Реферат: Характеристика протиправного впливу як підстави здійснення провадження по забезпеченню безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві
У контексті даного дослідження важлива констатація того, що готовність до співробітництва представників організованої злочинності залежить і від “якості” наданого їм захисту. Це закономірно, оскільки для злочинного світу характерні розправи над його представниками, лише запідозрюваними в співробітництві з правоохоронними органами. Серед найбільш відомих прикладів співробітництва, яке стало можливим після надання гарантій безпеки, – показання С. Гравано (одного з лідерів злочинного світу Нью-Йорку), на підставі яких були засуджені більше 30 впливових членів діючих у цьому місті злочинних співтовариств; [5, с.57] свідчення Т. Бушетти, завдяки яким в Італії засуджені в цілому до 2 665 років ув’язнення більше 300 членів злочинних угруповань; наводяться й інші приклади – коли залишення без захисту члена злочинного співтовариства, який заявив про готовність до співробітництва з правоохоронними органами, спричиняло його вбивство злочинцями [5, с. 27].
Д.К. Канафін, говорячи про Казахстан, звертає увагу на відмову членів ОЗГ співробітничати зі слідством через побоювання помсти з боку лідера злочинної групи [2, с. 65–66]. В Італії ж такі особи ідуть на співробітництво з правоохоронними органами, оскільки впевнені, що держава зацікавлена в заохоченні і захисті осіб, які співробітничають з нею [5, с. 25]. У Німеччині в одній з федеральних земель – Північному Рейні – Вестфалії більше 60 % осіб, які захищаються, становлять особи, причетні до кримінального середовища або мають “кримінальне минуле” [8, с. 79]. Дослідження, проведене в США, показало, що з 1992 по 1994 роки “практично кожен” свідок, який захищався, “мав злочинне минуле” [4, с. 196–197] .
Особи, які підлягають захисту в процесі ОРД, що здебільшого передує кримінальному судочинству, у процесі останнього наділяються відповідним статусом – підозрюваного, обвинувачуваного (підсудного), потерпілого, свідка (у тому числі і учасники оперативно-розшукових заходів, якщо під час здійснення таких заходів вони стали носіями доказової інформації), у передбачених законом випадках набувають також статусу цивільного позивача, цивільного відповідача. З початком кримінального судочинства протиправний вплив поширюється не тільки на жертв і очевидців злочинів, але і на інших осіб, діяльність яких є обов’язковим елементом кримінального судочинства: з 90-х років відзначається зростання випадків не тільки лжесвідчень, але й ухилень громадян від участі в слідчих діях як понятих, перекладачів – від явки в слідчі і судові органи. Але найчастіше протиправному впливу піддаються потерпілі і свідки – очевидці злочинних діянь, включаючи неповнолітніх, старих і інвалідів.
Протиправний вплив буде поширюватись і завдяки реалізації в майбутньому кримінально-процесуальному законодавстві тенденції розширення прав жертв злочинів: збільшення переліку кримінальних справ, які порушуються за скаргою потерпілого і припиняються у випадку його примирення з обвинувачуваним.
Очевидно, що чим більше буде в потерпілих легітимних можливостей впливати на результат процесу, тим частіше вони можуть зазнавати впливу з метою примусити використовувати (або не використовувати) ці права в інтересах тих, хто протидіє кримінальному судочинству. Зазначимо, що в Росії, наприклад, істотне розширення прав потерпілого відбулося в зв’язку із запровадженням суду присяжних: потерпілий, будучи стороною в кримінальному процесі, віднесений до суб'єктів, з ініціативи яких кримінальна справа із суду присяжних може бути відправлена для проведення додаткового розслідування (ч. 3 ст. 429 КПК РРФСР); тільки за відсутності заперечень потерпілого припиняється кримінальна справа при відмові прокурора від обвинувачення в судовому розгляді (ч. 2 ст. 430). Крім того, у теперішній час потерпілі беруть участь у судових дебатах (тобто висловлюють думку про визнання підсудного винним або невинним, про кваліфікацію злочину, про вид і розмір покарання) при розгляді всіх кримінальних справ, а не тільки справ приватного обвинувачення [5].
