьких об’єднань Середнього Подунав’я та південно-східних степів.

Однак незважаючи на скорочення безпосередніх зв’язків зі світом Середземномор’я, у світоглядну систему стародавніх слов’ян увійшло багато елементів вірувань фракійських племен, які в першому тисячолітті до н. е. населяли південно-західну частину України (Галичина, Поділля, Південна Волинь), малоазійські простори, території нинішніх Болгарії, Румунії, частину Сербії та Греції. У 5ст. до н. е. існувала міцна Фракійська держава, яка відстоювала свою незалежність у боях зі скіфами і греками. Але в 1 ст. н. е. вона стала Римською провінцією. Частина фракійських племен переселилася в Подніпров’я, Подністров’я, Побужжя і разом зі слов’янськими та сарматськими племенами узяла участь у формуванні Черняхівської культури і стала живильним середовищем для формування українського етносу та дальшого розвитку його світогляду.

Духовні культури кельтів і слов’ян мали багато спільного. На думку дослідників, пантеон богів у кельтів сформувався шляхом синкретизму власних вірувань і елементів релігійної системи підкорених племен, зокрема слов'янських. Чітко простежується наявність матеріально-світоглядних взаємовпливів та єдність релігійних витоків. Так, джерелом всього живого, символом Матері-Землі кельти вважали воду. У мові кельтів слово „Русь” означало воду. Це слово засвоєне в нас у назвах річок (Рось у Київській області, Русиловка в Полтавській), а також слові „русло”, що означає середину річки. Головним божеством кельтів, аналогом слов’янського Перуна, був бог блискавки та грому Тараніс. У кельтів, як і у слов’ян, склалася своєрідна інституція жерців, пам’яті яких вони довіряли всі свої закони, знання, вірування. Серед кельтських жерців особливо виділялись друїди, які займалися відправленням релігійних обрядів та жертвоприношенням. Ось як характеризує друїдів Ю. Цезар: „Понад усе намагається друїди переконати в безсмерті душі, душа за їх вченням, переходить після смерті з одного тіла в інше, і вони думають, щ оця віра переборює страх перед смертю і цим збуджує хоробрість. Окрім цього, вони багато говорять своїм молодим учням про світила та їх рух, про велич світу і землі, про природу і могутність та владу безсмертних богів ”. Служителями язичницького культу слов’ян були волхви – засновники вчення про першотворця. Вони володіли секретами лікування травами, створили своєрідну медицину, зберігали і передавали з покоління географічні, астрономічні, математичні знання. Подібно до кельтів слов’яни мали священні гаї, що заміняли їм храми. В уявленнях слов’ян і кельтів навколишня природа є живою, дерева і трави говорять між собою та з птахами і з людьми.

МІФОЛОГІЯ СЛОВ’ЯН

Велика подібність українських міфів і легенд з скандинавськими. Так, у скандинавській Едді говориться про світове дерево ясенок, що розпустив гілля на весь світ. З-під його коріння течуть свячені криниці, з листя капає роса, на гілках сидять гадюки, олені й білки, над ними – орел. Уявлення про дерево посідає одне з центральних місць у міфопоетичних картинах світу різних народів. Численні історичні, етнографічні і мовні дані свідчать про наявність культу дерева у слов’янських і балтійських народів. У давніх греків та італійців дерево (дуб) асоціювалося з найвеличнішим з богів – Зевсом. За Гесіодом, Зевс створив третє покоління людей з дерева. Одна із давньогрецьких епіграм свідчить про те, що давні елліни називали дуби “першими матерями”. Показовим є також найменування уже згадуваних кельтських священнослужителів – друїди, тобто “дивознавці”, а слово яким вони позначали своє св’ятилище, запоходженням і зазначенням тотожне латинському “лісова пісня”.

