Реферат: Язичницький пантеон східного слов’янства

Перуна шанували всі індоєвропейці. У сербському, болгарському, чеському фольклорі цей бог мав таке ж ім’я, як і у фольклорі східних слов’ян. Литовці називали його Перкунасом. Скандинави називали його Тором, який їздить небом на колісниці, вивергаючи з хмар іскри і грім. Так само мчать небом, гуркотять і зрошують землю благодатним дощем Парджанья в індійських міфах та Ілля в легендах християнських народів. Ц і персонажі тотожні стародавньому Перуну з Наддніпрянщині. З астральними міфами про Перуна тісно пов’язанні міфи про народження Місяця (Дідуха). Як вважає О. Знойко, Місяць – головне божество астральної тріади, що визначає люнарний культ н а Русі. Вважався предком народу. Його символом був сніп пшениці на покуті напередодні Різдва. Видається цікавим уявлення наших предків про Місяць як про голову змія, що ховається в Чумацькому Шляху. Інший варіант: Місяць – голова вужа, який ховається в Прадереві Світу (Зоряному Шляху).

ДІЇ БОГІВ

Перун, володар блискавок і грому, поровитель воїнів у другій половині першого тисячоліття н. е. дедалі більше заступав Сварога. Праукраїнці вірили, що коли Перун вперше після зими виїжджає на Небо, т о своїм першим громом воскрешає землю. Цей перший грім дає силу не тільки землі, а й людям. Коли вперше гримить, то щей тепер дехто хреститься і спирається спиною об дерево: спина н е болітиме цілий рік, а людині у всьому таланитиме. Перун посилає блискавки, які проганяють злих демонів і випускають на волю Світло.

Зв’язок образу Перуна із давньоземлеробськими культами видається безсумнівним. Крім того, з цим образом пов’язаний один з найважливіших мотивів української міфології—мотив агону—змагання. І. Огєнко вважає, що „ у глибоку давнину Перун був богом хліборобства, і це він насилав дощ. А пізніше, з розвоєм військових справ, Перун став богом-воїном ”.

Очевидно, з часом Перун дедалі більше символізував зміни в соціальній структурі Київської Русі. Е. Анічков доводив, що Перун був головним богом тільки Київських князів Рюриковичів - Ігоревичів та дружини, а купецтво та селянство мали своїх богів, тому народ не боронив Перуна, коли того скидали в Дніпро.

Ставши самовладцем, Володимир хотів піднести значення Перуна найкраще, --бог великого князя мав стати богом богів. Отже, піднесення літописцями Перуна над іншими богами невипадково. Вже Олег зі своїми воїнами, складаючи в 907 р. присягу вірність миру з греками, „клялися зброєю своєю і Перуном, богом своїм”. Пізніше Ігор і Святослав, їхнє оточення та дружина присягали іменем Перуна, погрожували тим, хто відступиться від слова, прокляттям Перуна та вічним рабством „у загрожному житті своєму”. Отже, влада Перуна охоплювала не тільки земний, а й потойбічний світ. Він стежив за дотримання угод і карав їх за порушення, отже, втілював поняття про особисту честь і гідність людини.

У Володимирському пантеоні не менше Перуна вшановували Стрибога. У „ Слові о полку Ігоревім ” Стрибог згадується як Бог – родоначальник усіх вітрів. Д. Шеппінг висловив припущення, щ о Стрибог є однією з іпостасей Перуна—його втілення у повітрі. Він, як і Перун, озброєний луком з і стрілами. Пізніше Стрибог став покровителем погоди. Його називали Посвистачем. Йому молилися, щоб дав добру погоду на урожай, на свято тощо. Особливо важливим Посвистач був для війська. Пантелеймон Куліш записав народний переказ про моління князівської дружини: „ своєму богові Посвистачу моляться, щоб він їм годину ( погоду) дав та моря не турбував”. Стрибог, найвірогідніше, символізував протилежний упорядкованому полюс буття. У цьому контексті можна погдитись з Ю. Павленком, який ототожнює Сварога та його наступників з ідеєю порядку, структури, ієрархій архаїчного космосу, а Стрибог і подібні йому сили вважав такими, що втілювали образ темного первинного хаосу. Отже, Стрибог виступав іншою, протилежною за значенням частиною Всесвіту. Без його хаотичної сутності була б не можлива і спроба поділити світ на „ освоїний ” Космос і первинний Хаос. Ці два поняття взаємообумовлюють одне одне.

У давньоруському суспільстві і з заможністю ототожнювалася худоба. Велес, за легендами, якраз і був опікуном усього тваринного світу. ВІн поріднив людину і тварину, привчив давніх українців не вбивати, а пасти тварин, запрягати їх в плуга та воза, брати від них молоко, м’ясо, шкури тощо. Опікував, з а повір’ям, волхвів, навчаючи їх лікувати худобу. Зображався Велес із сопілкою в руках ( сопілка миру). За легендою, коли між полянами і древлянами зчинилася кривава Січа „ за межу” ( яку не міг зупинити навіть Перун з і своїми бликавками), з’явився Велес і заграв на сопілці. Гра була такою чарівною, що воїни обох сторін опустили мечі й побраталися. Наведена легенда дає підстави вважати, що поряд з чисто практичними функціями ( худоба, багатство тощо) Велес ніс досить глибоке смислове навантаження. Він символізував мудрість життя, його гармонію, світлу сторону.