Вважаємо, що необхідно виключити (у тому числі за допомогою заходів безпеки) випадки, коли, наприклад, в основі заяви жертви про примирення з особою, що завдала шкоди, буде лежати страх перед останньою або її оточенням, а не виконання винним певних дій або обов’язків, передбачених законом як умови примирення.
Другу групу суб’єктів, що можуть зазнавати протиправного впливу, формують особи, які не володіють доказовою інформацією внаслідок обставин, зазначених для першої групи, але наділені статусом захисника, цивільного позивача, цивільного відповідача і їхніх представників. Причиною впливу є спрямованість здійснюваних зазначеними суб'єктами кримінально-процесуальних функцій: захисту, підтримки цивільного позову і захисту від нього.
У процесі кримінального судочинства протиправні дії можуть здійснюватися стосовно перекладачів, понятих і фахівців, що виконують допоміжну (посвідчувальну) функцію. Беручи участь у забезпеченні допустимості доказів, перекладачі і поняті відіграють важливу роль у процесі доказування, чим і обумовлюється поширення на них, хоча і значно меншою мірою, впливу (відзначено 1 % респондентів, опитаних дослідниками). Наслідки впливу на понятих – передача ними інформації про результати слідчих дій зацікавленим особам [6, с. 175], дача в суді неправдивих показань про слідчі дії в досудових стадіях. Про відмови громадян (причому дуже часті) виконувати обов'язки понятих через страх переслідування з боку злочинців говориться в юридичній літературі. Тут доцільно зазначити, що є як прихильники розширення участі понятих у кримінальному судочинстві, так і прихильники обмеження переліку слідчих дій, в яких участь понятих обов'язкова, але, мабуть, незалежно від реалізації в законі тієї або іншої позиції, інститут понятих збережеться.
Можливість протиправного впливу на фахівців викликана насамперед тим, що фахівець, використовуючи свої знання і навички, може посприяти у виявленні, закріпленні і вилученні доказів, може запрошуватися в випадках, коли суду або учасникам судового розгляду при дослідженні доказів потрібні будуть спеціальні знання і навички (наприклад, у сутності технологічного або виробничого процесу, специфічних особливостях тієї чи іншої професії тощо).
Протиправний вплив може здійснюватись і на експертів, і в даний період констатується зростання такого впливу [7, с. 27]. Вплив на експертів викликаний тим, що їх діяльність приводить до одержання нових доказів, нерідко основних у доказуванні по багатьох категоріях справ. Можливі наслідки впливу на експертів – відмова від проведення експертизи, дача свідомо неправдивого висновку, знищення представлених для дослідження речових доказів (тобто їх втрата), свідоме використання при проведенні експертизи застарілих або неопробованих методик; при очевидній для експерта недостатньості представлених для експертизи даних – неподання клопотань про надання додаткових матеріалів, а в підсумку – дача висновку, який відповідає інтересам злочинців.
Наступну групу суб'єктів, до яких також може бути застосований протиправний вплив, становлять близькі родичі загиблих від злочинів, визнані потерпілими відповідно до КПК України, представники потерпілих, законні представники свідків. Вказані суб'єкти не володіють доказовою інформацією внаслідок обставин, зазначених для суб'єктів першої групи, і не здійснюють кримінально-процесуальні функції, однак вони наділені правами, що дозволяють їм здійснювати досить активну кримінально-процесуальну діяльність. Так, реалізація потерпілим і його представником прав заявляти клопотання, подавати скарги на дії особи, що проводить дізнання, слідчого, прокурора, судді (давати оцінку зібраним у справі доказам і прийнятим на їх підставі процесуальним рішенням), реалізація інших наданих їм відповідно до КПК прав може спричинити отримання додаткових обвинувальних доказів, скасування необґрунтованих рішень про припинення кримінального переслідування. Законні представники свідка і представник потерпілого відповідності до КПК наділені правом задавати допитуваним питання, тобто впливати на процес одержання доказів.
Сприяння правосуддю в різних формах створює можливість протиправного впливу на усіх згаданих вище суб’єктів, включаючи осіб, які скоїли заборонені кримінальним законом діяння, їх захисників і законних представників – коли їх діяльність суперечить інтересам співучасників злочинів або інших осіб, які протидіють досудовому слідству і судовому розгляду.