Головну роль у Великому переселенні народів у 2-7 ст. н. е. відігравали германські, тюркські, фіно-угорські та слов’янські племена. У середині 4 ст. н. е. об’єднанняготських племен займали землі між Дунаєм і Дніпром таміж Дніпром і Доном. До складу цих союзів входили нетільки германські, а й фракійські, сарматські та слов’янськіплемена. Своєрідне світобачення і світовідчуття принесли германці, для яких Були характерні войовнича енергія та почуття нероздільності світу людей і богів. Боги і люди, в уяві германців, ведуть постійну боротьбу зізлими силами, які населяють ліси, ріки, пагорби у вигляді карликів, перевертнів, драконів тощо. Богигерманської міфології – це уособлення нетільки природних, а й соціальних сил. Глава германського пантеону Один – бог бурі, але він і вождь – воїн, щостоїть начолі героїчного небесного воїнства. Зв’язок та взаємовплив образів і сюжетів германської міфології з слов’янською видається безсумнівним. У результаті в останній помітно зросла роль соціальних характеристик давніх богів і культів. У природу дедалі відчутніше втручається суб’єктивний фактор – людська воля і думка.

ЗМІНА НАРОДІВ

З другої половини 4 ст. н. е. назміну кочовим іраномовним племенам приходять народи алтайської мовної групи- гуни, авари, болгари, хозари. У 375 р. остготський союз був розгромлений гунами – кочівниками тюркського походження, щоприйшли з Центральної Азії, підкоривши перед цим деякі угорські і сарматські племена. Всі цінароди брали активну участь в етногенетичних і культуротворчих процесах, що відбувалися натериторії України в першому тисячолітті н. е. Внаслідок взаємодії різноманітних культурних пластів у свідомості населення України цього часу поєднувалося нашарування архаїчних стереотипів практичного та інтелектуально-духовного освоєння світу. Релігійні та світоглядні уявлення пов’язувалися з одушевленням і одухотворенням природи, знаданням їйантропоморфних властивостей і рис.

Конкретно-історичні умови, за яких відбувався розвиток давньослов’янського суспільства протягом першого тисячоліття н. е., визначали певні форми реалізації державотворчого процесу, щ озавершився лише у 9 ст. Він посувався від росколанії 1-2 ст. через Антсько – Полянське “королівство Божа” 4 ст. та відповідну конфедерацію 6 ст. допереддержавного об’єднання “Руська земля” 7-8 ст. , і, нарешті, первинного ядра Давньоруської держави з столицею у Києві. Суспільна система останньої спиралася наіндивідуальні домогосподарства, автономні в економічному тагромадському відношенні. Їх голови, повноправні вільні власники общини (а при необхідності - воїни) були повноцінними суб’єктами права і складали основу так би мовити громадського суспільства у його ранньосередньовічно – європейському вигляді подібно до того, як це мало місце в Центральній Європі або Скандинавії, за межами колишніх римських володінь. З іншого боку, як і заскіфських часів, середньодніпровське слов’янство вже у 8 ст. підпало під могутній вплив східних суспільств :з одного боку –Хазарії та, через неї, мусульманського світу, а з іншого, - автократичної Візантії. Певною противагою став варязький фактор подібно до того, як дещо пізніше, зачасів Ольги та, особливо, Ярослава Мудрого, поступово зростала орієнтація у бік західноєвропейського світу. Показово, щопосилення подібної організації в умовах Київської Русі йшло паралельно зізростанням ролі і значення давньоукраїнської культури тасимволізувало не сприйняття народним середовищем церковного аскетизму типу християнства візантійського. Засвоєю сутністю світ уявлень широких верств давньоруського суспільства багато в чому був тотожний західноєвропейському.

Щоб усвідомити насиченість у глибину української культурної традиції, згадаємо основні складники української культури, на основі яких сформувався багатоманітний світ релігійних і світоглядних уявлень та вірувань слов’янства першого тисячоліття н. е. Вчені розрізняють десять складників, а саме: доіндоєвропейські, індоєвропейські, праслов’янські, балканські, іранські, алтайські, античні, германські, візантійські, західноєвропейські. На думку О. Пріцака, злиття перших шести складників дало базу нашій культурі;останні чотири творять культурні епохи, щоїх пережила Українська культура у своєму розвитку. М. Алексієвець і В. Цвіркун вважають, щ одо базових складників української культури слід додати щеблизькосхідний компонент. Численні паралелі між Близьким Сходом і Україною, є загальновизнаними.

