Реферат: Истина и обман /Укр./

робив з нього “висновок” про принципову відмінність логіки первісної людини від логіки людини сучасної.

Заперечуючи Леві-Брюлю, О. М. Леонтьєв пише: “Зближення значень “олень” — “пшениця” є. . . вочевидь лише формою усвідомлення переносу їх смислу, тобто переносу практичних відношень колективу з оленя на пшеницю. Цей перенос, що відображає перехід від панівної ролі полювання і скотарства до панівної ролі вирощування рослин. . . і закріплюється Ідеологічно. . . ”#

Отже навряд чи можна оцінювати міфологічні уявлення як “суцільне” заблудження. Слід, мабуть, говорити лише про менший обсяг знання первісної людини, про більш поверховий його характер порівняно з сучасним. Проте інколи твердять, що міфологічні образи, будучи своєрідною формою первісного знання, все ж не можуть йти ні в яке порівняння за ступенем об’єктивності з такими категоріями наукового мислення XVIII—XIX ст. , як “маса”, “енергія” та ін. , оскільки в останніх менше суб’єктивності й тому вони істинніші від знань первісної людини. Спробуємо розібратися в цій ситуації.

Антропоморфізм створює уявлення про світ як про поле діяльності “людиноподібних” сил, які люблять і ненавидять, радіють і страждають. Наукове мислення XVIII— XIX ст. уявляє світ у “вигляді якогось величезного мєханізму, поведінку якого можна цілком точно описати, задавши положення всіх його частин у просторі й зміни положення з часом” (Ле Бройль).

Обидві картини світу — антропоморфічна і механічна, як бачимо, визначаються тим способом практичного діяння людини на навколишній світ, який був панівним у відповідний історичний період. У первісну епоху людина діяла на світ головним чином природними органами свого тіла. Звідси й антропоморфізм, що базується на уявленні про “людиноподібний” характер стихійних рушійних сил навколишнього середовища.

У XVIII—XIX ст. людина діє на світ головним чином за допомогою машин і механізмів. Звідси й механістичний підхід, що базується на уявленні про світ як про грандіозну машину. В обох випадках картина світу створюється за образом і подобою способів людського діяння на реальність. До речі, багато категорій наукового мислення не так вже й виграють (навіть зовні) у своїй “об’єктивності” під час порівняння їх з категоріями первісного мислення.

Механістично-раціоналістична картина світу, згідно з якою Всесвіт уявлявся велетенським “механізмом”, який управляється строгими детерміністичними законами, через що увесь подальший розвиток може бути передбачений за допомогою диференціальних рівнянь механіки, вже на початку XX ст. переживає глибоку кризу. Образно змальовуючи цю ситуацію, американський філософ Джордж Сантаяна (1863—1925) писав: “Коли я був молодшим, те, що помпезно іменується наукою, мало імпозантний вигляд. В інтелектуальному світі існувало благополучне королівське сімейство, яке розраховувало правити протягом невизначеного строку: суверенні аксіоми, незмінні закони й управляючі гіпотези. . . Нині в нас демократія теорій, що обираються на короткий строк служби, розмовляють на діалекті крамарів і навряд чи здатні бути представленими широкій публіці”. #

Сьогодні формується нова картина світу, у змісті якої досить чітко вирізняється тенденція до відмови від жорстко натуралістичних схем буття, прагнення серйозного ставлення до гуманістичних цінностей. Ця обставина виявляється в рішучій перебудові всієї системи підготовки спеціалістів у вищих навчальних закладах. Сьогодні в провідних університетах світу підготовка природничонауковнх кадрів (не кажучи вже про гуманітарні спеціальності) передбачає ґрунтовну гуманітарну освіту. В Гарвардському університеті (США), Токійському (Японія), Боннському (ФРН), Сорбонні (Франція) гуманітарні дисципліни на природничих факультетах становлять до 20 % в навчальних програмах. Для порівняння скажемо, що на природничих факультетах Київського держуніверситету у 1989/90 навчальному році суспільні дисципліни становили лише 7, 3—9, 9 %.

Об'єктивність істини, незалежиність її змісту від людини й людства, отже, ніяк не означає її незалежності від інтересів і потреб людини. Навпаки, істина завжди була й залишається однією з найващих гуманістичних цінностей людний. Будь-яка спроба відділити істину від суб'єктивно-практичного, гуманістичного контексту людської життєдіяльності (вже не йдеться про протиставлення її цьому контексту) неминуче обертається не просто трагедіями й катастрофами, а й знищенням самої істини.

Абсолютні й відносні характеристики істини . Об'єктивність є вихідною фундаментальною характеристикою істини, з якою (об'єктивністю) тісно пов'язана інша фундаментальна характеристика істини — абсолютність, тобто її принципово стійкий, сталий характер. Істинне знання є істинним завжди, воно практично вічне. Проте вказані риси абсолютності істини є справедливими лише в діалектичній єдності з іншою фундаментальною

характеристикою істини — Її відносністю. Порушення цієї діалектичної єдності, спроба відокремити абсолютність від відносності (й навпаки) так само, як і в разі відокремлення об'єктивності від суб'єктивно-практичного грунту істини, ведуть до зникнення істини, перетворення її на свою протилежність—заблудження (оману).

