Реферат: Історико-краєзнавче дослідження міста Рівне

рівне регіон промисловість інформаційний

Історія досліджень населеного пункту

Вивченням історії Рівного займались багато вчених. Найвизначнішими з них є: Гурій Васильович Бухало та Іван Григорович Пащук.

По праву Гурій Васильович Бухало вважається ветераном музейної справи не лише Рівного і області, а й України: адже працює у Рівненському обласному краєзнавчому музеї з квітня 1963 року. за час своєї праці в музеї він день за днем з великим бажанням вивчав і пропагував багату історію України, Стародавньої Волині, Рівненської землі.

Гурій Васильович керував створенням експозицій відділу історії музею с початку у будинку по вул. Червоноградській (нинішня С. Петлюри), згодом у новому приміщенні по вулиці Драгоманова, 19. активно допомагав організовувати експозиції музею-заповідника «Козацькі могили» у селі Плюшева Радивилівського району, музею ім.М.І. Кузнецова у Рівному, меморіальному музею письменника М. Острозького у с.Вілія Острозького району, керував оновленням експозицій Дубенського, Костопільського, Сарненського, Корецького, Острозького районних краєзнавчих музеїв, цілого ряду на громадянських засадах.

Іван Григорович Пацула нині добре знаний в області. Регіоні і Україні філолог, журналіст і краєзнавець.

Беручи активну участь у першому установчому з’їзді, який проходив у Київському «Українському домі», вже як голова Рівненського краєзнавчого товариства, що було організоване 31 березня 1989 року, саме він запропонував, хоча були різні пропозиції у дискусійних виступах делегатів, назву новоствореної громадської організації в Україні. Був делегатом і виступав на її двох наступних з’їздах, чітко і принципово наголошуючи на вирішенні багатьох злободенних проблем краєзнавчого руху. Він постійно обирається членом правління Всеукраїнської спілки краєзнавців. Є її постійним членом.

Завдячуючи І.Г. Пащуку, Рівненське обласне краєзнавче товариство, у якому нині налічується понад 260 членів, є одним із кращих у нашій молодій державі, за що у жовтні 2001 року Іван Григорович був відзначений Подякою кабінету Міністрів України за особистий внесок у розвиток краєзнавчого руху в Україні.

Історія населеного пункту за писемними джерелами

Перша писемна згадка про місто Рівне датується 1283 роком. Йдеться про те, що польській король Лєшко Чорний переміг литовські загони, очолювані Віттеном, які спустошили Сандомирську землю. Литовці почали тікати і опинилися поблизу волинського міста Лукова. Звідти пішли густим лісом й зупинилися неподалік місцевості яка називається Ровно.

Низка рочників (короткі записи найважливіших подій) опублікована в другому томі монументального видання другої половини 19 ст. «Історичні па’ятки Польщі». Написаний латиною на пергаменті, почерком 13 ст. (як повідомляє видавець), «Рочник капітульний Краківський під 1283 р. сповіщає: «Князь Лешко, вступивши у бій з литовськими царями в Ровно, переміг їх і багатьох з них убив.». у цьому ж томі «Історичних пам’яток Польщі» вміщено інший «рочник» – «Рочник Краківський», що охоплює 966–1291 рр. І, отже написаний «по гарячих слідах» Лешкового походу на Волинь. Ця па’ятка теж досить лаконічно оповідає про цей похід: «Лушко у Ровно убив багато литовців». Записи цих «рочників» не пов’язані текстологічно між собою і, таким чином, не походять від спільного джерела. Це робить їх свідчення більш вагомими. Особливу увагу треба приділити написанню латинською абеткою слова: «Ровно»: у першому випадку через W, у другому – через «V». Напевне, робилися спроби якомога точніше передати давньоруськоє «Ровьное». Саме так реконструює його мовознавець О. Стрижак.

Отже, одержане вагоме підтвердження того, що Ровно вже існувало в 1283 році.

А хто ж тоді заснував Рівне? Вчений і на ці питання дає відповідь: «На жаль, джерела не уточнюють, чим воно тоді було містом чи фортецею. Я схиляюсь до думки, що Ровно збудував на східних рубежах свого князівства волинський князь Володимир Василькович, племінник Данила Галицького. Галицько-Волинський літопис повідомляє, що Володимир інтенсивно будував нові міста і зміцнював старі, особливо на окраїнах князівства. Певно, такою фортецею було спочатку Ровно».

Вчений дає відповідь і на питання «Як з’явилась на світ дата 1282 рік?». «Можу висловити такий здогад. У Галицько-Волинському літописі під тим роком розповідається, як Володимир Василькович зібрався в похід проти польського князя Болеслава, що пограбував західне пограниччя Волинського князівства. У цей похід князь запросив союзних йому литовців. Але поки литовські князі зібрали військо, волинський похід проти Болеслава переможно закінчився. Все ж литовці прийшли од Володимира і доповідали, що готові йому служити. «Князь же нача думати, – коментує літописець, – а куда повести» їх і вирішив ударити на іншого польського князя Лєшка Чорного, котрий також чинив набіги на Волинь. Литовське військо вдерлось у Люблінську землю і з великою здобиччю повернулось до дому.