Однак останні не обмежуються впливом на осіб, які безпосередньо сприяють (здатних сприяти) правосуддю. Під загрозу ставиться здоров’я, життя їхніх родичів, причому вплив на останніх (у тому числі їх вбивства) – характерна риса протиправного впливу. У. Бальзамо і Дж. Карпоци, описуючи італійський злочинний світ, зазначають, що в ньому поширене переконання, що помста найбільш жорстока, якщо вона не спрямована безпосередньо на людину, яка зробила зло. Навіть якщо людина заслуговує за свої провини найсуворішого покарання, тобто смерті, вважається, що, як жертву найкраще вибрати того, хто найбільше дорогий для неї, наприклад, сина або брата [5, с. 147–148].
P.P. Вафін, характеризуючи протиправний вплив ОЗГ, звертає увагу, що в першу чергу виникає потреба у захисті від нього не самих жертв вимагань, а їхніх дітей. Слідчій практиці відомі випадки, коли співучасники, що викриваються слідчими органами, доводили до самогубства підозрюваного (обвинуваченого), який почав співробітничати з правоохоронними органами, кількаразовими спробами (як реальними, так і імітованими) вбивства дітей, батьків, інших близьких осіб. Характерні дані наведені Е.А. Галактіоновим щодо трьох масштабних кримінальних справ: 98 % з 398 свідків примушували до дачі неправдивих показань. При цьому примус виражався в погрозі насильством самим свідкам у 75 випадках (19 %), а стосовно їх близьких – у 102 випадках (26 %) [8, с. 34–35].
У руслі даного дослідження необхідне точне визначення суб’єктів, які підлягають захисту. Мінімальне, але не повне коло таких осіб визначене поняттям “близькі родичі” у п. 11 ст. 32 Кримінально-процесуального кодексу України (батьки, дружина, діти, рідні брати і сестри, дід, баба, внуки). Однак на поведінку людей впливають почуття кохання, дружби, відповідальності не тільки стосовно зазначених осіб. Духовні відносини, не обумовлені родинними зв’язками, також є детермінантою поведінки осіб, у тому числі в кримінально-процесуальній діяльності. Зарубіжне законодавство враховує цю обставину. У США відповідно до Закону від 12 жовтня 1984 року “Про посилення безпеки свідка” захищаються не тільки родичі свідка, але і особи, які тісно пов’язані зі свідком, якщо вони зазнають небезпеки через його участь у судочинстві. Ці особи включені до тих, кого захищають, і у Німеччині (відповідно до прийнятого в 1998 році Закону “Про регулювання питань забезпечення захисту свідків, яким загрожує небезпека”) 9, с.75]. У Молдові при розробці закону про захист осіб, які сприяють правосуддю, також передбачили захист не тільки родичів, але й інших осіб, через яких здійснюється тиск на учасників кримінального судочинства [6, с. 99].
Відповідно до § 52 КПК ФРН імунітет свідка мають заручений, колишній чоловік і жінка, усі родичі по прямій лінії, до третього коліна - по непрямій лінії; за КПК Франції – особи, які перебувають у родинних стосунках, колишні чоловік і жінка; відповідно до КПК Польщі – особи в родинних стосунках, особи, які перебувають у фактичних шлюбних відносинах, при цьому розлучення і скасування усиновлення не припиняють дію імунітету свідка [1, с.122].
Тим самим визнається наявність того (духовного) тісного зв’язку, значимість якого, з одного боку, обумовила надання зазначеним суб'єктам захисту імунітету свідка, а з іншого – дозволяє, загрожуючи їм, здійснювати ефективний вплив на їх близьких – учасників кримінально-процесуальної діяльності.
Можливість впливу, заснованого на використанні не тільки родинних, але й інших зв’язків, визначила включення в ст. 1 Закону РФ “Про державний захист суддів...” до кола осіб, яких потрібно взяти під захист, поряд з посадовими особами і близькими родичами останніх, також і “інших осіб, на життя, здоров’я і майно яких відбувається зазіхання з метою перешкодити законної діяльності суддів... або примусити їх до зміни її характеру, або з помсти за зазначену діяльність” [6, с.39].
