Реферат: Історія французької реклами
Професійні об'єднання глашатаїв у Франції відомі з XІІ століття, а через сто років − в 1258 році король Пилип Август видав ордонанс, що вимагає обов'язкового вступу глашатаїв у корпорацію. Один з наступних монархів на французькому троні Людовик XІІІ в першій половині XVІІ століття так конкретизував в одному зі своїх розпоряджень обов'язку міських глашатаїв: "Публічні глашатаї повинні їх повідомляти на всіх перехрестях міст і пригородів під звуки труби. Крім того, вони повинні бути написані на пергаментних аркушах більшими буквами й розклеєні в XVІ самих людних місцях. Крім того, їх зобов'язані зараховувати своїй пастві проповідники, щоб ніхто не міг відговоритися незнанням монархової волі".
Самооцінка ролі глашатаїв у суспільстві була висока. Про це свідчать не тільки наведений уривок, але й рядка зі збережених "Регістрів ремесел і торгівлі міста Парижа", створених наприкінці XІІІ століття. Там говориться: "Кожен паризький глашатай... починаючи з першого дня, як тільки він буде записаний, і до того, як буде виписаний, винен 1 деньє братерству купців, крім неділі, коли він нічого не повинен, або, якщо він хворий, або пішов у паломництво до Св. Якова, або за море.
Кожен паризький глашатай може йти в будь-яку таверну, у яку захоче, і викрикувати вино, поки там є розливне вино; якщо в таверні немає глашатая, шинкар не може заборонити йому; якщо ж шинкар говорить, що він не має розливного вина, глашатай бере з його клятву, що він не продавав вина, будь те при закритому або відкритому льосі. Якщо глашатай знаходить питущих у таверні, він їх запитує, за яку ціну вони п'ють, і глашатай буде викрикувати цю ціну...
Якщо шинкар, що продає вино в Парижі, не має глашатая й закриває двері перед глашатаєм, то глашатай може викрикувати вино цьому шинкареві за королівською ціною, тобто в 8 деньє, якщо вино дешеве, і в 12 деньє, якщо вино дороге.
Глашатай отримує щодня від своєї таверни не менше 4 деньє, а більше він не може брати під клятвою. Глашатай повинен викрикувати 2 рази в день, крім Великого Поста, неділь, п'ятниць, восьми днів Різдва й Святвечорів, коли глашатаї викрикують один раз. У Святу П'ятницю глашатаї не викрикують, але перевіряють вино після служби. Глашатаї не кричать у дні, коли вмирає король, королева або їхні діти".
Тут ще одне підтвердження того, що глашатаї наділялася деякими адміністративними правами, а сам рекламний процес значною мірою регулювався владою.
Реклама нового часу
Спокійний сон французьких монархів тривожили не стільки вивіски, скільки афіші (листки) опозиційного змісту. Відомий ордонанс французького короля від 10 вересня 1563 року, що говорив: "Забороняється поширювати, приклеювати афіші й виставляти напоказ які-небудь інші добутки під погрозою повішення".
Поступальний розвиток рекламного процесу у Франції було перервано політичними катаклізмами рубежу XVІІІ−XІ століть, і ослаблення цієї діяльності помітно аж до другої половини XІ століття.
Відомо, що загальний напрямок культури в цій країні передреволюційного періоду виражається поняттям "галантне століття". Франція − всеєвропейська законодавиця модного одягу, прикрас, меблювання, типів звеселянь. Саме така тематика становить зміст значної більшості рекламних текстів. Париж ще раніше Лондона занедужав "нашкірною хворобою" від достатку афіш й "летучих листків". Перші розклеювалися по стінах, другі вручалися перехожим з рук у руки. Настирливість розклеювачів і рознощиків була така, що в 1734 році з'являється поліцейське розпорядження, що забороняє цю діяльність під погрозою штрафу за порушення указу. Однак заборона, як це завжди буває, злякав далеко не всіх. Історик реклами Ганс Бухлі розповідає про початок безлічі судових процесів по присудженню штрафів. Один з них відбувся в 1760 році проти якогось кравця, що, використовуючи рекламні листки, зумів далеко обігнати своїх конкурентів по кількості замовлень на пошиття одягу.
Через рік парламент повернувся до недійової заборони й в 1761 році знову виніс постанову припиняти появу письмових або друкованих "летучих листків", що містять перерахування товарів, цін, адрес, імен виробників і комерсантів.
