Реферат: Концептуальні основи делегування повноважень в органах внутрішніх справ
На сьогодні система державної влади в Україні залишається неефективною і не здатною подолати негативні тенденції в країні. Вона не відповідає ні рівню завдань, що стоять перед державою, ні сучасним управлінським стандартам. Про низьку ефективність виконавчої влади свідчать соціальні індикатори, насамперед — рівень безробіття і реальних доходів населення. Управління державною власністю також здійснюється неефективно, внаслідок чого величезний виробничий потенціал фактично не працює на державу.
Престиж державної служби в Україні залишається невисоким, рівень оплати державних службовців не сприяє підвищенню їх відповідальності і залученню на державну службу висококваліфікованих професіоналів. Корупція підриває економічні основи держави, блокує надходження інвестицій, унеможливлює проведення реформ, провокує недовіру населення до владних структур, заводить Україну у глухий кут деградації і занепаду.
З метою забезпечення реформування системи державного управління в Україні, створення умов для побудови відповідно до Конституції України демократичної, соціальної, правової держави, утвердження і забезпечення прав людини і громадянина Президент України підписав Указ « Про заходи щодо впровадження Концепції адміністративної реформи в Україні» від 22 липня 1998 року № 811/98 [5].
Концепція Адміністративної реформи в Україні передбачає, що діяльність держави, функціонування її управлінського апарату здійснюються через державну службу, яка є особливим інститутом сучасної держави. Державна служба — це спеціально організована професійна діяльність громадян з реалізації конституційних цілей і функцій держави. Система державної служби складається з інституційних (правових, організаційних) і процесуальних структур, а також державних службовців — осіб, які спеціально підготовлені і професійно зайняті у системі державних органів.
Розбудова державності України має супроводжуватися відповідним розвитком та удосконаленням державної служби. Метою реформування цього інституту є становлення справді професійної, високоефективної, стабільної та авторитетної державної служби.
Основними цілями і завданнями державної служби як інституту української держави є: охорона конституційного устрою, створення умов для розвитку відкритого громадянського суспільства, захист прав та свобод людини і громадянина; забезпечення ефективної діяльності державних органів відповідно до їх повноважень і компетенції шляхом надання професійних управлінських послуг політичному керівництву цих органів та громадськості.
Для успішної реалізації визначених цілей і завдань державна служба повинна будуватися на таких базових принципах: верховенство Конституції і законів України; пріоритет прав та свобод людини і громадянина; патріотизм; професіоналізм і компетентність; оптимальне поєднання повноважень та відповідальності; політична і релігійна нейтральність; відкритість і прозорість.
Зазначені цілі, завдання і принципи обумовлюють головні функції державної служби, зокрема: забезпечення реалізації державної політики в управлінні суспільними процесами; залучення до державної служби та утримання на ній найбільш компетентних і відданих справі кадрів; побудову кар’єри та просування по службі на основі особистих якостей, заслуг і результатів роботи державних службовців; професійну підготовку, перепідготовку та підвищення кваліфікації персоналу державної служби; здійснення ефективного управління державною службою; забезпечення зв’язків з громадськістю [4, с.31].
Адміністративна реформа має стратегічно важливе значення. Від її результативності значною мірою залежить економічна, політична, соціальна і воєнна безпека України, оскільки без дієздатної влади не буде успішно завершено реформи в інших сферах.
Проведення адміністративної реформи має сприяти підвищенню добробуту населення, надійному захисту прав і свобод громадян, забезпеченню стійкого соціально-економічного, політичного та гуманітарного розвитку України на рівні європейських стандартів. Оновлені владні структури повинні забезпечувати ефективне управління не лише цивільною, але й воєнною сферами, причому і в мирний, і у воєнний час.
Виходячи з цього, можна визначити такі стратегічні цілі адміністративної реформи: 1) підвищення ефективності дій влади відповідно до завдань, що стоять перед державою на нинішньому етапі; 2) забезпечення прозорості прийняття державних рішень і персоніфікованої відповідальності за їх реалізацію; 3) наближення державного апарату до потреб пересічних громадян; 4) ліквідація причин хабарництва і корупції в державному апараті; 5) підвищення престижу державної служби. Стратегічні цілі потребують деталізації у вигляді вичерпного переліку основних напрямів і конкретних заходів, виконання яких забезпечило б реформування державної влади в Україні [5, с.31].
