Реферат: Истина и обман /Укр./

Вступ

Основною метою вивчення цієї теми є більш доцільне ознайомлення з пізнанням, як творчістю, з проблемами істини, з об”єктивними і суб”єктивними характеристики істини, з абсолютними й відносними характкристиками істини, з шляхами та способами пізнавального освоєння світу, з джерелами пізнання.

Пізнання-процес цілеспрямованого, активного відображення дійсності в всвідомості людини, зумовлений суспільно-історичною практикою людства. він є предметом дослідження такгоь розділу філософії, як теорія пізнання.

Теорія пізнання (гносеологія)-це розділ філософії , що вивчає природу пізнання, закономірності пізнавальної діяльності людини, її пізнавальні можлвості та здібності; передумови , засоби та форми пізнання , а також відношення знання до дійсності , закони його функціонування та умови й критерії його істинності й достовірності.

Визначемо також , що у теорії пізнання є питання про відношення знання про світ до власне світу , чи спроможна наша свідомість (мислення, відчуття, уявлення) давати адекватне водображення дійсності.

Тривалий час матеріалістична філософія процес пізнання розгладала ізольовоно від свідомості суспільно-політичної практики людства, виключно, як пасивний споглядальний процес, у якому суб”єктом був окремий абстрактний індивід з вічними і незмінними пізнавальними здібностями, заданими йому природою , а об”єктом –така ж вічна і незмінна в своїх закономірностях природа.

Для сучасної матеріалістичної філософії процес пізнання носить суспільно-історичний характер , що виявляється, по-перше , у тому, що всі людські пізнавальні здібності й можливості формуються на основі практики і зумовленінею; по-друге, окрема людина навчається мислити і пізнавати разом із засвоєнням форм і способів людської діяльності, набутих людством знан, мови, тобто завдяки зосвоєнню суспільно-історичного досвіду, нагромадженого попереднім поколіннями ; по-третє , сам процес оволодіння цим досвідом передбачає життя в суспільстві, в людському колективі; по-четверте , те , що людина може пізнати і що вона пізнає, теж визначається рівнем суспільно-історичного розвитку людста, всесвітньо-історичним розвитком загальної системи знань, закріплених у предметах матеріальної та духовної культури, в категоріальній будові мислення, в його структурі, в мові.

Пізнавальна творчість як пізнання можливостей . Пізнання є процесом ідеального освоєння реального світу. Реалізуючись у ході відображення його свідомістю, пізнавальний процес посягає принципово творчим відображенням об’єктивної реальності, оскільки його результатом не є створення ідеальної копії наявного стану речей, “повторення” в ідеальній формі того, що є (а саме так уявлялася суть пізнання в матеріалізмі, та й багато хто з природодослідників саме так уявляюгь зміст пізнання). Пізнання виявляє об’єктивний зміст реальності як діалектичної єдності дійсності (того, що є) і можливості (того, що могло бути в минулому, але не здійснилося, і того, що буде і може бути в майбутньому).

Таким чином, пізнання відображає не тільки дійсно існуючі (або ті, що дійсно існували чи будуть дійсно існувати) предмети, процеси і явища, але й усі їх можливі модифікації. Інакше кажучи, пізнання відображає загальне.

Згадаймо у зв’язку з цим полеміку середньовічних номіналістів і реалістів щодо статусу існування загального. І ті, й інші мали рацію і, водночас, помилялися. Головна помилка обох сторін полягала в ототожненні поняття “існування” з існуванням у формі наявного, дійсного. Звідси прагнення реалістів ствердити існування “будинку взагалі” як однопорядкового з існуванням конкретних одиничних будинків (звичайно ж, “будинок взагалі” в такий спосіб не існує, він існує як єдність дійсного існування разом з усіма можливими). Номіналісти ж, цілком справедливо заперечуючи існування “будинку взагалі” лише як дійсного існування, помилково заперечували на цій підставі, що загальне (будинок взагалі) не існує як таке (адже можливе теж існує).

Ідея тотожності дійсного (“чуттєвого”) існування з існуванням взагалі міцно трималася у свідомості філософів і природодослідників аж до недавнього часу. Так, відомий природодослідник англієць Томас Генрі Гекслі (1825—1895) наприкінці минулого століття робить агностичний висновок відносно пізнаваності матерії—“не знаємо і не можемо знати” — лише на тій підставі, що матерія як така не існує в статусі дійсного існування. “Що нам, в кінцевому рахунку, відомо, —розпачливо запитує Гекслі, —при цю жахливу “матерію”, крім того, що це назва невідомої гіпотетичної причини станів нашої свідомості?”:

Для відображення, яке фіксує лише дійсне (“чуттєве”) існування (а саме до такого, “дзеркального” відображення і зводив свідомість старий матеріалізм), загальне просто недосяжне. Не випадково природні форми відображення і не фіксують загальне. Лише свідомість, яка завдяки практичному своєму походженню орієнтується на відображення “конструктивної схеми” реальності, виявляє здатність відобразити специфічне існування загального.

