Реферат: Кластери

Виконала:

студентка групи 3Б2,

Шпак Анна

Перевірила:

ст. викладач Бойко Л.І.

Херсон 2008

1. Кластери – різновид кооперації

Кластер, на перший погляд абсолютно нове і незрозуміле поняття для українця, виявляється не таким вже й загадковим. Найбільш відомі і успішні сьогодні системи кластерного типу кооперації компаній у світі, мабуть, знають всі. Кластер – група компаній та організацій, які географічно наближені й інтеграційно взаємодіють між собою, а також функціонують в певній галузевій (багатогалузевій) сфері і взаємодоповнюють один одного. Це взаємодія в галузі комп’ютерної техніки й інформаційних технологій в Силіконовій долині в Америці, в галузі зв’язку і телекомунікацій в Хельсінкі, аерокосмічної промисловості в Московському регіоні. Та й всім відомий Голівуд також кластер, найуспішніший у світовому кіновиробництві за всі часи його існування.

Останнім часом стала помітною тенденція, за якої малі промислові підприємства поступилися своєю традиційною роллю найбільшого інвестора в секторі малого підприємництва підприємствам торгівлі й громадського харчування. Фахівці впевнені, якщо не переламати цю тенденцію, то український бізнес не зможе вийти на якісно новий рівень інтеграції всього підприємницького середовища. Тому все більш актуальним є створення цілісних виробничо-інтегрованих систем, одним з типів яких є промислові кластери, що включають і малий бізнес. На відміну від звичайних форм коопераційно-господарської взаємодії малого, середнього і великого бізнесу, кластерні системи мають свої особливості. Наприклад, обов’язковим є наявність великого підприємства-лідера, що визначає довготривалу господарську, інноваційну й іншу стратегію всієї системи. Ефективним механізмом інтеграції малого і великого бізнесу в промисловості є субконтрактація, що передбачає створення механізмів залучення малих підприємств для виконання роботи за окремими контрактами. Застосування механізму субконтрактації дозволяє великим підприємствам скорочувати непродуктивні витрати і концентрувати ресурси на впровадженні нових технологій, оновленні модельного ряду і технічному переозброєнні, а малим підприємствам – забезпечує доступ до необхідних ресурсів (виробничих площ, обладнання) і довгострокових замовлень великих підприємств Як показує досвід, більшість підприємств зацікавлені в створенні системи такої кооперації: Але, на думку керівників великих підприємств, є певні чинники, що можуть перешкодити цьому. Зокрема, це ризик невиконання замовлення в термін, відсутність достатньої кількості малих підприємств, низькі якість продукції та рівень кваліфікація працівників малих фірм.

Певні праобрази сучасних промислових кластерів існували в нашій країні ще й за радянських часів. Варто лише пригадати створення науково-виробничих об’єднань. географічно локалізованих та взаємопов’язаних компаній - постачальників, виробників, сервісних, наукових і проектних організацій. Перехід економіки до принципів ринкового господарювання спричинив руйнування колишньої системи таких об’єднань, почався процес відокремлення підприємств в самостійні господарюючі суб’єкти. Як показує практика, за ринкових взаємовідносин між контрагентами, та ще й враховуючи мале завантаження потужностей, відсутність державного замовлення і фінансування подібна практика стала малоефективною. Тривалий час існувала така тактика, коли підприємства прагнули знижувати витрати і ліквідувати непрофільні види діяльності й активи, не враховуючи, що такі непрофільні види діяльності можуть мати істотний ринковий потенціал і бути ефективно використані як самостійні господарюючі суб’єкти.

Існує і зворотнє бачення ситуації – багато холдингів і конгломератів відчувають необхідність нарощувати конкурентні переваги бізнес-системи, відчуваючи дефіцит нових ідей, нових продуктів, нових технологій. Керівники таких компаній, розуміючи короткотерміновість життєвого циклу своїх продуктів, відчуваючи загострення конкурентної боротьби і жорсткі цінові війни, готові піти на започаткування підрозділів і підприємств, що відповідають за створення нових конкурентних переваг. У той же час вони розуміють високі ризики таких дій і побоюються вкладати істотні кошти без явно певних і зрозумілих результатів.