В основу ж нової адміністративно-правової доктрини має бути покладена протилежна — «людиноцентристська» ідеологія, згідно з якою держава повинна, умовно кажучи, «служити» інтересам громадян (тобто діяти на «благо людини») — шляхом всебічного забезпечення пріоритету її прав, свобод та законних інтересів у сфері діяльності публічної адміністрації. Цей крок цілком відповідає запільній тенденції сучасного розвитку державно-правової науки та практики, згідно з якою сьогодні відбувається своєрідний «людиноцентристський поворот» вітчизняного праводержавознавства. Він, у свою чергу, за припущенням П.М. Рабиновича. призводить до становлення основ загальної теорії прав людини як концептуального ядра загальної теорії права і держави.
Таким чином, суспільна роль адміністративного права вбачається не суто «управлінською» (а тим більше суто «юрисдикційною»), а переважно «обслуговуючою» — у тому розумінні, що норми цієї галузі мають слугувати найбільш доступним та ефективним засобом забезпечення у сфері діяльності публічної адміністрації максимально повної реалізації громадянином своїх прав, свобод та інтересів, а також їх дійового захисту у випадку яких-небудь порушень. Точніше цю характеристику адміністративного права доцільно визначити як «публічно-сервісну» [5, с. 11-15].
З науковою теорією особистості, розробкою шляхів і методів її формування пов’язаний новий напрямок у науці управління персоналом — персоналізація управлінських відносин. Термін «персоналізація» походить від латинського слова «регsоnа» — персона. У російській мові слово «персона» має кілька значень, В. Даль розуміє під терміном персона людини, особу [6, с. 102]. В.ВЛопатін і Л.Е. Лопатіна автори сучасного тлумачного словника російської мови, доповнюють його значенням — людина, особа при розрахунках, обслуговування[7, с.374].
У широкому розумінні під терміном «персона» розглядається не стільки сама людина як біологічна істота, скільки її соціальна роль і правовий статус. Значеннєве навантаження терміна втримується в поняттях міжнародного права — «персона ґрата» і «персона нон ґрата», «Персона ґрата» бути «бажана особистість» — особа, кандидатура якої як дипломатичного представника у якій-небудь державі прийнята урядом цієї держави [8, 458].
Стосовно системи органів з підтримки порядку термін «personnel» у сучасній англійській мові вживається у визначенні «персонал, особовий склад», а термін «sworn personnel» означає частину персоналу поліцейського підрозділу, які прийняли присягу й наділеними повноваженнями здійснювати затримання і арешт осіб. У цьому змісті із вказівкою на приналежність до жіночої статі вживається термін «polis women personnel» — жіночий персонал поліції [9].
З огляду на викладене під делегуванням повноважень слід розуміти — процес, у результаті якого суб’єкт одержує представленість (соціальну роль) у діяльності інших людей і вступає в соціальні (службові) відносини як особистість. При делегуванні повноважень управлінських відносин відбувається своєрідна «інтеграція» об’єктів і суб’єктів управління персоналом.
Взаємопроникнення цих понять у делегуванні повноважень як об’єктування суб’єктного і суб’єктування об’єктного в соціальному управлінні набуває несподіваних форм. Більш того, людина при такій взаємодії стає суб’єктом саме тоді, коли він є виразником об’єктивного, тобто соціальної дійсності [6].
Кожна конкретна особистість у системі управлінських відносин є одиничним вираженням тієї обмеженої службовими контактами сукупності управлінських відносин, з якими вона безпосередньо пов’язана з іншими індивідами — учасниками й елементами колективної структури — органами, підрозділами. Потенціал персональної спрямованості являє собою сукупність індивідуально-психологічних особистостей (ознак особистостей), які дозволяють суб’єктові делегування повноважень здійснити соціально-значимі дії, що перетворять особистість інших людей.
Людина як об’єкт делегування повноважень є такою, що постійно розвивається і змінюється залежно від зовнішніх і внутрішніх факторів впливу. Виходячи з цього, будь-який фахівець повинен мати базові знання, знати технологію управління персоналом людськими ресурсами, розуміти процеси, які відбуваються в організації, і мати можливість скеровувати їх в потрібному напрямку [1].
