Реферат: Історія села Бережки Дубровицького району Рівненської області

Існує легенда про походження назви села Бережки. Виникло село дуже давно на лівому березі Случі, що є притокою річки Горинь. Маленька групка людей приїхала ловити рибу, облюбувала місце на крутому схилі і тут же на березі поселилася жити. Трохи пізніше до них почали приєднуватись все нові і нові люди. Селились на самому березі, щоб річка була близенько і непотрібно було далеко десь іти, щоб випрати одяг, напувати худобу або ж набрати води.

Приваблювали також широкі заливні луги, де дуже зручно випасати худобу. З'явились чепурні хатки, місця всім було вдосталь, і навіть ті рибалки, що тимчасово приїхали сюди, не хотіли полишати місце.

Про цих людей почали говорити, як про бережчан, тому що вони жили на березі. І так виникла назва Бережки, в якій потім із причин нам невідомих, було змінено наголос на Бережки.

Записано Кривець Оксаною, ученицею 10 - го кл.

від Коваль Тетяни Ардріївни, 1942р.н., пенсіонерки

в с.Бережки Дубровицького району Рівненської області.

4. За часів громадянської війни

Коли після національного експлуатування польськими поміщиками, життя селян не поліпшувалося, почала пробуджуватися класова свідомість поміщиків. Так, у 1917 році розпочалася нова доба на землі.

Ленінський декрет про землю дав селянам конкретний план боротьби з гнобителями. Після Жовтневого штурму уперше за багато віків по-справжньому радісно стрепенулося серце землі – селянина, який безнадійно брів убогого нивою життя, марно витрачав свої літа і свої сили на чужому полі.

І коли в 1948 році почалося Домбровицьке збройне повстання, у Бережанах утворили комітет бідноти, головою якого був бідняк Олексійовець Григорій Минович. Поміщицька, церковна земля були конфісковані і розділені між біднотою.

Учасникам Домбровицького районного повстання від Бережок був наш односельчанин Костючок Демид Минович. З історичних даних ми знаємо, що весь народ захищаючи завоювання Жовтня проливав кров на Фронтах громадянської війни, відбивав атаки іноземної інтервенції. Західна Україна залишалась під владою польських панів (згідно Ризького миру, який був укладений у 1922 р. між Росією і Польщею).

Бажана і довгождана воля прийшла до поміщиків у вересні 1939 року.

5. Побудова колгоспу

Прихід Червоної Армії у вересні 1939 року приніс довгождану волю на Полісся і в наше село. 2431 гектар поміщицької, 64 гектари церковних земель були передані селянам, які своєю вільною працею почали будувати нове життя. В селі організувався колгосп. Першим його головою був Свиридон Пилип Тимофійович.

За його ж ініціативою колгосп було названо імені полководця Тимошенка.

Інформацію про утворення колгоспу залишила його дружина Юрко Зося Антонівна. Вона ж була і першою ланковою тодішнього колгоспу. Родом перший голова колгоспу з сусіднього села Любиковичі.

Ріс біля дядька, тобто був круглою сиротою. Але він був людиною чуйною, справедливою, досвідченою, вмів читати і писати.

Колгосп був організований на попівській землі. В числі перших, зто вступили в колгосп були: сім’я Рудичиків Степаниди Йосипівни та Бруцьких Олесі Федорівни та її чоловіка. Всіх налічувалося 14 сімей перших колгоспників. За свідченням багатьох старожилів, на той час в селі було 14 сімей. Як не дивно, але більшість сімей на чолі з жінкою. Всі вони були вдови і голови сімейств.

Важко було тоді в колгоспі не тільки тому, що не було досвіду в побудові нового життя і не було матеріальної основи колгоспу. Перші колгоспники зустрілися з опором односельчан. Зі слів Жакун Віри Омелянівни або баби Сарнянки: «Ідуть колгоспниці на роботу, а в слід їм із-за тинів чути сміх, докори, вигуки. «Семіт Платанія на рядні, да щитає трудодні».

І все таки ця маленька громада трималася гурту. Корови перших колгоспників паслися окремо в череді. Їх пас Покидько Северіян. Та жінки не зважали на це. Пісня була їм помічником в роботі.

1940-й рік знаменні ший для села тим, що в цьому році була створена перша комсомольська організація в селі. Осередок налічував 5 чоловік, але всі вони були справжніми комсомольцями. Секретарем першої комсомольської організації була вчителька Галя, родом із Полтавщини. Чомусь ніхто не запам’ятав її прізвища. А вона і її подруга Надя родом із Кіровоградщини були першими вчителями в радянській Бережківській школі. З ними Марія Степанівна Велінець і її брат Микола та Маруся. Брат Микола Степанович Велінець і живим свідком того часу лишилась тільки Марія Степанівна Велінець.

6. Часи Великої Вітчизняної Війни.

22 червня 1941 року розпочалася війна, бережани, як і весь народ стали на захист своєї Вітчизни. 312 мешканців села воювали з фашистами на фронтах, частина з них пішла працювати на незайману ворогом територіях Уралу та Сибіру. 307 нагороджено бойовими орденами та медалями, 98 не повернулись до рідних домівок. Історія села знає й підлі справи при хвостніх німецьких поневолювачів українських буржуазних націоналістів, які чинили розправу над беззбройними селянами. Це на їх чорній совісті сльози вдів і сирітство дітей. Вони по варварському спалили школу, допомагали фашистам вивозити селян у Німеччину та чинити над ними розправу. Та недовго панували на нашій землі німецькі загарбники і їх прислужники – українські буржуазні націоналісти.