Реструктуризація великих промислових підприємств шляхом розділення їх на кластер з окремих підприємств, що надають послуги, або що виробляють продукцію для своїх колишніх колег, стала вельми популярною наприкінці минулого століття. Така реструктуризація проводилася під лозунгом позбавлення від непрофільних активів, що, з урахуванням натуральних господарств, які бурхливо розрослися при промислових підприємствах, виглядало вельми виправдано.

Нові власники, виводячи за рамки бізнес-систем непрофільні елементи, такі як житлово-комунальні господарства, міні-м’ясокомбінати, міні-пивзаводи, профілакторії, ферми, стадіони, лікарні і піонерські табору, фактично проводили реструктуризацію зі скороченням невиробничих витрат. Такі перетворення, безсумнівно, дали позитивний ефект. Друга хвиля реструктуризації промислових компаній, яку ми спостерігаємо останні декілька років, фактично реалізовує концепцію самостійних господарюючих суб’єктів – бізнес-одиниць, які виконують не лише функції, що характерні підрозділам розділеної бізнес-системи, але і працюють із зовнішніми контрагентами.

Проте, для багатьох організація такої співпраці – зовсім непроста справа. Малі фірми, як правило, процвітають за рахунок індивідуалізму і заповзятливості. Так що для них тісна співпраця з конкурентами, постачальниками або клієнтами може здатися реальною загрозою. Ось чому в таких підприємствах співпраця, безсумнівно, вимагає більш високого рівня стратегічного мислення керівників малих підприємств, ніж звичайно. Малим фірмам доводиться вирішувати, до якої міри вони готові йти на тривалу тісну співпрацю, які знання їм треба мати і вносити зі свого боку, а які вони хотіли б притримати. Все це вимагає високого рівня внутрішньої організації. Виходить, що з одного боку співпраця стає все більш необхідною, але з іншого несе певну небезпеку – можливість втрати якщо не формальну самостійність, то здатності до проведення самостійної лінії поведінки на ринку, до самостійного освоєння нових продуктів (послуг), нових технологій. Тут можуть допомогти лише справді ефективні кластерні стратегії.

Процес формування кластерів, як зазначають експерти, має декілька основних помилок. По-перше, збереження старої середньої менеджерської ланки. Адже хороший начальник цеху навряд чи стане хорошим підприємцем. По-друге, часто кластерна взаємодія зводиться просто до створення декількох бізнес-одиниць під одним дахом або на базі однієї технології. За такого підходу боротьба за ресурси корпоративного центра загострюється, всі сили, зрештою, починають витрачатися не на розвиток бізнесу, а на перекладання витрат по загальних основних фондах на конкурента. Третя помилка – застосування трансфертного ціноутворення. Трансфертні ціни з одного боку, безсумнівно, прогнозують економічні показники діяльності бізнес-одиниці і всієї кластерної системи загалом, але з іншого боку, можуть бути джерелом дуже серйозних проблем. Якщо трансфертні ціни будуть вищими ринкових, бізнес-одиниця не буде прагнути до розвитку, і ефективність її виділення в самостійний господарюючий суб’єкт сумнівна. Якщо ж трансфертна ціна буде нижче ринкової, то, як самостійно господарюючий суб’єкт, що несе відповідальність за ефективність своєї діяльності, така бізнес-одиниця почне працювати швидше на ринок, ніж на кластер.

Розвиток механізмів інтеграції малого і великого бізнесу, передусім, в промисловості, є сьогодні вимогою часу і ринку. Особливо перспективним, за оцінкою фахівців, є механізм взаємодії малого і великого бізнесу через застосування кластерних технологій.

Значні ресурси для розвитку української економіки є в сфері взаємодії малого і великого бізнесу. Великі підприємства володіють могутніми основними фондами, більш сучасним обладнанням, значними виробничими площами і в ряді випадків можуть виступати як замовники для малих підприємств в сфері виробництва, торгівлі і послуг. Однак сьогодні взаємодія малого і великого бізнесу перебуває в зачатковій стадії, розвивається суперечливо, стихійно і не дозволяє в повній мірі використати взаємний потенціал для спільного розвитку. Часто виникають ситуації, коли представники великого бізнесу використовують домінуюче положення на ринку, не враховуючи інтересів малих підприємств, не завжди виступають як добросовісні партнери при взаєморозрахунках і операціях. При цьому малі підприємства на практиці не володіють реальними можливостями для захисту своїх прав.

