Реферат: Конституція - як захист інтересів держави та її громадян
Це рішення мало вищу юридичну силу, а значить не потребувало затвердження будь-яким державним органом, що фактично надавало законної сили державній владі, яка існувала на той час в Україні.
(Закон “Про Всеукраїнський і місцевий референдум” від 3.07.91р.)
Але заключним і остаточним етапом легітимізації державної влади в Україні стала нова Конституція України, яку було прийнято 28 червня 1996 року Верховною Радою України.
Відтак народ, представниками якого були депутати Верховної Ради України, законодавчо передав державну владу системі органів, які відповідно до Конституції, вправі її здійснювати. Причому здійснювати відповідно до принципів організації і здійснення єдиної державної влади, яка базується на визначення об’єктивно існуючих її функцій та законодавчого їх розмежування.
Україна в особі її державних органів має ще прийти до цього шляхом врахування згаданих факторів, серед яких одним із основних є підвищення правосвідомості громадян, їх правової підготовки, політичної активності, можливої лише за умов докорінного покращення життя народу, а головне – утвердження у народу віри у державну владу, яку він створив і яку має підтримувати в усіх діях.
Необхідною рисою влади є воля. Здійснення влади – це волевиявлення народу або інших суб’єктів влади. Очевидно, варто погодитися з тим, що влада взагалі і державна зокрема, за своєю родовою сутністю є воля, вольова сила, а по видовій ознаці – правова сила.
Згадана властивість виявляється у тому, що держава повинна бути спроможна застосувати силу. Держава, а звідси і державна влада, зі слабкою волею (силою) є нежиттєздатною.
Один із найвпливовіших авторитетів наукової думки ХХ століття німецький філософ, соціолог Макс Вебер вважав легітимне насильство засобом, на який опирається держава, що є відношенням панування людей над людьми. Причому поняття легітимність у веберівському розумінні означає сукупність цінностей і правил, які дають можливість досягнення згоди у владних структурах.1
Дійсну силу державної влади складають: авторитет, єдність, правова мета, організованість і дієвість, виконавчість всього державного апарату. Але історичний досвід свідчить, державний лад тим досконаліший, чим менше він звертається до сили. Сила державної влади полягає в авторитетному впливі її вольового імперативу.
При цьому держава, а значить її органи уповноважені не просити, а вимагати, не умовляти, а примушувати і забороняти, зберігаючи в перспективі можливість, обов’язковість та неминучість примусу. І щодо державної влади, яка творить право, громадяни зобов’язані підкорятися.
Життя держави полягає в такій погодженості волі, яка залишаючись по суті добровільною координацією, набуває форми вольової субординації (підпорядкування).
Та воля держави як різновид людської волі, не безпредметна, а предметно пов’язана з етичним змістом. Саме цим визначається не просто соціально-психічне буття держави, а й духовне.
У загальному вигляді зроблена спроба визначити загальне положення щодо співвідношення легітивної і державної влади. Проте ці положення не розкривають наслідки співвідношення політики і державної влади саме у конституційному праві. Таке співвідношення наочно виявляється через аналіз політико-правових суспільних відносин, властивих предметові конституційно-правового регулювання цієї галузі права.
1 Політологічний енциклопедичний словник – с. 44
Відомо, що будь-які суспільні відносини, врегульовані правом, набувають в кінцевому рахунку політичного підтексту. Конституційне ж право регулює сферу відносин безпосереднього політичного характеру. Проте, враховуючи різноманітність цих відносин та їх суб’єктів, доцільно виходити насамперед із смислу найбільш загального об’єкта політики – державної влади. Отже, предмет конституційного права повинен включати суспільні відносини, які виникають з приводу і зв’язку із закріпленням державної влади, а також безпосередньо в процесі її організації та здійснення.
Чинна Конституція України чітко окреслює всю частину суспільних відносин, які регулюються нормами конституційного права.
В процесі висвітлення змісту соціально-політичних відносин, як важливої складової предмета конституційного права, безумовний інтерес становлять також відносини, що виникають у сфері власне державної владності, яка виявляється в процесі її організації та здійснення.
Політичний характер суспільних відносин, своєрідне коло їх учасників, специфіка об’єктів регулювання дає підстави говорити про їх особливості.
Першою особливістю цих відносин є те, що стороною (учасником) переважної більшості з них виступає Українська держава. Тому їх можна назвати державно-політичними відносинами владарювання. Будучи “одягненими” в правову форму, вони набувають якості конституційно-правових відносин.
Друга особливість соціально-політичних відносин полягає в тому, що державно-політичні відносини виникають в ході становлення і функціонування основних інституційних форм держави і відображають її політико-територіальну організацію.
Ці відносини взаємозумовлені, а їх регулювання конституційним правом може розглядатися як створення передумов для самого процесу державного владарювання.
В сучасний період розбудови Української держави не можна не враховувати й те, що державна влада спирається також на політичну силу , яку слід враховувати завдяки появі та діяльності політичних партій; на ідеологічну силу , яка випливає з принципу верховенства права і закону, на силу правоохоронних органів ; на силу міжнародного значення молодої Української держави, тощо.
Дискусійним є питання і про співвідношення суверенітету державної влади з її джерелом. Вже зазначалося, що носієм суверенітету і державної влади в Україні є народ. Тому навряд чи можна погодитись із твердженням деяких дослідників, які вважають, що основною ознакою державної влади є лише суверенність. Адже це ставить дану ознаку влади над правовим джерелом влади.
Цікавою з цього приводу є точка зору нідерландського політичного мислителя, юриста, філософа, історика Гуго Грація, який першим у світовій політико-правовій думці заклав наріжний камінь юридичного світогляду. За концепцією Грація, держава виникає із “загальножиттєвої природи людини” як загальнокорисна інституція, що стала результатом свідомої діяльності членів суспільства, як “вдосконалений союз вільних людей, укладений заради дотримання права і загальної користі”. “Колись народ, – пише Грацій, – був суверенним, але потім добровільно передав ці права обраним ним способом, що й стали носіями суверенітету від його імені”1
У правовій державі первинним актом утвердження державної влади завжди є закон. А суверенітет державної влади – категорія вторинна, вона випливає з правового акта, який є єдиним джерелом заснування державної влади. Суверенітет, як приналежність державної влади, а не сама влада, розглядається звичайно, відносно певних державних органів, а не народу, якому властивий не державний, а народний суверенітет.
За своєю сутністю державна влада повинна бути єдиною. Цього вимагає принцип державної єдності. Єдність державної влади розуміється не як єдність певного органу або неподільність функції і компетенції, а як єдність самого права, яке не може бути різним за своїм змістом для відповідного органу. Воно, право, повинно містити чітко визначені повноваження державних органів, виходячи з необхідності єдиних підходів до регульованих суспільних процесів.
1 Політологічний енциклопедичний словник – с. 82
Звідси державна влада, яка має своїм призначеннямприймати і застосовувати норми права, повинна виходити з принципу єдності права, основним джерелом якого є Конституція. Відповідно до статті 6 Конституції державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову.1
Реалізація цього принципу покликана запобігти концентрації всієї державної влади в руках однієї особи або одного органу, що як засвідчує історичний досвід, призводить до свавілля в керівництві державою і суспільством.