Розглянемо діалектичну взаємодію абсолютності й відносності істини на простому історичному прикладі. Як уже зазначалося, в античному й феодальному суспільстві люди були твердо переконані в тому, що земна поверхня є площиною. Сьогодні ми кажемо, що це — заблудження. Кожний школяр (і навіть дошкільнята) нині знає, що Земля має сферичну поверхню, і може навести відповідну аргументацію на користь свого уявлення. Та чи не виникає при цьому питання: хай люди і справді помилялися, вважаючи Землю пласкою, але ж чому всі помилялися однаково? Чи не існувала тут якась об'єктивна обставина, що породжувала в головах людей однакове (хай і помилкове) уявлення?

А чи було це уявлення взагалі помилковим? Попри всю, здавалося б, неймовірність такого припущення, воно виявляється не таким уже й неймовірним. Згадаймо ту важливу обставину, що зміст нашого знання (істинного насамперед) визначається не самою реальністю як такою, а “зміною її людиною”, тобто практикою. Звичайно ж, земля і в античності, і в середні віки, як і тепер, була сферичною. Але ж тогочасна і нинішня практика—далеко не одне й те ж.

Люди давніх часів народжувались, жили і вмирали, як правило, на одній і тій же, переважно невеликій, території (ділянці земної поверхні), адже практика далеких мандрів не була розвинута. Далекі подорожі здійснювали одиниці, і про них складали легенди (подорож аргонавтів у Колхіду, мандри Одіссея і т. п. ). Інакше кажучи, практика взаємодії індивіда тих далеких часів з поверхнею Землі обмежувалася надзвичайно невеличкою її: (земної поверхні) ділянкою. Навіть легендарні подорожі аргонавтів і Одіссея якщо співвіднести їх маршрут з усією поверхнею земної кулі, виявляться надзвичайно скромними.

Якщо розміри такої ділянки зіставити з розмірами всієї поверхні земної кулі, то перша щодо другої виявиться нескінченно малою величиною. З геометрії ж нам відомо, що кривизна сфери на нескінченно малій ділянці її поверхні прямує до нуля, тобто форма поверхні такої ділянки практично є площиною. Тому стародавні твердження про плоску форму поверхні землі аж ніяк не були заблудженням. Навпаки, це була істина—об'єктивна (тільки-но ми навели математичні аргументи на її користь) і абсолютна (форма земної поверхні на нескінченно малих її ділянках практично є площиною). Зазначимо, що архітектор, який обирає ділянку для майбутнього будинку, ніколи не вносить у свої досить складні розрахунки поправку на кривизну земної поверхні.

І все ж люди того часу помилялися не в тому, що вважали ту невелику територію, на якій вони проживали, пласкою за формою (тут вони мали рацію), а в тому, що поширювали правильне, істинне в певних рамках (у рамках нескінченно малої ділянки земної поверхні) положення за рамки його чинності. І справді, поступово розширюючи сферу чинності істинного положення про плоску форму земної поверхні, ми на якомусь етапі досягаємо тієї межі, за якою кривизна земної поверхні перестає бути незначущою) величиною. Це рамки, залишаючись в яких, відносно яких наша істина залишається абсолютною (і взагалі істиною).

Отже, абсолютність істини є абсолютність відносно певних рамок, є відносною абсолютністю. Таким чином, кожна істина, розглядувана в рамках своєї чинності, є абсолютною, але водночас вона ж щодо самого факту існування таких рамок є відносною. Абсолютна й відносна істина — це не дві різні істини, а одна й та ж істина, розглядувана під різними кутами зору. Зрозуміло, що порушення рамок відносності істини негайно веде до її перетворення у свою протилежність — заблудження (оману).

Таким чином, кожне заблудження можна розглядати як Істину, поширену за межі її чинності. І це не просто формальне міркування. В історії науки відомо немало фактів, коли, провівши спеціальний аналіз легенд, стародавнього епосу, знаходили у цих в цілому фантастичних текстах фактичну (істинну) основу. Так було визначено, що. в основі давньогрецького міфа про Фаетона лежить реальний факт падіння на естонському острові Сааремаа 3—3, 5 тис. років тому велетенського метеорита.

Багато цікавих розвідок фактичної основи давніх міфів знаходимо в працях 3. Фрейда. Але особливо сенсаційними в цьому плані слід визнати відкриття німецьким археологом-самоуком Г. Шліманом легендарної Трої і трохи пізні--ше могили Атридів у Мікенах. Це були відкриття, в яких Шліман керувався виключно текстом “Іліади” (при визначенні місця, в якому слід шукати Трою) і міфологічними переказами про трагічну долю Агамемнона, ватажка грецького війська під стінами Трої (при розкопках у Мікенах). Згодом метод Шлімана використовували й інші археологи.