Індивідуальний підхід у психолого-педагогічних науках розглядається як найважливіший принцип, що дозволяє оптимізувати процеси утворення, навчання, виховання й розвитку людини за допомогою обліку його вікових, психологічних, індивідуально-типологічних та інших особливостей. В основі індивідуального підходу лежить знання своєрідності пізнавальної, емоційно-вольової сфери, інших властивостей і станів особистості. Важливими критеріями індивідуальності є освіченість (вихованість, навченість), працездатність, самостійність мислення тощо. Під індивідуальністю розуміється окрема особистість із сукупністю соціально-значимих відмінностей, своєрідних рис, що дозволяє відрізняти одну людину від іншої. Здатність до персоналізаційного впливу забезпечується багатством індивідуальності, широким спеки тором особистісних можливостей позитивного впливу на інших людей.
Індивідуальний стиль діяльності обумовлений індивідуально-специфічною системою психологічних засобів, прийомів, навичок, методів, способів виконання тієї або іншої діяльності. Можливість індивідуального стилю делегування повноважень як виду організаційно-керованої дії, опосередкована «зоною операціональної невизначеності» або «зоною невизначеності дії». Звідси випливає варіативність діяльності і можливість творчого підходу до її виконання. Інтенсивність мотивації, що впливає на індивідуальний стиль діяльності, дозволяє людям з різними індивідуально-типологічними особливостями нервової системи, різною структурою здібностей — темпераментом, характером домагатися результативності у виконанні однієї і тієї ж діяльності різними способами, компенсуючи при цьому індивідуальні особливості, що перешкоджають ефективності діяльності [2].
Індивідуально-специфічний вплив може розглядатись як форма делегування повноважень, здійснювана шляхом трансляції оточуючим людям своїх зразків особистісної активності. Саме на цьому феномені ґрунтується використання методу прикладу (як зразка окремої дії) та інші способи наставництва в органах правопорядку [3, с.456-477].
У чому полягає суть делегування повноважень, зокрема, в правоохоронних органах. Як відомо, делегування повноважень як складовий елемент є об’єктивно необхідним різновидом діяльності людей, що забезпечує погодженість і впорядкованість їх спільних дій щодо досягнення суспільно-значимих цілей і вирішення завдань, які виникають при цьому [4, 91-99]. Делегування повноважень виражається у формі свідомого, заснованого на пізнанні об’єктивних закономірностей і тенденцій, впливу на колектив або особу. В цьому випадку воно організовує вплив як на окремих індивідів, так і на суспільство в цілому. У зв’язку з цим деякі автори у широкому розумінні делегування повноважень визначають як управління людини людиною[6].
На відміну від соціального управління персоналом, яке здійснюється у двох напрямках: поза системою, контактна діяльність, за визначенням Ю.Е. Аврутина [6, с.51], що забезпечує реалізацію основних функцій — завдань системи; усередині системи (внутрішньоорганізаційні, внутрішньосистемні управлінські відносини), що забезпечують функціонування органу правопорядку як соціальної організації.
Делегування повноважень здійснюється лише всередині системи, хоча ззовні делегування повноважень здійснюється у глобальному вигляді, коли держава делегує частину своїх повноважень певному державному органу, в нашому випадку — правоохоронному органу.
По суті, як зазначав Г.В. Атаманчук, ефективність діяльності будь-якої соціальної системи — організації — це ефективність управління її персоналом, здійснюваного або зовні, з боку, або всередині системи.
З метою дослідження феномена делегування повноважень розглядаються тільки внутрішньосистемні управлінські відносини в їх діалектичному зв’язку й взаємозалежності, що виступає як окремий випадок зв’язку філософських категорій поодинокого, особливого й загального. У цій тріаді особливим для діяльності правоохоронних органів є внутрішньосистемні комунікації.
Внутрішньосистемні управлінські відносини в органах правопорядку — це службові контакти їх учасників у її процесі виконання таких управлінських функцій, як планування, аналітична робота, виконання, контроль і перевірка виконання. Їх особливістю є те, що вони охоплюють своїм впливом всі види зовнішньоспрямованої контактної діяльності. В адміністративній, процесуальній, оперативно-розшуковій діяльності правоохоронних органів завжди присутні елементи організації, тобто внутрішньосистемних управлінських відносин. Тому розподіл управлінських відносин на зовнішні й внутрішньосистемні в теорії управління правоохоронними органами тривалий час є дискусійним при розгляді питання про призначення й завдання правоохоронних органів.
--> ЧИТАТЬ ПОЛНОСТЬЮ <--