Реферат: Іван Ірлявський

Я лиш пісні, що тихо низкою

виводив під вікном, -

зізнався пізніше у поемі « Вересень». А ще учнем 1-А класу Мукачівської торговельної академії подав на конкурс рукописну збірку «Перші зорі»(1935). Вона творилася, коли автор уже спілкувався з Леонідом Мосендзем. Рецензентом збірки став Олег Ольжич, якому її передав редактор журналу «Пробоєм» Степан Росоха. Була це «велика збірка віршів», а резюме рецензента таке : «він є дуже талановитим, і якщо попрацює над собою, буде великий поет». Перед самим підведенням підсумків конкурсу у 1936 р. автор несподівано звернувся до редактора з листом – проханням не друкувати цієї збірки, вона не годиться – з часом пришле зовсім іншу. Уміння глянути на власний витвір критично і у більш зрілому віці – явище рідкісне, воно йому було притаманне, до свого поетичного ремесла і надалі ставився дуже серйозно. Ранні його спроби, і чималі,залишилися в батьківській домівці, що задокументовано у вірші – посланні «Рідні».

В тіснім крузі, в зимовій порі,

коли жити вам тяжко, найгірше,

Розгортаєте зшитки старі,

мої перші читаєте вірші.

Становлення таланту І.Ірлявського як поета професійного – його поетика ніколи не була суто народно-пісенною – сприяло творче оточення. Це і є поети – земляки, що виступали разом з ним на шпальтах одного і того часопису, з яким він ретельно знайомився ще від 1935 р.: В.Ґренджа – Донський, Ю. Боршош – Кум’ятський, Зореслав, І.Колос, Боєвір, Ф.Потушняк,М. Рішко. Далі - поети «празької школи» :Євген Маланюк (1897 – 1968), Леонід Мосендз (1897 – 1948 ),Олекса Стафанович (1899 – 1970), Оксана Лятуринська ( 1902 – 1970),Олег Ольжич (1907 – 1944 ),Олена Теліга (1907 – 1942), Іван Колос (1911 – 1993), Андрій Герасевич ( 1917 – 1947). Були вони вихідцями зі всієї України – Сумщини, Поділля і Волині, Галичини і Закарпаття. Він був наймолодшим талановитим представником празької поетичної школи. У їхній творчості « досягла українська міжвоєнна поезія найвищого рівня …Всі вони були зближені світоглядово, стильово й тематично. Їхня творчість була спрямована найчастіше в минуле України, набирала часто історіософічної наснаги, акцентувала вузлові періоди історії, перегукувалась із сучасністю… Стильово ці поети були переважно неоромантиками. Динамічна напруга їхнього вірша відбивала їхню неспокійну епоху. Філософською й психологічною заглибленістю вони інклінували також до неокласики, яку за світовість щиро вітали. Від радянської поезії їхня творчість відрізнялась своїм волелюбством, не декларативним,але діяльним патріотизмом. Це була поезія вільного світу, вільного вияву ідей і почувань. Ще одним сприятливим фактором становлення поета була фахова літературна критика, що відгукувалася на кожну його книгу, живе спілкування з літературними критиками М.Мухином та О.Лащенком. Уже про перші публікації І.Ірлявського в періодиці упродовж 1937 – перших місяців 1938 рр. інший молодий представник празької поетичної школи Андрій Герасевич писав, що цим віршам притаманний м’який ліризм і сила «цілком нового і оригінального матеріалу».

Збірка «Голос Срібної Землі», епіграфом для якої взято рядки Є.Маланюка:

Ти пам’ятай , що ще ударить грім

Що з тишою душа не помирилась, -

попри якусь долю декларативності засвідчила, що поет Ірлявський відбувся. Вона ввібрала настрої патріотично налаштованої молоді Закарпаття, яка з наданням краю автономії в жовтні 1938-го піднеслася духом зі сподіваннями розбудови української державності:

Журлива осінь і журливий вітер,

Сковзає за обрій – в далечінь…

Надходить ніч… Готуються і світять

ті, що підуть у морок ночі, тінь…

Сини Землі, що довгий час мовчали -

по продзвенінні мідяних копит

козацьких коней, - а тепер повстали

за неозорий край свій, за степи.

(« Ті, що мовчали, - йдуть»)

Він ніби передчував майбутні бої і у сонеті « Хочу» висловив настанову – кредо собі : « іти по бажанню серця», «жить душею, як поет»

І … не споганити сумління

задля своєї честі й доброти,

щоб увійти у рідне володіння

не проданим, а чесним, як аскет …

У збірці «Моя весна» громадянське й особистісне, інтимне більше врівноважені,вона пройнята неюначою розважливістю, трагічні події березня 1939-го ввійшли у вірші виразними штрихами – деталями і пройдуть, як незагойна рана,через усю подальшу творчість. Поет починає об’єднувати твори у цикли, ліричний струмінь збагачується часточкою епіки. Книга творить фраментальний зліпок біографії поета – зовнішньої і внутрішньої, почуттєвої, - від перших своїх кроків до часу написання.

«Вересень» - ліро-епічна поема з переважанням ліричного струменя. Одразу після її виходу в світ критик захоплювався нею як одним із найпомітніших явищ української поезії в діаспорі. Ця цільна річ – неквапна, лірично-схвильована образна розповідь поета коханій про прожите й пережите ним від народження до часу оповіді, освідчення в коханні через освідчення овидам, рідному селу, шляхам – дорогам, якими пройшло його серце. Усе це оживає в поемі кадрами-картинами.

Передостанній написаний ним твір – збірка «Брості». Її встиг винести з Києва до арешту поета його товариш по Празі, який редагував «Пробоєм», Федір Гайович. Тут злютувались воєдино національна ідея і поезія, віра у незнищеність українського народу,його державності, що має глибокий корінь у віках, «док’ ласка Всевишнього щедро землі дає невідомих героїв».