Реферат: Історичні дилеми лібералізму

Років п'ятдесят назад сучасне несло в собі дві чітких конотації. Одна була позитивної й спрямованої в майбутнє. Сучасне означало найбільш передову технологію. Термін містився в концептуальні рамки, що припускали нескінченність технологічного прогресу і як слідство - безперервність новаторства. У результаті ця сучасність була скороминущою: що сучасно сьогодні, те застаріє завтра. Форма цієї сучасності була цілком матеріальною: літаки, кондиціонери, телебачення, комп'ютери. Притягальна чинність такого роду сучасності й донині ще себе не вичерпала. Мільйони дітей нового століття, безсумнівно, можуть затверджувати, що вони відкидають це вічне прагнення до швидкості й контролю над навколишнім середовищем як щось нездорове, по суті зловмисне. Але є мільярди - не мільйони, а мільярди - людей в Азії й Африці, у Східній Європі й Латинській Америці, у нетрях і гетто Західної Європи й Північної Америки, які тільки жадають скористатися плодами такого роду сучасності сповна.

Однак була й друга немаловажна конотація поняття сучасного, більше ніж стверджуючої властивості. Цю другу конотацію можна охарактеризувати не стільки як спрямовану в майбутнє, скільки войовничу (і не допускають критики), не стільки матеріальну, скільки ідеологічну. Бути сучасним означало бути антисередньовічним, у рамках антиномії, де в концепті «середньовічний» була втілена вузькість думки, догматизм і особливо - обмеження, що накладаються владою. Коротше кажучи, це було відоме торжество людської волі в боротьбі проти чинностей зла й неуцтва. Траєкторія руху була настільки ж неминуче поступальної, як і у випадку технологічного прогресу. Але, те не було торжество людства над природою; те було скоріше торжество людства над самим собою, або ж над тими, хто користувався привілеями. Те був шлях не інтелектуального відкриття, але соціального конфлікту. Ця сучасність була сучасністю не технології, що не кинули окови Прометея, не безмежного багатства, але вуж скоріше - звільнення, реальної демократії (правління народу або правління аристократії, або правління гідних), самореалізації людини й, мабуть, помірності. Ця сучасність звільнення була сучасністю не скороминущої, але вічної. Коли вона стала явою, відступити вже було не можна.

Ці два наратива, два дискурсу, два пошуки, дві сучасності були досить несхожі, навіть протилежні один одному. Історично, однак, вони один з одним тісно переплелися, і тому відбулося глибоке сум'яття, невизначеність результатів, чимале розчарування й катастрофа ілюзій. Симбіоз цієї пари утворить центральне культурне протиріччя нашої сучасної миро системи, історичного капіталізму. І сьогодні це протиріччя загострилося більш ніж колись, і веде як до морального, так і до інституціональної кризи.

Простежимо історію такого незрозумілого симбіозу двох - сучасності технології й сучасності звільнення - протягом історії нашої сучасної світової системи. Сучасній світовій системі завжди бувало важко ужитися з ідеєю сучасності, але в кожний із трьох періодів по різних причинах. Протягом першого періоду ця історична система, що ми можемо назвати капіталістичною економікою, формувалася лише частиною земної кулі (переважно здебільшого Європи й обома Америками). Систему на той період ми й справді маємо право позначити зазначеним образом, оскільки в ній уже були наявними три визначальні ознаки капіталістичної економіки: у її границях існував єдиний осьовий поділ праці з поляризацією між центральними й периферійними видами економічної діяльності; основні політичні структури, держави, були зв'язані воєдино в рамках міждержавної системи, границі якої збігалися із границями осьового поділу праці; ті, хто прагнув до постійного нагромадження капіталу, у середньостроковій перспективі брали гору над тими, хто до цього не прагнув.