Зрозуміло, що невеликі структури, більш гнучкі, менш забюрократизировані, легше йдуть на контакт з ринком, краще задовольняють запити споживача. Багато таких компаній утворюють класичний ланцюжок постачання на основі кластерної взаємодії. Такі компанії в сучасній практиці, як правило, організуються у вертикально-інтегровані холдинги згідно з технологічним ланцюжком. Привабливим аспектом такого розукрупнення є легкість і законність застосування різних схем відходу від оподаткування - за рахунок трансфертного ціноутворення, комісійних операцій, організації "вексельного клубу" тощо. Корпоративний центр розвантажується від зайвих витрат і починає консолідувати чистий прибуток, який може бути акумульований і за потреби спрямований на інвестиційні проекти для підтримки виробничого потенціалу.

Які уроки можна витягнути з досвіду функціонування промислових кластерів, що є? У моделі кластерної організації найбільш повно враховані форми конкуренції, що зміняються і головні джерела конкурентних переваг. Кластерний метод дозволяє реалізувати найбільш важливі взаємозв’язки в технологіях, навичках, інформації, маркетингу і споживчих запитах, які характерні для цілого комплексу фірм і галузей. Ці взаємозв’язки впливають визначальним чином на спрямованість і темпи інновацій, а також на конкурентоздатність кінцевої продукції.

Не випадково в багатьох країнах кластерний аналіз став активно використовуватися при формуванні і здійсненні національної промислової політики. Кластерний підхід дозволяє підвищити ефективність взаємодії приватного сектора, держави, торгових асоціацій, дослідницьких і освітніх установ в інноваційному процесі

Можливості кластерного підходу демонструє, зокрема, зарубіжний досвід. Повністю кластеризовані фінська і скандінавська промисловість. В США більше половини підприємств працюють за такою моделлю виробництва, коли підприємства кластера знаходяться в одному регіоні і максимально використовують його природний, кадровий і інтеграційний потенціал. Як правило, продукція кластерів орієнтована на експорт. Країни Європейського Союзу прийняли шотландську модель кластера, при якій ядром такого спільного виробництва стає велике підприємство, що об’єднує навколо себе невеликі фірми. Існує і італійська модель – більш гнучка і рівноправна співпраця підприємств малого, середнього і великого бізнесу. Фахівці вважають, що для країн з перехідною економікою найбільше підходить саме така форма кластерної організації виробництва.

Жодна країна не може бути конкурентоздатною у всіх сферах. У розвинених країнах міжнародна конкурентоздатність спочатку знаходилася і зміцнювалася в рамках окремих кластерів. Конкурентоздатність Швеції в целюлозно-паперовому секторі розповсюджується на обладнання в сфері деревообрабки і виробництва паперу, конвейєрних ліній і деяких суміжних галузей, наприклад, виробництво сірників. Данія розробила специфічні промислові технології для агробізнесу і харчової промисловості. Подібним чином німецькі машинобудівники виграють від наявності в Німеччині високорозвиненого виробництва компонентів для цих галузей. В Італії спеціальні кластери сформувалися в промислових районах, в яких склалися галузеві комбінації: металообробка - ріжучий інструмент, мода - дизайн, шкіра - взуття, деревообробка - меблі. Американське "ноу-хау" в секторі виробництва споживчих товарів забезпечило лідерство країни в сільському господарстві, виробництві упаковки нарівні з успіхами в області реклами і фінансовому секторі. Японська потужність в секторі побутової електроніки дозволила успішно розвивати виробництво чипів пам’яті і мікросхем, в той час як США зберігали лідерство у виготовленні логічних мікрокомпонентів, що використовуються в комп’ютерах, телекомунікаційному обладнанні і військовій електроніці.

Існує цілий ряд вже випробуваних практикою систем сприяння формуванню кластерів: Наприклад, програми, спрямовані на об’єднання ділових людей з розрахунку на те, що розширення мереж приведе до розширення співробітництва; створюються бази даних, до яких можуть звертатися фірми, що шукають партнерів. Застосовується також державне фінансування деяких кластерних проектів, що можливе на конкурсній основі. У цьому випадку представники різних проектів взаємодії, кооперації можуть подавати заявки на субсидії, причому державні кошти отримують лише найкращі з них.