З персонажів давньоукраїнської міфології одним і з найцікавіших є Велес—Волос. Це один з найстарших богів, щ о вважався богом достатку. В образі Велеса також простежується зв’язок з і сферою культури. Показово, що Боян в „ Слові о полку Ігоревім” названий Велесовим онуком. Це підтверджує зв’язок Велеса з природою, музикою т а мистецтвом. Можливо, таке поєднання різних рис в постаті Велеса свідчить про глибоке і різностороннє розуміння давніми слов’янами багатства і достатку, які асоціювались великою мірою з багатим духовним світом особистості, з ї їрозуміння цінності вищих проявів людської творчості.

Волос, який згадується під час укладання договорів Русі з Візантією у 907 та 971 рр. , був богом миру подібно д оіндоіранського Мітри. Унайбільш загальному плані, окресленому колом таких джерел, як тексті руського-візантійських угод, рельєфи Збруцького ідола, обряд клятви з дерном на голові, образ Волоса відповідав ідеї миру у трьох головних виявах: „ мирне життя”, „космос”, „община”. Традиційний висновок вчених про те, що уявлення про зовнішні договори будувалися запринципом відносин у первісному роді, підтверджує думку, що Волос мав безпосереднє відношення дообщинно-родової організації і фактично її персоніфікував.

Аналіз літературних джерел дає змогу зробити висновок про тотемічне походження культу Волоса і про те, щовідбита у цьому культі ідея спорідненості первинно розумілась як „ спорідненість” територіальна, яка об’єднує всі матеріальні об’єкти території проживання давнього колективу людей.

Зв’язок Волоса із землею, територією якосновою єдності роду, пізніше Русі, простежується в ряді популярних у середньовіччі творі фольклору: „Сказанні про смерть князя Олега”, белині про Волха Всеславовича, переказах про волотів. Раніше виявлений зв’язок цих сюжетів з Велесом узгоджується з міфологією образу „сакрального царя”, його народженням, шлюбом-воцарінням, смертю-втратою престолу. Особлива роль належить спільній як для Волоса, так і „царя”-князя ідеї зв’язку в територією, землею. Періодична смерть і воскресіння (але вже у новому образі) царя, відновлення його магічної сили, яке розумілось я к відновлення втраченого зв’язку з територією та її населенням, відповідає мотивам смерті і воскресіння, які реконструюються для самого Волоса і для інших богів Київського язичництва. Можливо подібні уявлення позначились на „ міфології поведінки ” послідовників язичництва на Русі початку Х ст. , які мали фізично усунути князя Олега, котрий у заключний період князювання сприяв пожвавленню ідеологічних контактів з Візантією. Останні могли розумітися якпрояв відходу князя від зв’язку з рідною ( „Руською”) землею я к основи етнічної самосвідомості українського народу.

Важливою підставою доведення багатобічного зв’язку Волоса із землею служить обряд клятви з дерном на голові, пов’язаний із

зображенням „держателя землі ” Волоса наЗбруцькому ідолі. Волос виступив як син Землі і, очевидно, Неба ( у трактуванні Ю. Писаренка – Рода, але ми знаємо, що Небо могли символізувати і Див, Сварог, Дажбог т а ін.), прообразом, загальним тотемічним предком людства у його генетичному зв’язку з територією проживання. Одним з проявів цього зв’язку, збереженим багатьма культово-обрядовими дійствами, є ідея, щотварини та збіжжя реінкарнації людей. Не випадково у міфологічній свідомості наших предків багато уваги приділялося природнім явищам і стихіям, окремим етапам життя і смерті людини, структурі навколишнього світу, яка, засинергетичними законами, має здатність досамоорганізації тасамовпорядкування.

Показово, щокнига життя тарелігії слов’янотримала назву „Велесова книга”. Саме там мизнаходимо звернення слов’ян: „І молимо ми Влеса, батька нашого, щоб послав він нам багато сил небесних і щоб Сонце повернулося до нас, і щоб оберталось колесо руху сонця, яке сяє над нашими домами, і порівняно з яким блідими виглядають вогні наших помешкань ”. На основі аналізу знайдених табличок „ Велесової книги ” можна зробити висновок, що стародавні слов’яни сприймали світ як співіснування трьох елементів, трьох світів. Перший—то світ, в якому м и живемо, світ явний. Цей світ називався словом „ Явь”. Поки людина живе, вона перебуває у Яві, коли ж вмирає, її душа переходить до іншого світу, щ о називається Навь. . . І найважливіше, мабуть, полягає в тому, щ о слов’яни визнавали існування третього світу—Володіння Справедливості т а Правди, зване Правь. Володарем саме цього третього світу був бог Свентовид—бог Правди, яку русичі ставили понад усе. Отже, домінування морально-етичного навантаження давньослов’янських богів видається безсумнівним, а уявлення про три світи нагадують аналогічні висновки Григорія Сковороди та інших представників української суспільної думки. Це є свідченням того, що традиція духовного розвитку н е припинялась. Можна повністю погодитись з висновком Б. Ребіндера, який зазначав: „ Якщо охарактеризувати релігію слов’ян, т о можна без