На необхідність розширення кола осіб, які потребують захисту, неодноразово звертали увагу і вітчизняні фахівці та вчені. І нарешті це питання майже вирішено. 15 грудня 2005 року Верховною Радою України був прийнятий за основу проект Кримінально-процесуального кодексу, стаття 6 якого містить поняття “близькі родичі” (п. 2) та “близькі” (п. 3). Згідно з цією статтею, під близькими родичами розуміються “батьки, один із подружжя, діти, рідні брати і сестри, дід, баба, онуки, усиновителі, усиновлені”. Під терміном “близькі” розуміються “інші, крім близьких родичів, особи, які перебувають у родинних чи близьких стосунках, опікуни, піклувальники” [2]. Прийняття цього Кодексу вирішить проблему “близьких” остаточно.
Визначення в законодавстві всіх необхідних заходів безпеки й оптимального порядку їх застосування значною мірою залежить також від визначення кола осіб, які здійснюють протиправний вплив. За даними І.А. Бобракова, який опитав 255 слідчих органів прокуратури і внутрішніх справ, вплив у 75,6 % зафіксованих випадків здійснювався особами, які скоїли злочин. В інших (взятих за 100 %) випадках воно здійснювалося їхніми родичами (45,4 %), знайомими з кримінального середовища (31,9 %), знайомими, зв'язок яких із кримінальним середовищем не встановлений (16 %), захисниками (1,7 %) [5, с. 198].
Очевидно, що вплив з боку захисників не є типовим, проте, й інші автори вказують на те, що захисники виявляють зацікавленість до адрес і інших даних свідків не тільки для отримання відомостей про їх особу, але і для здійснення на них психічного і фізичного впливу з боку “зв'язків” злочинця; при перебуванні підзахисних під вартою передають від них співучасникам, які залишилися на волі, вказівки про те, на кого з учасників процесу і як впливати; повідомляють зацікавленим особам дані досудового слідства, здійснюють зв'язок між тими членами ОЗГ, які утримуються під вартою, і тими, які перебувають на волі, нарешті, безпосередньо беруть участь у протиправному впливі.
На участь у протиправному впливі родичів і знайомих осіб, які скоїли злочини, звертають увагу багато авторів. Що ж стосується впливу при розслідуванні діяльності ОЗГ, то участь у ньому інших (не обвинувачуваних) осіб ще більш активна. Це підтверджує, зокрема, Е.А. Галактіонов: близько 90 % осіб, які здійснювали вплив при розслідуванні таких злочинів, були не обвинуваченими, а (за виразом зазначеного автора) їхніми “зв'язками” у злочинному середовищі [8, с. 34–35]. Така ситуація закономірна, оскільки, наприклад, за даними P.P. Вафіна, при розслідуванні вимагань – одного із злочинів, що найбільш часто чинять ОЗГ, до кримінальної відповідальності не притягуються (тому що залишаються не встановленими) від 30 % до 70 % учасників ОЗГ, причому не завжди рядових учасників. Ці особи і здійснюють протиправний вплив [11, с. 62].
З огляду на те, що протиправний вплив може застосовуватися в зв'язку зі здійсненням злочинів усіх категорій, серед засад використання заходів безпеки в перспективі (з покращанням економічного становища в країні) потрібно передбачити не кримінально-правову кваліфікацію діяння, у зв'язку з яким здійснюється кримінальне судочинство, а наявність даних, що вказують на можливість протиправного впливу незалежно від кримінально-правової оцінки розслідуваного діяння. Таку ж позицію займає і Д.К. Канафін. Останній вважає, зокрема, що заходи безпеки повинні застосовуватися не тільки у справах про організовану злочинність або у інших прямо зазначених у відповідному законі видах злочинів, а у всіх випадках, коли учасникам кримінального процесу загрожує небезпека [2, с. 116–117]. До такого ж висновку прийшов О.А. Зайцев, який раніше пропонував застосування захисних заходів лише при провадженні у справах про тяжкі і особливо тяжкі злочини [3, с. 49].