“Конструктивна схема” тієї чи іншої речі, по суті, вказує на ту множину можливостей, яку здатен реалізувати певний спосіб діяння, тому, відображаючи “конструктивну схему” речей, свідомість відображає можливості.

Отже, пізнавальний процес відображає не саму реальність як таку, а “конструктивні схеми” речей і процесів, що складають її, і тому відображає не тільки “здійснені” варіанти цих “схем” (дійсність, наявний стан речей), але й одночасно і всю сукупність нездійснених варіантів, тобто—можливості.

Як можуть відображуватися можливості? Адже щоб реалізуватися в практиці, вони повинні бути зафіксовані в усьому своєму розмаїтті, проаналізовані з точки зору їх відповідності інтересам людини, щоб на цій основі зробити вибір саме тих можливостей, які цим інтересам відповідають, і після цього—запропоновані практиці (як мета, що визначає спосіб діяння). Таке відображення, як уже говорилося, реалізується завдяки мові. Саме в ній можливості набувають статусу своєрідного “чуттєвого” (у субстраті звуків усної чи знаків письмової мови) існування.

Водночас таке їх “чуттєве” існування не є їх справжнім перетворенням у дійсність (зазначене перетворення принципово неможливе—і не тільки тому, що таких можливостей дуже багато, але головним чином через те, що реалізація однієї можливості робить принципово неможливим, заперечує реалізацію цілої групи інших), оскільки їх існування в мові є ідеальним існуванням у матеріальній “оболонці” слова. Адже, як вже неодноразово наголошувалося, “мова є безпосередня дійсність думки”, підкреслимо, “безпосередня дійсність” саме думки, а не речі чи явища.

Здійснюючись постійно в “чуттєвій” мовній оболонці, пізнання, так би мовити, “відчутно” фіксує свої резулультати, залишаючись водночас ідеальним процесом. Завдяки “перевдяганню” можливостей у мовну оболонку вони стають цілком доступними для аналізу й вибору, зберігаючи разом з тим свій “можливісний” статус існування. І пізнаючий суб’єкт (учений, мислитель тощо) безпосередньо має справну саме зі специфічним “світом” людських значень процесів і явищ навколишнього світу, а не з самим цим світом.

Говорячи про минуле (про те, чого вже немає в дійсності) або про майбутнє (про те, чого ще немає), ми фактично безпосередньо маємо справу зі знанням про минуле чи майбутнє, яке відчутно існує для нас у вигляді “мовної реальності”. Та й про теперішнє ми говоримо, значною мірою маючи на увазі не стільки дійсні, скільки можливісні його аспекти. .

Про це ж фактично говорили вже в XIX ст. представники марбурзької школи неокансіанства, твердячи, що наукові проблеми виникають із неузгодженості в наявній системі знань, а їх розв’язання вчені шукають не в дослідженні самої дійсності (як вони самі про це думають), а в такій “перебудові” системи знання, яка б ці неузгодженості ліквідувала. І, нарешті, в XX ст. неопозитивізм фактично ототожнює реальний світ з мовною реальністю.

В міркуваннях названих мислителів є багато цікавого й плідного, оскільки опосередкованість пізнання реальності “мовною реальністю” справляє істотний вплив на сам пізнавальний результат (неврахування цього впливу може призвести до істотного спотворення істини). Так, джерелом наших знань про минуле є стародавні тексти і залишки матеріальної культури (будівлі, знаряддя праці, предмети побуту тощо, які також є своєрідним “текстом”). Однак їх треба правильно витлумачити. Зміст понять минулого й аналогічних понять сучасності далеко не ідентичний, Навіть близькі покоління — батьки і діти, наприклад, часто по-різному тлумачать одні й ті ж поняття й принципи. Отже, великого значення для адекватного знання про минуле набувають такі, по суті, мовні проблеми, як “розуміння” і “тлумачення”. Саме філософське дослідження цих проблем становить головний зміст герменевтики.

Аналогічні оцінки можна дати н іншим аспектам питання про мовну реальність, які розробляються названими мислителями і школами.

