Реферат: Короткий історичний нарис розвитку судової психіатрії

Реферат на тему:

Короткий історичний нарис розвитку судової психіатрії

Історично найбільш ранніми областями судової психіатрії, що передують усім прочим напрямкам діяльності судового психіатра, є його участь у рішенні питань цивільної дієздатності психічно хворих, а також виробництво експертизи по питанню про осудність.

Необхідність опіки над психічно хворими, вживання заходів по захисту від їхнього небезпечного поводження є об'єктивно існуюча соціальна потреба. Вирішувати подібні питання змушене будь-яке суспільство на будь-якому етапі свого розвитку, причому задовго до появи психіатрії в її сучасному розумінні. Вибір методів і засобів при рішенні цих завдань багато в чому визначається характером поглядів на сутність божевілля. Вони історично минущі й часом несхожі між собою. Разом з тим серед строкатого різноманіття цих поглядів, що існували протягом історії людського суспільства, можна виділити основні.

До глибокої стародавності сходить подання про психічний розлад як наслідку впровадження в людину стороннього духовного початку. Воно може бути злим або добрим, згідне чому божевілля розцінювалося або як одержимість нечистою силою («бесные»), або, навпроти, як особлива милість бога («блаженні»). Короткочасні, скороминущі психічні порушення нерідко розцінювалися як удавання, а нерізко виражені хворобливі порушення психіки, що супроводжувалися розладом потягів - як розбещеність і порочність. Нарешті, божевільними в очах навколишніх виявлялися іноді цілком здорові люди, чиє поводження виглядало незвичайним і незрозумілим (так, Демокрит був оглянутий Гіппократом на настійну вимогу своїх співгромадян, яким здалося дивним поводження філософа, що анатомував тварин).

Погляд на божевілля як на хворобу, викликану природними причинами, також має багатовікову історію. Ще античні лікарі як причини психічних захворювань називали розлиття жовчі, скупчення в організмі мокротинь і інших виділень внутрішніх органів, непомірне вживання провина та ін. Досить очевидно простежувався зв'язок деяких психічних розладів із сильними щиросердечними потрясіннями й травмами голови.

Багато подань про психічну хворобу, незважаючи на їхні розходження й навіть несумісність, існували одночасно, хоча в ту або іншу епоху переважної виявлялося, як правило, одне з них. Протягом багатьох століть панували релігійно-містичні погляди. У Новий час, у міру секуляризації суспільної свідомості, вони стали поступатися місцем науковим. Кожний погляд диктував свої засоби впливу на поводження психічно неповноцінних, що підпадають під відповідну категорію. Соціально безпомічних хворих поміщали в різні установи для притулку, а соціально небезпечних - для ізоляції. Душевнохворих містили в приватних будинках, громадах, будинку лікаря, монастирях, в'язницях, лікарнях. Застосовувалася до них і така міра, як вигнання із країни. У ряді випадків соціально небезпечні хворі піддавалися фізичному знищенню*.

* Соціальна небезпека могла трактуватися досить широко. У середньовічній Європі соціально небезпечним уважався кожний, чиї слова або вчинки не відповідали християнській догмі. Інквізиція відправила па багаття чимале число душевнохворих набродом, галюцинаціями й хворобливими фантазіями релігійного змісту. Протягом багатьох століть (крім, бути може, два останніх сторіччя) звільнення від відповідальності через наявність в обвинувачуваного важкої психічної хвороби майже не практикувалося по справах про церковні й державні злочини.

З появою держави й права засобу впливу на поводження душевнохворих прийняли державно-владний характер і почали наділятися в правову форму. Однак психічні розлади одержали статус юридично значимого явища, що тягне особливі правові наслідки, далеко не відразу.

Емпіричну основу для додання психічним розладам юридичного значення склав що з'явився, видимо, дуже давно погляд, відповідно до якого божевільні позбавлені здатності до розуміння й не віддають собі звіту у своїх учинках*. Цей простий емпіричний висновок з безпосередньо спостережуваних фактів, піддавався потім «теоретичної» (у самому широкому змісті) інтерпретації - релігійної, філософської та ін. У підсумку з'являлася можливість не тільки зафіксувати певне положення речей, але й спробувати пояснити його. Так, одержимість бісом - не просто експансія злого духу, але кара за гріхи. Людина сам покладався винним у навлечении на себе Божого гніву й вселенні диявола. Якщо в припадку божевілля він робив що-небудь негоже, то повинен був спокутати провину за допомогою релігійно-очисних обрядів, а в більше пізні часи - піддатися карному покаранню.