Стосовно такої характеристики протиправного впливу, як здійснення його в часі, то 44 % опитаних автором слідчих і суддів вказали на спроби впливу в стадії порушення справи, 69 % – у ході досудового слідства, 28 % – у стадії судового провадження, 6 % – після його закінчення. С.Д. Білоцерківський зазначає, що з 112 опитаних потерпілих 33,6 % повідомили, що впливу (здебільшого погроз) вони зазнали у стадії досудового слідства; 17,9 % респондентів заявили, що такий вплив злочинці і їхнє “оточення” застосовували під час розгляду кримінальної справи в суді [7, с. 117]. І.А. Бобраков також підтверджує, що найбільш активно вплив здійснюється в стадії досудового слідства. Ряд авторів, не досліджуючи динаміку протиправного впливу, констатують протидію встановленню істини у всіх стадіях судочинства. Вказується на такий вплив у період ознайомлення обвинувачуваних і захисників з матеріалами кримінальної справи (причому з метою здійснення впливу ознайомлення може навмисно затягуватися), у період між закінченням досудового слідства і судовим розглядом, під час останнього.
Проблема протиправного впливу в стадії судового розгляду висвітлена і в роботах, присвячених оперативно-розшуковій діяльності. За даними В.П. Хомколова, 32 % з 600 респондентів – співробітників підрозділів, що здійснюють ОРД, відповіли, що вони мали оперативну інформацію про вплив підсудних і їхніх “пособників” під час судового розгляду на свідків і потерпілих [4, с. 107]. При цьому 50 % респондентів ніяк не відреагували на зазначену інформацію, 46 % передали її керівникам оперативних апаратів, 1,2 % повідомили про неї прокурорів і лише 0,2 % – суддів, у провадженні яких перебували кримінальні справи, причому у всіх випадках інформація передавалася в усній формі [6, с. 178]. Очевидно, що настільки мала кількість оперативних працівників, які вирішили що потрібно повідомити прокурорів і суддів (нехай в усній формі) про погрозу правосуддю, як і те, що половина з тих, хто мав інформацію про протиправний вплив, взагалі не вжила ніяких заходів, значною мірою зумовлена розумінням, що в розпорядженні прокурорів і суддів (і інших суб'єктів) у даний час немає достатніх засобів, здатних нейтралізувати протиправний вплив.
Щодо протиправного впливу, який здійснюється після судового розгляду, то досить мало випадків, коли в цей період є виправданим припинення захисту тих, хто дав показання або сприяв правосуддю в іншій формі. Залишати цих осіб без захисту неможна, оскільки після закінчення судочинства їм загрожує так зване “виховне” насильство – вони і їх близькі можуть бути “вбиті для того, щоб показати майбутнім можливим свідкам, з якими наслідками їм доведеться зіштовхнутися у випадку надання доказів” [5, с. 6].
На Х Конгресі ООН по запобіганню злочинності і поводженню з правопорушниками (що відбувся в квітні 2000 року у Відні), також було звернено увагу на те, що “навіть у випадку забезпечення певного ступеня захисту свідків до початку і в ході судового розгляду питання про їхню безпеку в довгостроковому плані як і раніше викликає серйозне занепокоєння” [6, с.9]. Підстави для такого занепокоєння є. Так, у статті заступника Генерального прокурора Казахстану О.І. Жумабекова зазначено, що застосовувана в цій країні охорона жертв злочинів лише в період дачі ними показань дозволяє злочинцям і їх “зв'язкам” надалі робити замахи на жертви [7, с. 3].
Необхідність захисту осіб, які сприяють правосуддю, після судового розгляду, зумовлена і рядом кримінально-процесуальних рішень (наприклад, про відстрочку відбування покарання); можливістю участі цих осіб (тобто продовження сприяння правосуддю) у стадії апеляційного провадження. У стадії виконання вироку також можуть прийматися рішення (про умовно-дострокове звільнення від покарання і ряд інших), що стосуються безпеки зазначених осіб. Не виключається можливість їхньої появи і у випадках поновлення справ за знову виявленими обставинами; у таких випадках проявляється дискретність кримінально-процесуальних правовідносин.
Таким чином, обов'язок держави захистити особу, яка сприяла правосуддю, не припиняється із набуттям вироку чинності.