Паралельно уряд прагне ввести стихійний рекламний бум у цивілізовані рамки. Із цією метою, по розсуду двору, у середині XVІІІ століття створюється спеціальне рекламне видання "Affіches, Annonces et Avіs dіvers" ("Афіші, анонси й різноманітні повідомлення"). Випуски були розміром в одну восьму частку аркуша, виходили два рази в тиждень тиражем до півсотні тисяч і користувалися стійким попитом. Головні теми оголошень: нові зразки меблів, здавання внайми квартир, театральні прем'єри й лотереї. Чимале місце займали пропозиції медичних послуг. Якийсь лікар, що приїхав у Париж з Лілля, повідомляє, що він успішно прооперував сліпу шестирічну дівчинку, і це готові підтвердити два хірурги й три священики, що були присутнім при операції.
На іншій смузі королівський гвардієць повідомляє, що незабаром направляється в службових справах з Парижа у Верден, і пропонує два місця попутникам, які можуть мати потребу в захисті.
А от заклик повернути загублену річ. Мова йде про золоту табакерку, прикрашеної діамантами, що упустив герцог Гамільтон, залишаючи Оперу. Тому, хто поверне обіцяють премію в розмірі солідної суми − 100 ліврів.
Значне число оголошень публікувала й популярна в дореволюційні роки "Паризька газета" ("Le journal Parіsien"), що мала тираж близько 10 тисяч. Маленьке оголошення в 5−6 рядків коштувало близько 12 су, що представляється значно більше дешевим, чим рекламні розцінки в Англії, де рахунок до початку XІ століття йшов уже не на пенси, а на шилінги. "Паризька газета" проте давала сто тисяч ліврів чистого прибутку в рік.
Однак стиль паризького життя в передреволюційний період, повний напруги від послідовних урядових криз, придворних скандалів, глухого шумування усе більше збіднівших жителів бідняцьких кварталів, більше розташовувало рядове населення дізнаватися новини безпосередньо на вулицях − з "летучих листків" і розповідей сусідів.
От приклад грайливого "летучого листка", що поширювався в передреволюційному Парижу. Це гравюрний відбиток, що зображує інтер'єр заміської харчевні й римований текст, розрахований на малозабезпечених жителів.
Дрібні буржуа, ремісники й гризетки,
Вибирайтеся все з Парижа й біжіть у кабачки,
Де ви одержите 4 пінти за 2 су.
На парі дощок у човні,
Без скатертин і серветок
У цих бахусових місцях
Ви вип'єте стільки,
Що вино поллється у вас із очей.
Рекламні обіги, виконані у вигляді витончених гравюрних картинок, характерні для французької реклами середини XVІІІ століття − у більшій мірі, чим для Англії, де це "прикрашення" прижилося пізніше. Відомі гравери Кошений, Сент − Обен, Ейзен приймають замовлення на оформлення проспектів, прейскурантів, етикеток для торговельних закладів. Під їхнім різцем за замовленням солідних підприємців створюється прообраз майбутніх візитних карток. Спочатку їхній формат наближався до розміру поштової листівки й основний простір займав зображення, по більшій частині геральдичне, але не тільки. Указувалися й основні реквізити власника. Це йменувалося "carte d'adresse".
Майстерність із і художників затребується також видавцями модних журналів, що поширюють всесвітньо визнаний верхи елегантності паризький смак. Уже в XVІІІ столітті світовою популярністю користуються журнали "Cabіnet des Modes" ("Кабінет моди") і "Courrіer de la Mode" ("Кур'єр моди"), що розсилалися по Європі й досягали Америки. Новим словом до кінця сторіччя став "Journal des Dames et des Modes" ("Дамський журнал мод"), доповнений кольоровими модними картинками. Саме він став джерелом освідомлення про паризькі модні вбрання російських аристократок, а потім й об'єктом наслідування російських журналістів.
Але наближався кінець "галантного століття", і куртуазні "летучі листки" і граціозно оформлені афіші на стінах паризьких будинків змінилися революційними прокламаціями. В 1789−1799 роки комерційну рекламу відтіснила реклама політична. Правда, навіть у газетах революційної епохи: "Паризькому патріоті" ("Le patrіot de Parіs") Бриссо, "Революціях Франції й Брабанта" ("La revоlutіon de France et Brabant"), К. Демулена, "Паризькій хроніці" ("La chronіque Parіsіenne") з'являлися приватні оголошення й анонси театральних постановок. Епоха Наполеона увійшла в історію французької преси як пора твердого авторитарного правління й цензурних гонінь. Урядовий указ від 26 вересня 1801 року дозволяв публікацію рекламних текстів за умови, що по сусідству з ними не буде політичних або літературних творів. У цілому, французька столиця аж до Реставрації виявилася на усіченому рекламному пайку, що відбивало й загальний виснажений стан французької економіки.
Реклама в XІX столітті