Найбільш адекватними термінами, які відображають основні тенденції у розвитку праукраїнської культурної свідомості і уявлень тавірувань якїї конкретних проявів, насучасному етапі дослідження є ”міфологія” або “релігійно-міфологічні уявлення”. Цінність української міфології якпевної закодованої системи морально-етичних цінностей, щовідтворюють глибини народної культури, відчували вчені 19 ст. М. Костомаров, зокрема, бачив у народній поезії безпосереднє (спонтанне, несвідоме) виявлення вроджених якостей людського духу, первородну форму пізнання, найкоротший шлях до пізнання істини (мистецтво вище за науку). Природа, вважав учений, є першим об’єктом, який породив у людині естетичну потребу (естетичне пізнання починається з осягнення суті природних явищ). Естетична свідомість наранньому етапі розвитку людини є синкретичною, що проявляється в біоантропоморфності художнього сприйняття. Людина не відділяє себе від природи та не бачить межі між природнім і людським. Потім цятенденція проявилася в культурі Київської Русі, особливо, в їїлітературі.

Міфологія як стихійна поезія є необхідною умовою і початковим матеріалом будь-якого мистецтва, його арсеналом та підґрунтям. Той же М. Костомаров на місце природи ставить Бога, оскільки він є животворним духом. Перша релігійна ідея, на його думку, виникає в результаті одухотворення природи, з чим пов’язані символічні персоніфікації як наслідок максимального узагальнення міфології цілісних чуттєвих виражень ідеї. Міфологічна символіка як явище ще до національне, несе в собі вічні проблеми буття і в художній формі передає їхнаступним поколінням, поступово формуючи духовну субстанцію етносу та виступаючи об’єднуючим початком національної самосвідомості і мистецтва. Чим глибше дослідник може проникнути в найдавніші часи, тим чистішим ”постає національний „дух” (так, суть відношення людини доприроди в українській народній поезії можна зрозуміти тільки сягнувши в часи панування міфологічної свідомості). Народна поезія з їїміфологічним початком стає для Костомарова підставою обґрунтування самобутності українського етносу.

На думку багатьох дослідників, міфорелігійна свідомість є духовним осердям кожної народної культури. Обрядове коло сприяє узгодженню духовно- природного життя людини з річними циклами пульсації духовної й космічно-сонячної енергії. Обрядове священнодійство підносить душу над проминущим, тлінним, виводить розум за межі звичного, гнітючого і відкриває перспективу Безвічного Життя. У кожні міфологічнй системі знаходимо спільні теоретичні, естетичні, світоглядні моменти. Але важливо пам’ятати, що кожний народ створив свої міфи, перекази і легенди, які втілив свою „ душу ”, помисли, надії і прагнення, свої уявлення про буття, природу і саме життя. Українська міфологія і фольклор є скарбницею нашої національної культури, яка зберігає тисячолітній досвід духовного життя предків.

Характерною особливістю української міфології є пантеїзм—філософсько-світоглядна система, в якій бог ототожнюється з природою. Обожнювання всіх явищ природи, небесних світил, дерев, річок, поклоніння могутнім зовнішнім силам виступають у стародавньому українському світобаченні у вигляді багатобожжя, тобто політеїзму. В українців існувала своєрідна ієрархія богів: начолі світу стояв найголовніший всемогутній бог, біля нього були найстарші боги, котрі керували Всесвітом, далі йшли нижчі застатутом боги, а також демони-духи, через яких боги виконували своє основне призначення-впорядковували людське життя. Щенижче стояли люди, які мали надзвичайні властивості спілкуватися з богами і навіть могли певною мірою впливати наприйняті ними рішення. Це-„волхви”, ”чаклуни”, серед яких виділялись певні категорії:”волхви-хмаропрогонителі”, ”волхви-цілителі”, ”волхви - оберігальники” (керували виготовленням амулетів-оберегів), „волхви-відуни”(могли передбачати майбутнє за допомогою спостереження занебесними тілами світилами тощо), жінки-чарівниці („відьми”), „баяни”(від”баяти” – розповідати, співати). Саме ці розповідачі й їхні нащадки донесли донас багатющий пласт українського фольклору.