Об’єктивні і суб’єктивні характеристики істини . З характеристики пізнавального процесу як відображення навколишньої реальності випливає характеристика істини як правильного, адекватного її відображення. Якщо ж з якихось причин адекватність відображення порушується, деформується, результат пізнання набуває протилежного характеру — заблудження (омана). Однак, як уже зазначалося, наше відображення ніколи не є дзеркальною копією реального світу, а якщо між реальним предметом і його пізнавальним образом не існує такої абсолютної (“дзеркальної”) подібності, то виникає питання про критерії розрізнення між правильним і деформованим відображенням, між істиною і заблудженням.

Старий матеріалізм свідченням істинності знання вважав найбільш повну міру його об’єктивності. Для того, щоб досягти високої міри об’єктивності відображення, з його змісту прагнули максимальною мірою вилучити суб’єктивні моменти, під якими розумілося все те у змісті відображення, що має своїм джерелом пізнаючого суб’єкта. Якоюсь мірою подібний захід мав певний сенс адже той чи інший емоційний стан, індивідуальні особливості будови органів чуття, вплив на результати відображення лабораторних, приладів і установок тощо здатні справляти негативний вплив на результати пізнання.

Проте абсолютне протиставлення об’єктивному суб’єктивного як виключно “руйнівного” відносно адекватності відображення чинника є принципово неправильним. Адже за своєю природою суб’єктивне в пізнанні—це не тільки (і не стільки) “перешкоди” і “деформації”, що їх спричиняє суб’єкт у процесі пізнання (до речі, об’єкт не меншою мірою здатний на аналогічний “спотворюючий” адекватність відображення вплив), оскільки сама основа пізнавального процесу—практика.

Об’єктивність істини, безперечно, є однією з найістотніших її характеристик. Однак об’єктивність істини не ознчає її “загальнозначущості”, згоди всіх чи. принаймні, більшості людей відносно того чи іншого твердження приклад, у стародавні часи всі люди були згодні з твердженням про плоску форму земної поверхні, але ця “згода” аж ніяк не означала об’єктивної істинності такого твердження.

Об’єктивність істини правильніше тлумачити як незалежність змісту нашого знання від людей і людства в цілому. Зауважимо, “незалежність змісту знання”, а не самого знання (тобто істини, оскільки вона і є знанням) від людини. Тим-то неможливо відділяти об’єктивний зміст істинності знання від неминуче суб’єктивного способу його існування. На всіх етапах свого історичного існування людське знання виступало діалектичною єдністю об’єктивного і суб’єктивного, єдністю, в якій вони настільки тісно взаємодіяли і взаємопроинкали, що ні про яку “глуху стіну” між ними, тим більше про якесь “протистояння” не може бути й мови.

Відомий французький психолог Анрі Валлон (1879—-1962) зазначав: “Інтелектуальний тип сучасної науки не є більше типом картезіанської науки. ” Якщо ж ми повернемося ще на кілька віків назад, тип знань зміниться ще глибше, до такої міри, що ми піддамося спокусі вважати, що тут йдеться більше не про знання, а про ілюзії, передсуди і в кінцевому рахунку про міфи”. # Продовжуючи думку Валлона і враховуючи перспективи поступального розвитку науки, задумаємося: а чи не здається з позиції науки далекого майбутнього і наше сучасне знання чимось таким, що нагадуватиме “ілюзію” чи “міфи”?

Точнішим, на наш погляд, буде виявлення тієї функції, яку здійснювали міфологічні (антропоморфні) уявлення про німф, русалок, стародавніх богів і т. п. Усі ці міфологічні образи виявляли себе не стільки як фантастичні уявлення про людиноподібних істот, що “управляли” навколишньою природою, скільки як своєрідні “категорії”, за допомогою яких осмислювався й упорядковувався наявний пізнавальний матеріал.

На думку російського філософа Ю. М. Бородая, антропоморфізм був не просто теорією, а способом (схемою) уявлення. “Сучасна людина бачить у міфі, — писав Бородай, — лише продукт уяви. І інакше вона не може, як не може вона бачити і Місяць з людським носом. Але Для первісної людини міф був далеко не продуктом вільної фантазії “художника”. Первісна людина взагалі ще майже не відрізняла свою уяву від реального існування, саму себе (з усією своєю свідомістю) від природи в цілому. Міф для неї був цілісною, остаточною, єдино реально існуючою. . . дійсністю”#.

--> ЧИТАТЬ ПОЛНОСТЬЮ <--