Проте, геокультура подібної капіталістичної економіки в цей перший період ще не затвердилася. По суті, то був такий період, у якому для тих частин світа, що розташовувалися в лоні капіталістичної економіки, ніяких ясних геокультурних норм не існувало. Не існувало соціального консенсусу, навіть мінімального, по таких фундаментальних питаннях, як чи належні держави бути світськими; у кому локалізується моральна легітимність часткової корпоративної автономії для інтелектуалів; допустимість існування безлічі релігій. Все це знайомі історії. Вони начебто історії тих, хто наділений владою й привілеями, хто прагне стримувати чинності прогресу в ситуації, коли основні політичні й соціальні інститути були усе ще підконтрольними першим.

Важливо відзначити, що протягом цього тривалого періоду й ті, хто відстоював сучасність технології, і ті, хто відстоював сучасність звільнення, найчастіше мали справу з тими самими могутніми політичними супротивниками. Дві сучасності, здавалося, виступали в тандемі, і деяким спадало на думку вдатися до формулювань, у яких між ними робилося розходження. Якщо й було якесь культурне протиріччя, то лише в тім, що капіталістична економіка політично й економічно функціонувала в рамках, що не забезпечували необхідну геокультуру для її підтримки й посилення. Система в цілому була не пристосована до своїх власних динамічних навантажень. Подумки її можна представити як ту, що бореться із самої собою. Триваюча дилема системи була геокультурною. Щоб капіталістична миро економіка могла процвітати й розширюватися, як того вимагала її внутрішня логіка, їй була необхідна ґрунтовне настроювання.

Особливо гостро це питання поставила французька революція, не тільки для Франції, але для всієї сучасної системи в цілому. Французька революція не була ізольованою подією. Скоріше її можна подумки представити як епіцентр урагану. Вона обмежувалася по обидва боки (до й після) деколонізацією американського континенту - проголошення незалежності білими поселенцями в Британській Північній Америці, в іспаноязичній Америці й у Бразилії; революція рабів на Гаїті й подавлені повстання корінних американців, подібні до повстання Тупака Амару в Перу. Французька революція дала поштовх до такої боротьби за звільнення в широкому розумінні цього слова, так само як і що народжується по всій Європі і її окраїнах - від Ірландії до Росії, від Іспанії до Єгипту. Це відбулося не тільки тому, що вона будила співчуття до французьких революційних доктрин, але також і тому, що вона викликала відповідні дії проти французького (тобто наполеонівського) імперіалізму, убраного ім'ям тих же самих французьких революційних доктрин.

Насамперед, Французька революція виявила, багато в чому вперше, що сучасність технології й сучасність звільнення аж ніяк не тотожні. Навіть можна сказати, що ті, хто хотів переважно сучасності технології, раптово злякалися чинності поборників сучасності звільнення.

В 1815 р. Наполеон зазнав поразки. У Франції була «Реставрація». Європейські держави уклали Священний Союз, що, принаймні для когось, повинен був гарантувати реакційний статус-кво. Але на ділі це виявилося неможливим. І замість за роки з 1815 по 1848 була розроблена геокультура, призначена сприяти сучасності технології, одночасно стримуючи сучасність звільнення.

Через відносини між двома епохами сучасного, домогтися цієї часткової зупинки виявилося непростим завданням. Але це завдання було виконано й тим самої створила міцну геокультурну основу для легітимації роботи капіталістичної економіки. Принаймні, років 150 це вдавалося. Ключем до операції з'явилася розробка ідеології лібералізму й прийняття її як емблеми капіталістичної економіки.

Ідеології самі по собі з'явилися інновацією, що виникла з нової культурної ситуації, створеною Французькою революцією 8). Ті, хто думав в 1815 р., що відновлюють порядок і традицію, виявив, що насправді вже занадто пізно: трапився корінний переворот у ментальності й він історично необоротний. Саме широке визнання як самоочевидні одержали дві радикально нових ідеї. Перша полягала в тому, що політичні зміни - явище скоріше нормальне, ніж виняткове. Друга укладалася в тім, що суверенітет належить комусь суб'єктові, іменованому «народом».