Дослідники виділяють три історичні типи уявлень слов’ян першого тисячоліття н. е. про надприроднє: „чутєво-надчутєво”, демоністичний і теїстичний. Перший тип репрезентує найдавніші вірування, що складалися ще в епоху ранньородового суспільства й відомі у формах фетишизму, тотемізму, анімізму, первісної магії. Для них характерним були уявлення про зрощеність надприродного зтілесним, його індивідуальність, зооморфність, обмеженість сфери впливу надовкілля та орудна функція (здатність нетворити, а лише орудувати, впорядковувати уже готову дійсність). Слов’янські племена та їх попередники успадкували їх і почасти злили з віруваннями більш високого порядку.

Продуктом власного духовного розвитку літописних слов’янстав другий тип вірувань в неприродне –демоністичний, який полягав у віруванні в духів. Ці вірування, сформовані в умовах розвинутого родоплемінного суспільства, була уявленнями про існування безплотних надприродних істот –духів, які вже мають досить велику сферу впливу надовкілля, можуть переселятися з речі в річ або в людину і виявляють деякі ознаки творчості. Демоністичні вірування були найважливішою і найпоширенішою формою освоєння світу і усвідомлення себе в ньому. Цей тип вірувань виявився найбільш стійким у народній свідомості і зберігся донаших днів у народних уявленнях і в офіційному християнстві.

Вумовах суспільства, щоставало нашлях соціально диференційованого розвитку, поступово зароджувався третій тип уявлень про надприродно–теїстичний, пов’язаний з вірою в богів. Для цього типу, що існує спочатку у вигляді політеїзму, а потім набирає монотеїстичного змісту, характерне уявлення про надприродне як могутню, всевладну істоту –Бога з відповідною деміургічною функцією щодо природних і суспільних явищ, щодо світу в цілому. У слов’ян початки таїстичного типу вірувань зародилися ще в надрах демоністичної релігійності й розвивались в давньоукраїнський політеїзм.

Такий поділ уявлень у цілому відображає історичну еволюцію духовного розвитку слов’ян. Однак пам’ятаючи принципи полілінійності і стадійності, можна припустити, щоконкретні умови сприяли широкій варіативності розвитку вірувань в різних слов’янських племенах. Можливо тому і у поясненні смислового навантаження давніх українських богів спостерігаються дещо відмінні одне від одного висновки.

БОЖЕСТВА СЛОВ’ЯН

Надумку Г. Лазко Творцем Всесвіту, Богом над богами українці вважали Рода. Він живе на небі, їздить на хмарах, дарує життя людям, звірам, птахам, посилає дощ на посіви, дає людині долю. Род-один збогів, який залишився в пам’яті народу найдовше-його вшановували аждо 19 ст. , відгомін чого можна побачити і в сучасній християнській обрядовості. Род єднав померлих предків, живих нащадків і майбутні покоління. Отже Род і рожаниця (богиня людської долі) приносили жертви у вигляді хліба, сиру, меду, каші. Перед вживанням куті на Різдво батько кидав першу ложку вгору на покуть. Цей архаїчний звичай і досі побутує в Україні. Означає він, найвірогідніше, перенесення жертви Роду і пожаниці, яке в давнину здійснював волхв або жрець. По, суті під час названого обряду батько родини виконував функції служителя культу. Спілкування без посередників з богами свідчило про досить сильні демократичні традиції в духовно-релігійному житті українського народу. Ще в 12 ст. була поширена позацерковна трапеза намогилі померлого, під час якої слов’яни клали треби Роду і рожаницям. Ця трапеза з їїатрибутами єднала предків з новими членами роду, з сучасним і майбутнім даної племінно-етичної групи. Отже, ймовірно, рожаниці виявляються причетними нелише до культу предків, а й доспільності родичів. Культ рожаниць більш архаїчний порівняно з культом Рода. Звичайно, рожаниці були і заступниками жінок – породіль, і духом плідності промислового звіра та худоби. Вони мали таємний зв’язок із зірками. Душу людини наші пращури уявляли як іскру небесного вогню - зірку, яку бог запалював при народженні дитини і гасив, коли людина помирала. „Зірки-це ангели, що сидять насходинках неба іззапаленими свічками в руках. Зірки – це душі померлих людей, котрі прожили праведне життя наземліЗірки – грішні душі, котрі Бог поставив на небі „спокутувати гріхи свої”, душі менш грішні світять ясніше, більш грішні –набагато блідіші”.

