Реферат: Історія держави і права стародавнього Єгипту
Розгалужений бюрократичний чиновницький апарат намагався нажитися за рахунок визиску селянства та міських жителів. Але навіть у той час принципи моралі у поведінці чиновників брали гору. У "Повченні Аменемопе", наприклад, зазначалося: "не усувай межевого каменю і межі поля… Не прагни захопити лікоть землі і не порушуй меж [земельної ділянки] вдови"[6] .
Стародавні общинні суди поступово витісняються представниками царської юрисдикції. Вища судова інстанція - "шість великих домів" знаходилася в столиці. Носієм вищої юрисдикції вважався фараон, який в окремих випадках призначав особливих суддів з числа найбільш приближених для розгляду таємних справ, пов’язаних із злочинами державної ваги.
Територія країни поділялась на окремі області - номи, на чолі яких стояли номархи. Вони здійснювали господарське керівництво областю.
До кінця Стародавнього царства влада фараонів починає слабнути. Занепад царської влади призводить до занепаду країни. Починаються двірцеві перевороти, що свідчить про політичну кризу в країні, за якою наступає криза економічна. Стародавнє царство розпалося, однак через деякий час на його руїнах виникло нове царство - Середнє.
в) Середнє царство. Суспільні відносини в епоху Середнього царства помітні двома важливими рисами: з одного боку відбувається значний ріст рабовласництва в приватних господарствах і змінюється становище землевласників. З іншого боку, розшарування сільських общин призводить до появи нового класу дрібних власників - неджес. Початок Середнього царства ознаменувався майже необмеженою владою номархів. В період розквіту Середнього царства фараони, прагнучи до об’єднання і централізації влади, намагаються обмежити владу номархів, замінюючи старих, незалежних правителів областей, новими, які підпорядковувались царській владі. Головною ж опорою царської влади була придворна знать, військові тощо.
В правління Аменемхета III відбувається посилення державної влади, йому вдається послабити владу номархів, однак це не знищило тих суспільних протиріч, які роздирали суспільство Єгипту у часи Середнього царства. Це й посприяло завоюванню Єгипту під кінець Середнього царства гіксосами.
г) Нове царство. Особливістю суспільних відносин цього періоду є піднесення жерців. Державний устрій характеризується посиленням системи централізованого бюрократичного управління. Країна була поділена на два адміністративні округи: Верхній і Нижній Єгипет, які в свою чергу поділялись на області (номи). На чолі кожного округу стояв особливий намісник фараона, що ще більше сприяло централізації управління. Вся влада в номах зосереджувалась в руках царських чиновників тощо.
Особливою рисою цього періоду є те що фараон покровительствує чиновникам вихідцям з низів, на противагу тим хто успадкував чин і багатство від предків. Таким чином, служива знать відтісняла аристократичну на другий план. Як і в попередні періоди другою особою країни був візир.
Завойовницька політика фараонів наклала особливий відтінок на всю систему державного управління Єгипту, надавши йому воєнний характер, посиливши роль військових начальників у сфері господарського управління.
В XII - XI століттях до нашої ери Нове царство занепадає. Суспільні сили, що протистояли одна одній, зосереджені на півночі і півдні, невзмозі перемогти одна одну, привели країну до розпаду на дві частини. За таких умов державна влада носила формальний характер.
3. Загальні риси права Стародавнього Єгипту
Джерелом права в Стародавньому Єгипті спочатку був звичай. З розвитком держави активною стає законотворча діяльність фараонів. Деякі вчені наголошують на тому, що в Єгипті проводилась кодифікація, однак немає жодного документального підтвердження цього, і взагалі відомості про єгипетське право надзвичайно мізерні.
а) право власності. В Єгипті вся земля належала фараонові, тобто існувала державна власність на землю. Фараон передавав її у тимчасове володіння, у квазівласність, за висловом французького єгиптолога Ревійю, храмам, воїнам, представникам службової знаті, сільським громадам. Управління землею, що перебувала у володінні сільських громад, здійснював староста - ксерп. У будь-який час фараон (держава) міг позбавити особу або громаду права володіння землею, якщо володілець не виконував своїх обов’язків перед державою. Фараон міг змушувати володільців виконувати будь-які повинності на користьдержави. Це і є характерною ознакою азіатського способу виробництва, за якого панівним класом є клас чиновників, і за якого основною масою виробників є не раби, а уярмлене населення країни.
Земля, що перебувала у володінні храмів та окремих осіб, у деяких випадках ставала предметом купівлі-продажу, дарування, аренди. У I тисячолітті до нашої ери арура землі продавалася за один дебен (91 г.) срібла, в той час як вартість рабині становила чотири дебена і один кіте срібла (373,1 г.), а раба - 20 дебенів срібла (1820 г.). У "Повчанні Аменемопе" згадується чоловік, "який здає людям наділи в оренду". Отже, власність на землю лишеномінально визнавалась за державою.