Як, бачмо повідана Галицько-Волинським літописом історія зовсім не нагадує ту, яку розповідають польські «рочники» і Длугош. У польських джерелах литовці нападають на Сандомирщину і потім Лушко заганяє їх у углиб Волині. Здається, те, що саме цей запис Галицько-Волинського літопису ще в 19 ст. кимсь міг бути пов’язаний з повідомленням Длугоша (або «рочників») і, таким чином, безпідставно був «уточнений» час Лєшкової експедиції під Ровно. Однак, хронологічна сітка Галицько-Волинського літопису припасована до нього набагато пізніше, аж у 15 ст., тому є дуже і дуже неточною. Отже, в 1983 році місту Ровно виповнюється 700 років».

Українська назва міста «Рівне»

У давнину жителі населеного пункту, який розкинувся на рівнинній місцевості міх горбами над річкою, називали його постарослов’янські Ровное, що українською означає рівне місце. Тут проживали українці, вони і називали так свою місцину. Ця назва вперше зафіксована в документах, які відносяться до 1283 року.

Але назва ця змінювалась в міру того, пі чию владу потрапляло місто.

Так коли цей населений пункт входив до Росії, то носив назву Ровно, Ровное. Лише в роки визвольних змагань українського народу 1917–1920 років місто мало справді українську назву – Рівне. А коли майже на 20 років Волинь потрапила пі владу Польщі, місто отримало офіційну назву Rowne.

Проте офіційно зареєстровані українські організації, об’єднання, які у місті працювали у 1920–1939 роках під недремним оком польської поліції («Просвіта», «Пласт», Союз Українок, ОУН, українська приватна гімназія та цілий ряд інших) користувалися лише назвою Рівне, про що свідчать чисельні документи, які нині зберігаються у фондах державного архіву Рівненської області.

З 1939 року по 1941 рік, коли місто увійшло до складу СРСР і Рівне стало обласним центром, його на російській кшлат стали іменувати Ровно. Під час гітлерівської окупації українські організації, які тоді працювали у Рівному, та й населення продовжували вживати назву Рівне. З лютого 1944 року, коли місто визволили від гітлерівців радянські війська, воно знову отримало офіційну назву Ровно.

Дослідження показали, що назва міста свідчила про його українськість, чого найбільше боялись компартійні керівники та їх приспішники на місцях – в області. Інакше бути не могло: російська форма вживалась протягом панування російських можновладців на території Волині з кінця 18 ст. з перервами до 1917 року і з 1939 до кінця 80-х років 20 століття. До цієї назви. Отже, були призвичаєні цілі покоління українців.

Тому-то навіть національно свідомим нашим співвітчизникам важко подолати було мовну звичку, яка в їх підсвідомості працює вже автоматично. А що вже говорити про тих жителів Рівного і Рівненщини, які сюди масово прибули свого часу з Росії, Білорусії, інших т.зв. союзних республік колишнього СРСР, навіть з інших, у першу чергу, східних областей України?

У Рівному ще за часів радянської влади в 1988 році створюється одне з перших В Україні Товариство шанувальників української мови, яке очолив Василь Червоній. Під недремним оком цього товариства, яке згодом переросло в товариство ім. Т.Г. Шевченка, потім у «Просвіту», боролись за відродження державного статусу України. Шанування і плекання не лише української мови, а й її багатющої багатовікової історії, культури тощо. І одним із своїх найголовніших завдань члени товариства бачили у відродженні історичної справедливості – повернення обласному центру його української назви – Рівне.

Почалася боротьба за узаконення української назви міста. З ініціативи згадуваного вище товариства української мови ім. Т. Шевченка Рівненська міська Рада народних депутатів двадцять першого скликання 25 грудня 1990 року приймає рішення, в якому говориться: «Враховуючи неодноразові звернення представників широкої громадськості, Товариства української мови ім. Т. Шевченка з вимогою повернути його історичну назву, спираючись на результати наукової експертизи, проведеної спільно відділом ономастики та правописною комісією Інституту мовознавства ім. О. Потебені Академії наук України, також керуючись статтею 38 Закону УРСР «Про мови в Українській РСР», – « В Українській РСР… назви населених пунктів… утворюються і подаються українською мовою», Ровенська міська Рада народних депутатів

ВИРІШИЛА:

1. Визнати, що українською назвою нашого міста є форма Рівне, а похідним від неї прикметником – рівненський.

2. Керуватися формою Рівне при перекладі назви міста іншими мовами.

3. Порушити клопотання перед обласною Радою народних депутатів про повернення обласному центру його української назви Рівне.