Реферат: Історія, перспективи Конвенції прав людини
2. Нездатністю особистості відстоювати свої права.
Правова культура особистості — це не тільки знання законів і бажання їх виконувати, це також знання своїх прав і уміння їх відстоювати, захищати.
«Право — це не культурний плід на дикому дереві, а плід окультуреного дерева. Тому людям і народу, що хочуть вкусити такий рідкісний плід, треба в працях і муках, завзято і наполегливо, усвідомлено і терпляче формувати в собі, для себе й у себе свій сад правової культури, ростити своє дерево свободи. Чужими плодами тут ситий не будеш».
Чому діти потребують спеціального правового захисту?
Імовірно, багато людей згадують своє дитинство як щасливу пору пізнання світу і самого себе, спілкування з добрими й турботливими батьками. Перед ними виникають картини сімейних і шкільних свят, улюблені вчителі, дитяча дружба... Але буває й інше дитинство, коли моральне та фізичне здоров’я дитини піддається реальній небезпеці. «Неблагополучні родини» — це родини, де батьки забувають про своїх дітей, пиячать, бешкетують. У таких родинах діти — покинуті, голодні, часто страждають на хронічні недуги.
Страшним лихом для дітей є сирітство — втрата батьків. Є й інші критичні ситуації в яких може опинитися дитина: тяжка хвороба, інвалідність. Будучи слабкіше дорослих фізично, діти можуть піддатися насильству й жорстокості. Довірливим і наївним дітям загрожує небезпека стати здобиччю злочинців.
Дитину в жодному разі не можна прирівнювати до дорослої людини. Вона має особливі права і потреби. Особливі права дитини — це права «росту», що випливають з її фізичної, розумової та духовної незрілості. Через фізичні та психічні особливості дитячого віку, відсутність необхідного життєвого досвіду й життєвої опори дитини, порівняно з дорослими значно складніше самій відстояти свої права. Саме тому в Загальній декларації прав людини, у Міжнародному пакті про громадянські й політичні права звертається увага на необхідність особливого захисту прав дитини.
Захищеність прав людини в правовій державі
У сучасній теоретико-правовій науці правова держава розглядається як багатомірне явище, як форма організації та діяльності державної влади, що будується у взаєминах з індивідами та їх об’єднаннями на основі норм права.
Держава — організація політичної влади домінуючи частини населення в соціально неоднорідному суспільстві, яка забезпечує цілісність та безпеку суспільства та керує ним в інтересах цієї його частини, а також керує справами всього суспільства, спираючись на свої владні повноваження.
Соціальною основою правової держави є громадянське суспільство, що об’єднує всіх вільних індивідів — носіїв суспільного прогресу. Загальнолюдські принципи рівності та свободи особистості, честі та гідності, гуманізму та справедливості становлять моральну основу правової держави.
Основний Закон правової держави — Конституція, яка встановлює найважливіші принципи життя суспільства та держави.
Першу спробу практичного втілення ідеї правової державності було здійснено в період першої американської революції Т. Джеферсоном, автором Декларації незалежності Сполучених Штатів (1776 р.). Майбутній американський президент в цьому правовому документі зафіксував ідею верховенства права, проголосив деякі невід’ємні права людини, до яких відніс передусім право на життя та право на свободу.
Зміст правової держави тісно пов'язаний з його ґенезою — походженням права. Право виникло в суспільстві, що створило державну організацію як регулятор суспільних відносин. Право абсолютно природне по відношенню до людського буття, воно не відокремлене від людини та існує у свідомості людей.
1. Право є соціальним явищем, без якого неможливе існування будь-якого сучасного суспільства.
2. Право повинно відбивати загальнолюдські цінності та за можливості слугувати інтересам всього суспільства, а не окремим, економічно або політично пануючи в державі класам або верствам.
Міжнародне право, стверджуючи єдність основних прав і свобод людини, розглядає дітей їх суб’єктом. Дитина потребує, щоб нею належним чином управляли та керували у здійснені своїх прав і свобод, і щоб робили це «згідно зі здібностями дитини, яка розвивається». Водночас міжнародне право проголошує деякі специфічні «дитячі» громадянські права, зокрема право дитини на індивідуальність, забороняє протизаконне втручання в цю сферу (стаття 8 Конвенції).