Зірки – душі людей, скільки нанебі зірок, --стільки на небі людей. Зірки—то палаючі свічки. Яктільки хто народжується, Бог в той же час запалює свічку і ставить їїна хмарах. Коли людина живе на землі н е ганебно, то і йому зірка горить ясним, чистим світлом, і навпаки: якщо людина живе безладно, то і їїзірка горить слабким, блідим світлом. Зірки—то діти сонця, нерозривно зв’язані з людиною. З народженням дитини з’являється й нова зірка, котра все життя має вплив на його долю. Кажуть: котра ясна зірка, т о та душа правдива, а котра зірка темна, то та душа грішна. Зірка, щ о горить ясно, означає довге життя для тієї людини” (Чубинський П. Ангели н а сходах неба. —К. , 1992.)Я к бачимо, з небом в давніх українців були пов’язані уявлення про життєвий шлях людини. Волхви складали книжки, з а якими можна було дізнатися про свою долю. Ці книжки згодом були заборонені християнською церквою. Деякі дослідники вважають, що з часом Род перетворився нахатнього Домовика, який, заповір’ям, живе біля домашнього вогнища і є його охоронцем.

У фольклорі збереглася пам’ять про найдавніших богів наших пращурів, які, яквважає ряд дослідників, складали астральний культ н а українських землях першого тисячоліття н. е. За О. Знойком, увесь київський пантеон з а літописними і літературними джерелами тафольклором можна подати у такому вигляді: 1)Дажбог, Хорс, Перун, Стрибог, Сімаргл, Мокоша(„Повість минулих літ”); 2)Волос, Лада, Купала, (Густинський літопис „Сінопис” Гізеля); 3)Сварог і Сварожич ( Іпатіївський літопис); 4)Берегиня, Плуг, 5) Див, Яр, Тур( „Слово о полку Ігоревім”); 6) Дана, Леля, Полель, Ярило, Місяць, Зорі та ін. (давньоруська культура і фольклор). Наоснові аналізу архаїчної української обрядово-пісенної творчості (зокрема, колядок та щедрівок) І. Нечуй-Левицький виділяє світлих богів: бог Господар, богиня Сонце, богиня Зоря, богиня Хмара, Громовик-пастух, хлібороб, воїн, ловчий, Вітер, богиня Весна, описує темні зимові сили та Різдво Сонця т а інших світлих богів. Багатьом цим образам відповідають літературні та літописні назви давніх слов’янських богів.

Населення України першого тисячоліття н. е. першоджерелами Всесвіту вважало космічні вогонь і воду. Культ космічного вогню виявлявся в обожнювані тріади світил: Сонця, Місяця і Зорі. Усі інші боги були сузір’ями або небесними тілами. Наші предки головними богами вважали Дива ( яскраве небесне склепіння), Сварога ( Зодіакуса) тайого заступника Перуна (бога ночі). Всі інші божества вважалися помічниками цих богів.