З аналізу діалектики абсолютної і відносної істини виводиться й наступна її фундаментальна характеристика — конкретність. І справді, абстрактна постановка питання про істинність того чи іншого твердження приводить до неозначеного (такого, що включає взаємовиключаючі відповіді) рішення. Так, на загальне запитання: корисний чи шкідливий дощ?—отримаємо таку загальну відповідь:—і корисний, і шкідливий; або: плоска чи сферична поверхня Землі? Відповідь — і плоска, і сферична. Звернемося для прикладу до оцінки відомого вчинку гетьмана України І. Мазепи російським імператором Петром І у листі до полтавського полковника після одержання звістки про виступ Мазепи проти Москви: “Изменник, богоотступник, вор. . . для собственной своей тщетной славы й властолюбия учиннл, а шведа для того в Украину призвал, дабы поработить сей малороссийский народ”'. Ці слова на століття стали, офіційною оцінкою українського гетьмана в Російській імперії, а після краху останньої набули статусу офіційної оцінки і в радянській історії. Але ж у реальному історичному контексті “зрадником” був не Мазепа, а Петро І, оскільки саме він зламав “Березневі статті” 1654 р. , підписані царським урядом. Історично адекватною вбачається оцінка маловідомого російського історика Мартинова: “Союз зі Швецією не становив ніякої небезпеки для політичної свободи України. . . Спроба Мазепи знищити чужинське панування па Україні справжня й щира”#.

Таким чином, будучи об'єктивною за своїм змістом, істина виявляє при цьому риси абсолютності і відносності, що характеризує її як історично багатопланову і, отже, конкретну. Всі ці фундаментальні характеристики істини розкривають її як складну, діалектичне суперечливу й водночас цілісну гносеологічну конструкцію. Така цілісність знаходить свій вияв у постійній незавершеності істини.

Орієнтовна на можливості їх виявлення та реалізацію істина постійно відкриває за межами такої реалізації нові можливості, виявлення та реалізація яких відкриває все нові й нові горизонти наступних можливостей. Адже, як вже підкреслювалося, істина не є “байдужим відображенням” всього існуючого, вона є відображенням реального світу як “поля потреб і інтересів” людини.

Істина ніколи яе постає “істиною-результатом”, вона— і в цьому її чи не найголовніша характеристика—завжди є істиною-процесом.

ШЛЯХИ І СПОСОБИ ПІЗНАВАЛЬНОГО ОСВОЄННЯ СВІТУ

Наукове передбачення . Тривалий час у рамках старого матеріалізму (а в новітні часи-серед позитивістськи орієнтованих філософів) загальноприйнятою була ідея так званого вирішального експерименту, згідно з якою повинен існувати факт чи група фактів, які мають остаточно “підтвердити” (чи

ысто “спростувати”) ту чи іншу теорію. Саме такого “вирішального експерименту” шукали в 20-ті роки “логічні позитивісти” на основі “верифікації”, тлумачачи істину як результат “підтверджуваності” теорії фактами. К. Поппер цілком слушно заперечував проти такого тлумаченпя, оскільки варто з'явитися хоча б одному факту, що суперечить теорії (а такий факт рано чи пізно з'являється), і теорія “фальсифікується”.

Проте “аргумент” Поппера, попри всю його слушність, виходить з цієї ж ідеї “вирішального експерименту”, тільки замість “позитивної” ролі факту (його “підтверджувальної сили”) висувається його “негативна” роль (здатність факту “остаточно” заперечити, “сфальсифікувати” теорію). Спробу вийти за межі “зачарованого кола” емпіричного (детермінованого фактами — “позитивно” чи “негативно”) знаходимо в І. Лакатоша, в його так званій методології дослідницьких програм, згідно з якою зростання (розвиток) наукового знання відбувається як послідовна зміна серії теорій, які об'єднуються на основі певних базисних положень.

Така дослідницька програма стійка щодо “фальсифікуючої” дії негативних фактів, оскільки включає в себе сукупність допоміжних гіпотез, які оточують “ядро” програми, ніби приймаючи на себе “удари” негативних фактів. Так, відкриття аномалій у русі планети Уран у минулому столітті суперечило (“фальсифікувало”) теорії небесної механіки. Проте астрономи не відмовилися від неї, а висунули (в особі Д. Адамса і У. Левер'є) допоміжні гіпотези, які допомогли зберегти теорію небесної механіки і навіть відкрити нову планету—Нептун.

На жаль, і Лакатошу не вдалося здолати ідею “вирішального експерименту” (хоча в його міркуваннях є багато слушного), оскільки. він залишився па загальнопозитивістській позиції визнання емпіричного (“фактуального”) джерела істинності теорії.