На сьогодні Україна як правова держава є учасницею міжнародних договорів і угод, спрямованих на захист і гарантування прав та інтересів людини, на досягнення її повного добробуту. В законотворчій діяльності з особливого захисту, підтримки і допомоги дітям Україна виходить з гуманістичних принципів і вимог Конвенції про права дитини.
За останні роки конкретна законодавча та нормативна діяльність в Україні була спрямована на те, щоб реально поліпшити становище дітей, максимально реалізувати положення Конвенції ООН про права дитини.
Так, прийнятий новий «Сімейний Кодекс України» (10.01.2002 р.), закони України «Про органи й служби у справах неповнолітніх і спеціальні підліткові заклади для неповнолітніх» (24.01.1995 р.), «Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні» (05.02.1993 р.), «Про охорону дитинства» (26.04.2001 р.), Декларація «Про загальні засади державної молодіжної політики в Україні» (15.12.1992 р.), Положення «Про Всеукраїнську міжвідомчу координаційно-методичну раду з правової освіти населення України» (29.05.1995 р.).
Однак з наведеного переліку документів прийнято лише кілька важливих законів, що потребують змін і доповнень у галузі забезпечення інтересів і прав дитини, відповідно до міжнародних правових зобов’язань «Про охорону дитинства» (26.04.2001 р.); «Про соціальну роботу з дітьми та молоддю» (26.06.2001 р.).
Згадані закони відразу не вирішать проблеми соціально-правового захисту учнів. Водночас у кожному з цих документів є такі аспекти, які можуть повноцінно діяти, підсилені додатковими актами, положеннями тощо, хоча всі вони, безперечно, базуються на міжнародних стандартах і статтях чинного в Україні законодавства.
Так, скажемо, Закон України «Про охорону дитинства» (26.04.2001 р.) вперше дає визначення та визнання існування в Україні бездоглядних дітей, дітей-інвалідів, дітей-біженців, а також неповної, багатодітної і прийомної сім`ї.
У Декларації «Про загальні засади державної молодіжної політики в Україні» (Закон України від 15.12.1992 р.) визначаються мета, завдання, принципи, сутність, значення, головні напрями та механізми формування і реалізації державної політики на сучасному етапі розвитку України..
Державна національна програма «Освіта» (Україна — XXIстоліття). Закон України «Про освіту», прийнятий у 1991 р., закріпив право дитини на освіту, проголошене у Конвенції про права дитини (ст.. 28, 29), Міжнародному пакті про економічні та соціальні права та інших законодавчих актах, дав основу і принципи, і передбачив державні стандарти освіти.
Національна програма «Діти України» (18.01.1996 р.), Закон України «Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні» (05.02.1993 р.), Закон України «Про професійно-технічну освіту» (04.02.1998 р.).
У ході аналізу Законодавчих документів ми виявили, що українське законодавство дає підстави стверджувати, що стосовно дітей воно базується на гуманних принципах, закріплених у Конвенції про права дитини та інших міжнародних актах. Але слід зазначити, що є і відхилення. Наприклад, не враховано важливі складові права на освіту, а саме: зобов’язання держави вжити заходів щодо сприяння систематичному відвідуванню навчальних закладів і зниження кількості учнів, які залишили його (п. 1 ст. 28). Відсутність такої норми та відповідної контролюючої діяльності органів освіти є однією з причин такого, що значна частина випускників 9-х класів одержують лише довідку про закінчення неповної середньої школи. Звідси й поява негативних соціальних наслідків — після досягнення 15 років діти нерідко залишаються без догляду, освіти і роботи (2, ст. 46—47).
Ситуація в соціально-правовій сфері охорони дитинства в України потребує історичних змін, оскільки ще не врегульований чіткий механізм забезпечення реалізації та контролю за виконанням окремих норм законодавства про права дитини щодо загального поліпшення становища дітей, захисту їхніх інтересів, охорони здоров’я, розвитку, навчання.
Десять принципів — скорочений текст з Декларації про прав дитини ООН (1959)
1. Усі діти, незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних чи інших поглядів, національного або соціального походження, майнового статусу, народження чи іншого, мають права, що містяться в Декларації прав дитини 1959 року.
2. Дитина повинна користуватися особливим захистом, і їй повинні надаватися всі можливості і сприятливі умови для фізичного, психічного, морального, духовного та соціального розвитку.