* Про стародавність згаданого погляду свідчить грецька міфологія. Геракл у припадку божевілля вбив своїх дітей. Герой Троянської війни Аякс, коли в нього скаламутився розум, напав на череду тварин і прийнявся їх убивати, думаючи, що вражає ворогів. Найбільший інтерес представляє викриття симуляції Одиссея, що, прикинувшись божевільним, запріг у плуг вола й осла й став зорювати піщані дюни, посипаючи їхньою сіллю. Щоб викрити вдавання, на борозну поклали малолітнього сина Одиссея. Батько не міг роздавити плугом дитини й цим видав себе.

Міфологічні, містичний^-містичні-релігійно-містичні, філософські й інші абстрактні узагальнення, що претендують на пояснення феномена божевілля й поводження божевільних, у ряді випадків не тільки не сприяли появі відповідних доктрин і інститутів (наприклад, неосудності), але, навпроти, перешкоджали цьому. У Древній Греції, де, як уже говорилося, чітко сформувалася теза про повне нерозуміння божевільних, карне право не містило норм про неосудність. По-перше, божевілля вважалося Божою карою за гріхи (за образу богів, невиконання їхньої волі та ін.), тобто першоджерелом божевілля виступало «винне» поводження людини. По-друге, у Древній Греції вважалося, що дух померлі від насильницьких дій або нещасного випадку обов'язково повинен бути відомщений. Інакше душу покійного, що не знайшла пристановища в царстві мертвих, буде вражати живих голодом, хворобами й іншими нещастями. Звідси випливало «покарання» навіть тваринних і неживих предметів, якщо вони покладалися «винуватцями» загибелі людей (забодавший людину бик умерщвлялся, що зірвався з гори камінь палили у воді та ін.). Таким чином, релігійний постулат про обов'язкову помсту переломлювався в карному праві у вигляді юридичного принципу обов'язково й автоматично наступного за злочином покарання, що блокувало появу категорії неосудності в давньогрецькому праві. Однак поставлена релігійним догматизмом перешкода не була непереборною. Її обійшли вже римські юристи, що оголосили, що душевнохворий, що зробив злочин, покараний самою хворобою.

Правові норми, що зв'язують із наявністю психічних розладів певні юридичні наслідки, з'явилися дуже давно. За законами Хаммурапи (XVIII в. до н.е.), договір купівлі-продажу раба міг бути розірвуть, якщо протягом місяця після його висновку в раба виявиться хвороба «бенну» (імовірно, епілепсія). У законодавстві Солона (VI в. до н.е.) були вказівки про невизнання заповідальних актів божевільних. Римське право розрізняло кілька видів божевілля. Божевільн і божевільні вважалися повністю позбавленими дієздатності й невідповідальними за свої вчинки. Відповідальність за неправомірні дії божевільних несли, відповідно до римського права, їхні опікуни або особи, що здійснюють за ними нагляд. Ідеї неосудності й недієздатності не були далекі феодальному праву. В «Саксонському зерцале» (XIII в.) вказувалося, що недоумкуват і божевільних не слід піддавати покаранню. Якщо ж вони кому-небудь заподіяли шкоду, то їхній опікун повинен відшкодувати його. В англійському законодавстві часів Едуарда II (1324) існували норми про охорону майна божевільних. В 1724 р. англійський суддя Трейси, опираючись на висловлення правознавця XIII в. Брэктона, запропонував як критерій неосудності так званий «критерій дикого звіра», відповідно до якого несамовитий лише той, хто повністю позбавлений розуму й пам'яті й не усвідомить того, що робить, подібно малолітньому, худобині або дикому звірові.

Перші згадування про душевнохворі в російському законодавстві ставляться до XII в. У Судному законі князя Володимира Мономаха в главі «Про заповіт» утримувалася вказівка про виключення «бесных» із числа свідків. Новоуказные статті про татебных, розбійних і вбивчих справах (1669) визнали «бесных» невідповідальними за вбивство. За два наступні сторіччя видаються вже десятки імператорських і сенатських указів, що стосується правові положення психічно хворих.