У пантеоні астрального культу були: Лада—життєвий початок природи, втілення двох першоджерел Всесвіту—вогню і води в єдиній особі, мати Сонця; Дана ( Леля)—втілення води ; Полель—втілення світла; Перун – батько Сонця, Місяця і зорі ( на небі – сузір’я Стрільця, Баба ( Плеяди);Волос або Тур ( Сузір’я телволосожар), що опікувався торгово-ремісничими верствами; Берегиня – Прадерево світу ( водночас і земля, і зоряна галактика – Чумацький шлях); Астральна тріада: Місяць – головне божество( Дідух, Коляда, Василь), Сонце ( Сварожич, Ярило, Дажбог), Зоря ( Венера) та інші. Н а думку О. Зойка, сузір’я та небесні тіла н е вважалися богами, а тільки символізували богів Всесвіту. Язичницькі боги, яких донедавна вважали виявом примітивної міфології, ймовірно, були символом складного світобачення наших предків.

НАЙГОЛОВНІШІ СВЯТА

Система астрального культу складалася з цілорічного циклу свят, причому головним святам передували вступні, щороз’яснювали ідею культу.

Християнська церква спочатку забороняла народні свята Різдва Всесвіту, народження місяця-Щедрий Вечір, Купальські свята тощо, але потім пристосувалась до них, давши їмсвоє тлумачення.

ОБРАННЯ БОГІВ

Наші предки визначальною вважали боротьбу протилежностей, щосимволізують глибинне підгрунття існування та розвитку Всесвіту і Людини. У природі фізичній цеборотьба життя і смерті, протилежність пір року. Подібно у світі моральному існування добра потенційно передбачає існування зла. Діалектична напруженість і взаємопереплетіння цих двох полюсів втілюється в незмінній актуальності вибору накожному з етапів реалізації людських цілей. Напередній план виходить потреба у відповідальному моральному осмисленні із значущих елементів цілеспрямованої діяльності людини. Божество духовного світла, істини і блага, з’являючись між родом людським, набирає людської подоби, повчає смертних істини, бореться з ворогом, щоне допускає людину д освіту Добра. Моральну функцію суддівства у протиборстві Добра і Зла виконував, надумку багатьох дослідників Дажбог. Ось що ми дізнаємось про нього з міфів.

Надумку Б. Рибакова, культ Дажбога сформувався за скіфських часів в 6-4 ст. до н. е. Напочатку нашої ери в лісостеповій Україні Дажбог стає богом лісів, гаїв, байраків, садів тощо. С. Плачинда наводить таку легенду. Дажбог народився в багатодітній родині київського коваля Сварога. Коли в місті почався голод, хлопчик приніс з гори зернятко, посадив його. З того зернятка виріс чудодійний кущ розкішної пшениці, який врятував людей від голоду. Так Дажбог вивчив людей вирощувати хліб, а батько його Сварог викував першого плуга. Коли Лажбог і Сварог почули про голод в країні росів, то повезли хліб голодуючим. Алепо дорозі Чорнобогове військо знищило валку з хлібом, а Дажбога і Сварога посікло. Боги оживили обох, взяли досебе, зробити рівними собі. У наведеній легенді чітко простежується ідея про богообраність простої людини за її високі морально-громадянські якості. За Л. Силенком, Дажбог – це свідомість світу, це дія, яка творить у людині бажання жити, бачити себе у своїх діях, вчитися, працювати, самоутверджуватись, самовизначатися, зрештою, вмерти, боронячи життя і незалежність свого племені. Дажбог- ц есвята Правда, Справедливість, життєтворяще Світло, Святий Дух, Воля, це-Людина у свідомості світу, і свідомість світу в людині. Вчений пише: „У Світі діє Дажбожа сила-вічна незнищенна енергія(першооснова несвідомого і свідомого буття). Дажбог – Світло і дія Світла. Немає світла-немає життя. Людина прийшла з Світла і любить Світло, йде до Світла, несвідомо і свідомо себе вдосконалюючи ”.

--> ЧИТАТЬ ПОЛНОСТЬЮ <--