Обидві концепції були вибухонебезпечні. Зрозуміло, Священний Союз обидві ці ідеї повністю відкинув. Однак у уряді британських торій, уряд нової держави-гегемона у світовій системі, відношення було далеко не настільки однозначним, також як і в реставрованої монархії Людовика XVIII у Франції. Консервативні у своїх інстинктах, але розумні у відправленні влади, ці два уряди зайняли настільки двозначну позицію тому, що усвідомлювали чинність тайфуну суспільної думки й вирішили, що краще схилитися перед ним, ніж піти на ризик бути зміщеними.

Так виникли ідеології, які являли собою не що інше, як політичні стратегії на тривалий період, що призначалися для того, щоб подолати з новою вірою в нормальність політичних змін і у вищий моральний авторитет народу. Основних ідеологій виникло три. Першої з'явився консерватизм - ідеологія тих, хто перебував у найбільшому жаху від нових ідей і думав, що вони з погляду моралі дурні, тобто, тих, хто відкидав сучасність як зло.

Лібералізм виник у відповідь на консерватизм як доктрина тих, хто прагнув планомірно досягти повного розквіту сучасності, при мінімумі безладдя й при максимумі ретельно керованих маніпуляцій. Як говорилося в постанові Верховного Суду США, коли в 1954 р. він визнав незаконним сегрегацію, ліберали були переконані, що зміни повинні відбуватися «з усією доцільною швидкістю», що, як ми знаємо, на ділі означає «не занадто швидко, але знов-таки й не занадто повільно». Ліберали повною мірою були прихильні сучасності технології, але від сучасності звільнення їм було трохи не по собі. Звільнення для технологів, думалося їм, - прекрасна ідея; звільнення для звичайних людей, однак же, становило відому небезпеку.

Третя велика ідеологія XIX в., соціалізм, з'явилася пізніше всіх. Подібно лібералам, соціалісти приймали невідворотність і бажаність прогресу. Але на відміну від лібералів, вони з підозрою ставилися до реформ, проведеним зверху долілиць. Їм не терпілося скористатися всіма благами сучасності - зрозуміло, сучасності технології, але ще більше - сучасності звільнення. Вони підозрювали, цілком коректно, що ліберали замишляли свій «лібералізм» обмеженим як з погляду можливості застосування, так і кола осіб, до яких було задумано застосувати його ідеї.

У виниклій тріаді ідеологій ліберали себе помістили в політичний центр. Притім що ліберали прагнули з багатьох областей прийняття рішень усунути державу, особливо держава монархічне, вони завжди з не меншою завзятістю домагалися постановки держави в центр усякого розумного реформізму. У Великобританії, приміром, скасування «хлібних законів» з'явилася, без сумніву, кульмінацією тривалих зусиль, спрямованих на відсторонення держави від справи захисту внутрішніх ринків від іноземних конкурентів. Але в те ж саме десятиліття той же самий парламент прийняв Фабричні акти, що з'явилися початком (не кінцем) тривалих зусиль, спрямованих на залучення держави до справи регулювання умов праці й зайнятості.

Лібералізм, будучи по своїй суті доктриною, аж ніяк не антидержавної, зайняв центральне місце в обґрунтуванні необхідності посилення дієвості державної машини. Це диктувалося тим, що лібералам держава бачилася необхідним для здійснення їхнього центрального завдання - розвивати сучасність технології, у той же час завбачливо умиротворяти «небезпечні класи». Таким способом вони сподівалися попередити непередбачені наслідки концепції верховенства «народу», породжені сучасністю звільнення.

У центральних зонах капіталістичної економіки XIX сторіччя ліберальна ідеологія виразилася в трьох головних політичних завданнях - досягненні виборчих прав, побудові держави добробуту й виробленню національної ідентичності. Ліберали сподівалися, що сполученням цих трьох почав удасться умиротворити «небезпечні класи» і, проте, забезпечити при цьому сучасність технології.