Незважаючи на те, що лікарі стали залучатися до психіатричного огляду ще із часів античності, їхня участь у встановленні психічних розладів по карних і цивільних справах визнавалося необов'язковим аж до XIX в. Уважалося, що психічне захворювання, що обумовлює неосудність або недієздатність, повинне бути настільки очевидним і мати настільки численні зовнішні прояви, що встановити його наявність можна й без допомоги лікаря. Погляди на божевілля як на одержимість дияволом приводили до того, що знаючими особами (експертами) по ряду справ про злочини божевільних довгий час залишалися священнослужителі. Наприклад, у Росії в XVII-XVIII вв. місцем огляду божевільних, що зробили злочин, минулого переважно монастирі. Душевнохворій, підлягаючій опіці, освидетельствовались Сенатом (Указ Петра I від 6 квітня 1722 р. «Про свідкування дурнів у Сенаті»). У Найвищій реляції в справі Юхимовича, що зробило в стані божевілля вбивство дружини (1776), як експерт названий чомусь учитель риторики. Лише до початку XIX в. функції психіатричного огляду обвинувачуваних були цілком покладені на лікарські управи.

XIX в. можна вважати часом, коли науково-медичні погляди на природу божевілля стають повністю домінуючими*. Тоді ж судова психіатрія знаходить, нарешті, цілком сучасний вигляд. Сказане ставиться до організації судово-психіатричної експертизи й примусового лікування психічно хворих, що зробила кримінально карні дії, розробці критеріїв неосудності й недієздатності та ін.

* Мова йде про передові в науковому відношенні країнах, насамперед країнах Європи й Північної Америки.

Але ще в першому десятилітті XIX в. запрошення експерта-психіатра в карний процес було справою відносно рідким. Переломним виявився період з 1810 по 1825 р., коли в ряді західноєвропейських країн великий суспільний резонанс викликала серія подібних між собою злочинів*. Це були особливо тяжкі діяння (в основному вбивства), зроблені у відношенні рідних, близьких, знайомих. Відмітною рисою була зовнішня безмотивность вчиненого. Злочини відбувалися не з користі, не під впливом сильної пристрасті або хворобливих ілюзій. Разом з тим у злочинців не виявлялося й ознак вираженого психічного розладу. У результаті, з одного боку, виникала підозра, що злочинець ненормальний, тому що він без видимих причин вчиняв дивовижний злочин, зазіхаючи на ті області людських відносин, які вважалися священними. Однак, з іншого боку, помітних симптомів божевілля не виявлялося. Більше того, злочинці, як правило, заздалегідь і ретельно готовили свої дії, проявляючи часом такий ступінь хитрості й спритності, на яку ненормальні вважалися нездатними. Зштовхнувшись із неможливістю раціонального пояснення відзначених протиріч, карна юстиція зазнавала серйозних труднощів. І тоді на допомогу суддям прийшли психіатри. Вони висунули концепцію мономанії, тобто божевілля, що проявляється майже винятково в здійсненні тяжкого злочину й не мав (майже що не имели) інших зовнішніх ознак. Проте, як заявляли самі експерти, ретельний клінічний аналіз кожного випадку дозволяв поставити вірний діагноз. Поняття мономанії було ненауковим, і психіатри від нього незабаром відмовилися. Але саме завдяки цій помилковій у науково-пізнавальному відношенні концепції психіатрії вдалося «закріпитися» у системі карної юстиції**.

* На значимість для розвитку судової психіатрії даного періоду й розглянутих нижче обставин звернув увагу відомий французький філософ Мішель Фуко (Фуко М. Про концепцію «соціально небезпечного суб'єкта» у судовій психіатрії XIX сторіччя // Філософська й соціологічна думка. 1991. № 7. С. 84-110).