10 січня 1944 року передові частини Червоної Армії разом із 397-мою Сарненською стрілецькою дивізією визволили село Бережки. Жителі села радо зустріли своїх визволителів, багато їх влилося в ряди діючої Армії, щоб прискорити повну перемогу над фашистами, а решта приступила до мирної праці.

Не менш важливий подвиг зробили ті, що наблизили час перемоги своєю працею та вірою. Які трудом із попелища відновили господарство країни.

У 1947 році поновлює роботу комсомольська організація села, секретарем якої обраний бережчанин Костючок Григорій Петрович. У 1948 році продовжується робота по організації колгоспу. А завершилась колективізація у селі в 1951 році. У листопаді 1952 року відбулося об’єднання двох господарств – «Першого травня» села Узлісся та Бережківського імені Тимошенка, яким керував Ткач Тимон.

У жовтні 1957 року перейменовано у колгосп «Прогрес». Цю ж назву носить сільськогосподарське приватне підприємство на базі колгоспу.

7. Перші керівники колгоспів

Ми зустрілися з таким фактом при опитуванні старожилів в Бережко, ніхто не пам’ятає імен двох голів колгоспу, які очолювали після війни. Всі опитувані починали відродження колгоспу при головуванні Ткача Пімена Андрійовича. Він був бережчанином з бідняцької родини, малограмотний, але по всьому видно, був господарем своєї сім’ї. Жив він у старий хатинці, де зараз стоїть на цьому місті будинок колишньої доярки колгоспи Хомич Анастасії Тихонівни. В 1953 році Пімен Андрійович виїхав до міста Ростова.

Як важко було відродити господарство, адже все було зруйноване, людям не вистачало що їсти. Повоєнна розруха пустила по світу мільйони сиріт. На вдовині плечі лягли труднощі повоєнної розрухи. Зерно, картоплю, реманент, тяглову силу, худобу Бережани віддавали в колгосп. Звичайно, не обійшлося і без опору, але наших дідів, батьків можна зрозуміти. Те, що наживається кровними мозолями, роками – завжди дорого віддавати, а іншими словами – це була ланка соціального відношення.

Відмічаючи цей період життя села, можна охарактеризувати життя колишньої ланкової, депутата, сільської ради Коваль Меланію Степанівну. В неї на руках тоді залишилось п’ятеро дітей: три сини та три дочки. Щоб прогодувати їх, потрібно було працювати за себе і за того, зто загинув на фронті. Мабуть, судячи по собі, всю енергію і силу Меланія Степанівна віддавала сиротам та вдовам. Жінка згадує, що тоді було дуже важко із взуттям і купити в селі його не було де. Доводилося брати кошти і дозвіл на виїзд в Сарни. Щоб допомогти жінці виховати дітей, Держава запропонувала Меланії Степанівні віддати Гаврила та Андрія до інтернату. Та материнське серце не хотіло відривати своїх дітей від себе: нехай у скруті жити, але разом.

8. За часів мирного життя

Немає вже в житті тих, хто починав першу борозну нового життя, та пам'ять людська береже імена ратоборців та хліборобів землі. Спить поле. Ген аж до обрію виблискує воно смарагдовою долиною, а по весні прокидається від гуркоту потужних моторів. Багато в нас іменних полів і серед них поле імені першого голови колгоспу Сергія Тимофійовича Дубини. Іменне поле. Хай дзвенить воно золотим льоном, виграє райдугою квітів, дарує людям добро і береже пам'ять про своїх синів і дочок, з яких нам, нашим дітям треба брати приклад.

Особливо значних успіхів досяг колгосп після березневого (1965-го року) пленуму ЦК КПРС і XXIII-му з’їзді КПРС, коли був прийнятий восьмий п’ятирічний план 1966-1970 рр. За п’ятирічку врожайність зернових збільшилась на 4,6 ц. Льоноволокна на 2,4, картоплі – на 43 ц з гектара. В цьому значною мірою сприяла краща технічна озброєність колгоспу, який мав 30 тракторів різних марок, 12 комбайнів, 18 автомашин. З 1957 року колгосп користується електроенергією. Рівень механізації основних виробничих процесів у рільництві досить високий, наблизився до 100%. На всі ферми великої рогатої худоби постачалася вода. Механізовано подавалися корми і прибиралися приміщення. 500 корів переведено на механічне доїння. Підвищення рівня механізації колгоспного виробництва, широке впровадження досягнень сільськогосподарської науки і передового досвіду забезпечили зростання продуктивності праці. За 8-му п’ятирічку виробництво валової продукції на людино-день зросло в рослинництві більш як в півтора, а в тваринництві – в 1,3 рази. Колгосп систематично виконував господарські плани та одержував перехідні Червоні прапори опкому КП України та облвиконкому. Неабияка заслуга в цьому голови колгоспу Л.С.Дячука. В колгоспі налічувалося 35 членів КПРС та 87 комсомольців. За період 8-ї та 9-ї п’ятирічок в селі було побудовано магазин та медпункт, розпочалося будівництво будинків для молодих спеціалістів, які працювали в різних установах села.