Дискусія навколо виборчих прав безупинно тривала все сторіччя й далі. На практиці було наявною безупинно, що йде нагору крива, поширення прав участі в голосуванні на всі нові категорії осіб у більшості країн у такому порядку: спочатку дрібні власники, що потім не мають власності особи чоловічої статі, потім більше молоді люди, потім жінки. Ліберали зробили ставку на те, що колись виключені категорії осіб, одержавши право брати участь у голосуванні, приймуть ідею того, що періодичне голосування являє собою всю повноту політичних прав, на які ці категорії претендували, і тому залишать більше радикальні ідеї про діючу участь у колективному прийнятті рішень.

Дискусія навколо держави добробуту, насправді дискусія про перерозподіл прибавочної вартості, також постійно тривала й також демонструвала постійно зростаючу криву поступок - принаймні, до 1980-х рр., коли вона вперше початку знижуватися. По суті держава добробуту містило в собі соціальну заробітну плату, у якій частина (зростаюча частина) доходу найманих робітників надходила не прямо - у конверті від роботодавця, а побічно - через державні органи. Ця система частково відривала дохід від роботи; вона забезпечувала зразкове вирівнювання заробітної плати по рівнях кваліфікації й часткам ренти в заробітній платі; і переносила частина переговорів між працею й капіталом на політичну арену, де, завдяки своїм виборчим правам, робітники розташовували трохи могутнішими важелями тиску. Однак же держава добробуту для робітників, що перебувають у нижнього кінця шкали заробітної плати, зробило менше, ніж для середньої верстви, що збільшувався в розмірах, а його політично центральне положення ставало міцною опорою центристських урядів - прихильників активного посилення ліберальної ідеології.

Ні виборчих прав, ні держави добробуту (ні навіть т і іншого разом узятого) все-таки було б недостатньо для приборкування небезпечних класів, якщо не додати третю найважливішу змінну, за допомогою якої досягалося те, що ці небезпечні класи не вдивлялися занадто вуж пильно, наскільки великі поступки, пов'язані з наданням виборчих прав і державотворенням добробуту. В 1845 р. Бенджамин Дизраелі, перший граф Биконсфилд, майбутній прем'єр-міністр Великобританії від «освічених консерваторів», опублікував роман, озаглавлений «Сибилла, або Дві нації». У введенні Дизраелі говорить нам, що тема добутку - «Положення народу» - у той рік видимо настільки жалюгідне, що, щоб не бути обвинуваченим читачами в перебільшенні, автор «порахував абсолютною необхідністю приховати багато чого справжнє». Складовою частиною сюжету роману є сильне тоді чартистський рух. Це роман про «дві нації Англії - багатих і бідних», які, як можна припустити, походять від двох етнічних груп, норманів і саксів.

На заключних сторінках Дизраелі пише, що формальні політичні реформи, стало бути, класичний лібералізм, має лише обмежене значення для «народу». У нього читаємо:

Письмова історія нашої країни за останній десяток царювань є лише фантазмом, що надає походженню й слідствам суспільних справ характер і відтінок, у всіх відносинах відмінні від їхньої природної форми й фарбування. У цій могутній містерії всі думки й речі приймають вид і звання, противне їхній дійсній якості й стилю: Олігархію кликали Вільністю; виняткове Жрецтво охрестили Національною церквою; Верховна влада була ім'ям того, що влади не мало, тоді як владою абсолютної володіли ті, хто себе видавали за слуг Народу. У себелюбних звадах клік з історії Англії виявилися вимазані два великих суб'єкти - Монарх і Юрба; у міру того як убувала влада Корони, зникали привілею Народу, нарешті скіпетр не перетворився в балаган.