** Фуко М. Указ соч. С. 87-99.

Значний вплив на подальше розширення сфери застосування психіатричних знань у карному судочинстві зробило вчення про дегенерацію французького психіатра Б. Мореля. Вчення про дегенерацію (виродженні) якоюсь мірою протистояло теорії еволюції Дарвіна (обидві теорії з'явилися в середині XIX в. майже одночасно). Говорячи про розвиток живої природи, дарвінізм звертав увагу на «прогрес у світі рослин і тварин». Морель зробив акцент на біологічних процесах протилежної властивості. В окремих людських популяціях, відзначав він, з покоління в покоління можна спостерігати наростаючі ознаки виродження - інтелектуального, морального, фізичного. Воно проявляється, зокрема, у безплідності, зниженій життєздатності дітей, глухоті, слабоумстві й інших психічних розладах, різноманітних відхиленнях у поводженні. Навчання Мореля мало успіх і вплинуло на багато областей наукового знання, включаючи психіатрію. Із цього часу подання про психічні розлади, що виключають осудність, сталі набагато більше різноманітними. Вони вже не обмежувалися випадками, коли зазначені розлади минулого занадто очевидними, або випадками, коли хвороба виражалася у формі мономанії (потяга до здійснення тяжких насильницьких злочинів). Тепер, маючи справу зі злочином, можна було припустити, що воно є свідченням дегенеративного процесу. А останній звичайно супроводжується іншими відхиленнями від норми, у тому числі психічними. Так що відтепер судово-психіатричні питання могли ставитися у відношенні обвинувачуваного в кожному (з погляду характеру й ваги) злочині.

В XIX в. були закладені основи сучасної психіатрії. Досить значні досягнення цього часу в сфері клінічного опису й діагностики психічних захворювань, їхньої класифікації, виявленні этиологии (причин) окремих форм психічних хвороб, а також в області змісту хворих і догляду за ними. Прогрес у гуманізації психіатрії до кінця сторіччя воістину величезний.

Але ще в першій його половині в багатьох психіатричних закладах звичайної була практика широкого використання насильницьких, що приймали часом украй жорстокі форми, засобів обігу з пацієнтами. До них застосовувалися наручники, ланцюги, ремені для зв'язування, «гарячкові сорочки» і тому подібні міри, причому строком до багатьох тижнів, місяців і навіть років.

В 1793 р. французький психіатр Ф. Пинель розпорядився про зняття ланцюгів з мешканців будинку божевільних. Ця подія вважається поворотним пунктом у русі за гуманізацію психіатрії. За словами відомого російського психіатра Н.Н. Баженова, завдяки Пинелю «божевільні були підняті до достоїнства хворих»*. В 1839 р. англійський психіатр Д. Конноли скасував застосування гамівних сорочок (залишених в арсеналі психіатрії Пинелем) і проголосив принцип «нестиснення» при лікарняному відході. В 70-х рр. минулого століття в Шотландії вводиться «система відкритих дверей». Вона полягала в майже повній ліквідації палат, що защіпаються, і видаленні ґрат. Переважній більшості хворих дозволялося вільно пересуватися по території лікарні.

* Баженов Н.Н. Історія Московського Доллгауза. М., 1909. С. 9. Російські психіатри оцінювали реформи Пинеля дуже високо. Той же Баженов відзначав, що саме з них «психіатрія веде своє літочислення». Активно впроваджувалися в психіатричну практику дореволюційної Росії також описані нижче принцип «нестиснення» і «система відкритих дверей».

Досягнення психіатричної науки й гуманізація відношенні до психічно хворих дуже впливали на судову психіатрію. Значний внесок у її розвиток в XIX - початку XX в. внесли такі великі вчені й клініцисти, як И.М. Балинский, А.У. Фрезі, В.Х. Кандинский, В.П. Сербський, В.М. Бехтерев у Росії, В. Гризингер у Німеччині, Ж. Эскироль у Франції, Г. Маудсли в Англії, Р. Крафт-Эбинг в Австрії й ряд інших.

Значно більше широке коло проблем зачіпали ідеї італійського психіатра Ч. Ломброзо. Його концепція «злочинної людини» («уродженого злочинця») була вкрай радикальна. Вона рішуче переглядала колишні погляди на природу злочинності й методи боротьби з нею й, як наслідок цього, претендувала на всебічне реформування всієї системи карної юстиції.

Однак реальний вплив на останню ідею Ломброзо виявилося набагато скромніше*. Більш помітно їхній вплив на наступний розвиток кримінології й у якомусь ступені судової психіатрії. Практично всі наукові концепції, що визнають значиму роль біологічних або медичних факторів (генетичних, психопатологічних та ін.) у генезисі злочинності, сталі йменуватися ломброзианскими.

* Докладно ці питання вивчаються в навчальних курсах кримінології й карного права.

--> ЧИТАТЬ ПОЛНОСТЬЮ <--