У світовій практиці вже склалися основні форми стимулювання малих інноваційних підприємств, в тому числі і в рамках кластерних промислових систем В США, Франції застосовують пряме фінансування, субсидії, позики, які сягають 50% витрат на створення нової продукції і технологій. У Швеції під це надають позики без виплати процентів. В Англії, Німеччині, Франції створюються фонди впровадження інновацій з урахуванням можливого комерційного ризику, знижують державне мито для індивідуальних винахідників.

Поширеність кластерних стратегій вельми нерівномірна між країнами; різна і практика їх здійснення. Далеко не завжди використовуються одні і ті ж поняття, але більшість країн Європи виробила для себе ту або іншу кластерну стратегію. Така стратегі існує в Данії, Нідерландах, Бельгії, Канаді. Франція й Італія можуть служити прикладами країн, де здавна практикується своєрідна кластерна стратегія, хоч і під іншою назвою.

В Італії надзвичайно високою є концентрація індустріальних округів. Ніхто не знає, скільки цих округів існує, бо вони постійно формуються. Італійці створили свою, модель мережевої системи. Наприклад, в Ломбардії працює система підтримки між кластерами, тут вивчаються інноваційні, коопераційні, організаційні зв’язки. Австрія за десятиріччя також створила 100 % інноваційну економіку на базі кластерів. Тут спочатку вивчили всі патентні можливості кожного регіону, всіх 9 земель, а вже потім почала створювати кластери. Перший кластер був створений в сфері обробки деревини. Зараз в Австрії лише автомобільних кластерів чотири. Навіть створений кластер дизельних двигунів, які зараз використовують не лише в Європі, але і у Сполучених Штатах Америки.

Перший кластер в Угорщині створений в західній Панонії. Це був автомобільний кластер, який використав можливість співпраці з 15 європейськими кластерами. Зараз в західній Панонії працюють 5 кластерів Всі кластери Угорщини – інноваційні. Польща теж швидко пішла цим шляхом. Спочатку вона провела адміністративно-територіальну реформу, створивши 15 воєводств, в кожному з яких є багато можливостей для того, щоб створювати свої інноваційні системи. Наприклад, в Гданську працює кластер, який займається біотехнологіями, комп’ютеризацією, електронікою та телекомунікаціями, в ньому беруть участь близько 60 компаній. В Росії існує декілька спонтанних кластерів, утворених навколо ключових галузей промисловост – хімічної, нафтогазової, автомобілебудування, металургії, машинобудування і суднобудуванн.

В Україні досвід створення і розвитку кластерів також існує, хоча називати його особливо вдалим, мабуть, поки що не варто. Кластерні технології застосували спочатку на Хмельниччині, а трохи згодом на Івано-Франківщині. На Хмельниччині така модель впроваджується досить успішно, вже діють чотири кластери. Це: будівельний та швейний у Хмельницькому, туристичний, та харчовий кластер в Кам’янці-Подільському. Наприклад, швейний кластер об’єднує не лише швейні підприємства, а й середні учбові заклади відповідного напрямку і навіть університет. Успішно діє кластер сільського туризму "Оберіг". Зараз він об’єднує 6 тисяч працівників. Це перший подібний кластер сільського туризму в Україні.

Розробка оптимальної моделі промислового кластера для України - це в значній мірі розробка і реалізація заходів підтримки інноваційних малих підприємств, здатних генерувати ідеї і на тих або інших умовах пропонувати підприємствам (інвесторам)-лідерам не тільки свою продукцію, виготовлену "по західних лекалах", але і свої інноваційні розробки.

Китаю знадобилося майже 15 років і величезні зовнішні інвестиції для створення конкурентоздатних кластерів навколо орієнтованих на експорт текстильної промисловості, фабрик спорттоварів, одягу, іграшок, посуду тощо. Скільки часу знадобиться Україні, щоб подібна прогресивна система кластерної взаємодії стала реалією нашого життя? Експерти затрудняються прогнозувати подібну ситуацію, але те, що така форма взаємодії зрозуміли, мабуть, всі. Треба лише розумно й успішно запровадити її в економіку країни.

--> ЧИТАТЬ ПОЛНОСТЬЮ <--