Але всьому приходить свій Час, от і розум Англії став підозрювати, що ідоли, яким так довго поклонялися, так оракули, які так довго бентежили, не щирі. І піднімається в цій країні шепіт, що Вірність - не фраза, Віра - не вигадництво, а Воля Народу - щось більше розширювальне й істотне, ніж нечисте відправлення священних прав верховної влади політичними класами.

Якщо Великобританія (і Франція, а по суті й всіх країн) була країною із двома націями - Багатими й Бідними, то ясно, що рішення Дизраелі полягало в тому, щоб зробити з них одну єдину - єдину в настрої, єдину в лояльності, єдину в самозреченні. Це «єднання» ми називаємо національною ідентичністю. Велика програма лібералізму укладалася не в тім, щоб зробити з націй держави, але в тім, щоб з держав створити нації. Інакше кажучи, стратегія укладалася в тім, щоб взяти всіх проживаючих у границях держави - колись «підданих» короля-суверена, нині «народ» - джерело верховної влади - і зробити їх всіх «громадянами», що ототожнюють себе зі своєю державою.

На практиці це досягалося завдяки різним інституціональним вимогам. Правила різнилися, але завжди мали тенденцію до виключення (з більшою або меншою строгістю) новоприбулих («мігрантів»), при цьому звичайно включаючи всіх тих, хто вважався «нормально» проживаючої на території держави. Єдність цієї останньої групи потім звичайно підсилювалося завдяки руху до мовної однаковості: єдиній мові в межах держави й, що нерідко бувало настільки ж важливо, до мови, відмінному від мови сусідніх держав. Це досягалося за рахунок вимоги, щоб усяка діяльність держави велася єдиною мовою, за рахунок підтримки активності академічної уніфікації мови (наприклад, національних академій, що здійснюють контроль за словниками), а також за рахунок примуса мовних меншостей до оволодіння цією мовою.

Великими інститутами в справі єднання народу з'явилися освітня система й збройні сили. Принаймні, у всіх центральних країнах початкове утворення стало обов'язковим, а в багатьох з них - і вишкіл теж. Школи й армії вчили мовам, цивільним обов'язкам і національній лояльності. Протягом сторіччя держави, які були двома «націями» Багатих і Бідних, норманів і саксів - стали однієї націями стосовно самих себе, у даному конкретному випадку - «англійцями».

У завданні створення національної ідентичності не слід упускати й ще один стрижневий елемент - расизм. Расизм поєднує расу, що, як передбачається, є вищою. Він поєднує її в лоні держави за рахунок меншостей, що підлягають виключенню з повних або часткових прав громадянства. Але він же поєднує «нації» національної держави й стосовно іншого миру; не тільки стосовно сусідів, але ще більше стосовно периферійних зон. В XIX в. держави центра стали національними державами, попутно стаючи імперськими державами, які засновували колонії в ім'я « місії, що цивілізує».

Небезпечним класам центральних держав цей ліберальний пакет, що складається з виборчих прав, держави добробуту й національної ідентичності, дарував насамперед надію - надію на те, що поступові, але безперервні реформи, обіцяні ліберальними політиками й технократами, зрештою приведуть до поліпшення життя й для небезпечних класів, до вирівнювання оплати праці, до зникнення «двох націй». Зрозуміло, надію дарували безпосередньо, але неї дарували й більше витонченими методами. Дарували її у формі історичної теорії, що, під рубрикою необорного прагнення людини до волі, постулювала це поліпшення умов життя як щось невідворотне. Це була так звана вигська інтерпретація історії. Як би не бачилася культурно-політична боротьба в період з XVI по XVIII ст., в XIX в. ці дві сутички - за сучасність технології й за сучасність звільнення - були рішучим образом ретроспективно визначені як єдина боротьба, зосереджена навколо соціального героя-індивіда. Це було серце інтерпретації історії. Ця ретроспективна інтерпретація сама була частиною, а по суті справи й найважливішою частиною, процесу впровадження геокультури, що домінує в XIX в., у капіталістичну економіку.

--> ЧИТАТЬ ПОЛНОСТЬЮ <--