Рухомі речі були предметом приватної власності. Тяглові тварини і реманент, які фараон жалував разом із землею, переходили у власність особи і могли відчуджуватись.
б) зобов ’ язальне право . Староєгипетському праву були відомі ряд договорів, серед яких: договір найму, договір позики, купівлі-продажу, аренди землі тощо. Зобов’язальне право Стародавнього Єгипту, виникало, насамперед, із договору купівлі-продажу.
Враховуючи особливу цінність землі, єгиптяни створили особливий порядок переходу землі з рук в руки. Він передбачав здійснення послідовно трьох актів: 1-й - угода між покупцем і продавцем про предмет купівлі-продажу із вказівкою на те, що плата здійснена повністю; 2-й акт носив релігійний характер і був підтвердженням договору клятвою, яку давав продавець; 3-й акт вводив покупця у володіння землею. Він проходив перед судом, і потім ім’я покупця реєструвалось у поземельних книгах замість імені продавця. Пізніше другий акт перестав діяти. Право власності переходило лише з передачею речі, тобто із введенням у володінням землею.
Поширеним видом договору був договір позики. Об’єктом його були як гроші, так і продукція сільського господарства. Фараон Менес видав закони, за якими заборонялося брати позику, не закладаючи мумію свого батька, або ж свою власну мумію, яку не можна було поховати до тих пір, поки не буде сплачено борг. За законами фараона Бокхоріса було заборонено перетворювати боржників у рабів, а селянам дозволялось здійснювати відчудження і заклад своїх наділів.
Існували договори найму майна, тобто передача його у тимчасове безкоштовне користування наймача. Якщо раб або рабиня, взяті у найм, виявляться хворими і непрацездатними, то їх власник мав повернути все, що він одержав у подвійному розмірі. Псування орендної речі не звільняло наймача від сплати всієї орендної суми платежів. Оренда землі для виробництва сільськогосподарських культур здійснювалась на один рік.
в) шлюбно-сімейні відносини. Єгипетська сім’я характеризувалась наявністю пережитків матріархату. Були розповсюджені шлюби між братами і сестрами. Діти йменувались не стільки по батькові скільки по матері (син такої-то). Серед родичів батько матері і її брат були у найбільшій пошані.
Жінка займала в сім’ї високе становище, у джерелах вона називається "володаркою дому". Шлюб укладався через договір, і жінка виступала самостійною стороною. За шлюбним договором дружина зберігала своє майно, а чоловік зобов’язувався сплачувати певні суми на її особисті витрати. Розлучення було абсолютно вільним. Діти володіли і розпоряджались своїм майном вільно. Усі діти успадковували майно нарівно незалежно від статі.
Єгипетське право знало спадкування по закону і по заповіту. Спадкоємцями по закону були діти незалежно від статі. Заповіт могли складати як чоловік, так і дружина.
г) кримінальне право і процес. Єгипетському праву було відомо досить широке коло діянь, які визнавалися злочином. Серед видів злочинів виділяються злочини проти держави, проти особи і майнові злочини. Найбільш тяжкими вважалися посягання на державний та суспільний лад (такими були зрада, змови, повстання, розголошення державної таємниці). У випадках зради або повстання карались смертною карою не лише винні у скоєнні злочину, але й їх матері, сестри; їх участі зазнавала вся сім’я.
Смертна кара застосовувалась також за вбивствао тварини, яка присвячувалася богові: кішки, сови, за викидання нечистот у Ніл, розриття могил, чаклування.
Серед злочинів проти особи джерела називають вбивство, особливо засуджувалось і суворо каралось батьковбивство, важким злочином вважалося відхилення від прийнятих правил лікування у випадку смерті хворого.
Серед майнових злочинів можна виділити крадіжку, обважування, обмірювання. До злочинів проти честі і гідності відносили подружня зрада, зґвалтування.
Найпоширенішими видами покарань видами покарань були: смертна кара, членопошкодження, ув’язнення, тяжкі примусові роботи (каторга), штраф, виставлення біля ганебного стовпа.
Судочинство у цивільних і кримінальних справах було одинаковим. Кримінальні, як і цивільні справи, порушувались за скаргою потерпілого, якому дозволялось підтримувати звинувачення. Він же мав вказувати і міру покарання.
Судочинство велось у письмовій формі. Своє рішення суддя не вмотивовував. Він просто прикладав до чола особи, що виграла процес зображення істини, яке він носив на шиї.