Реферат: Короткий історичний нарис розвитку судової психіатрії

* Названі по імені психічно хворого, що зробив по маревних мотивах убивство, жертвою якого став секретар прем'єр-міністра. Викладені у вигляді п'яти питань і відповідей на них. Центральним є положення про те, що несамовитим уважається особа, що внаслідок щиросердечної хвороби не моглася усвідомлювати «природу і якість» свого злочинного діяння або його «протизаконність».

Судової психіатрії XX сторіччя властиві деякі нові риси, що не мали або майже що не мали аналогів у минулому.

Карне й кримінально виконавче (виправне) законодавство й правозастосовна практика поряд з важкими психічними захворюваннями все більша увага починають приділяти відносно неглибоким психічним розладам. Вони враховуються при призначенні покарання й виборі його виду. Організуються спеціалізовані установи для засуджених із прикордонними психічним порушеннями. У виправний процес усе ширше впроваджуються лікувально-психіатричні й психолого-коррекционные програми. Відповідно зростає роль психіатра в карному судочинстві й під час відбування покарання.

Відзначимо, що 50-і рр. знаменуються появою й початком широкого впровадження в психіатричну практику нових лікарських засобів (нейролептиків). Їхній терапевтичний ефект значно перевершує все, що застосовувалося раніше в психіатрії з лікувальними цілями. Це дозволило набагато успешнее вирішувати лікувально-профілактичні завдання, у тому числі при застосуванні примусових мір медичного характеру. Але під впливом терапії в рамках психічних захворювань із традиційно важким несприятливим плином з'явилися вялотекущие, «стерті» форми, а також стійкі ремісії з гарною соціальною пристосовністю. Чимале число хворих, приречених колись більшу частину життя перебувати в лікарні, одержали можливість проживати в домашніх умовах. Разом з тим дані зміни поставили перед судовими психіатрами ряд непростих проблем. Значно ускладнилася, наприклад, судово-психіатрична експертна оцінка багатьох хворих (особливо, хворих шизофренією) зі збереженою соціальною адаптацією й працездатністю. Ускладнилося завдання попередження суспільно небезпечних дій з боку осіб розглянутої категорії. У внебольничных умовах стало складніше контролювати й вчасно виявляти випадки погіршення психічного стану хворого, порушень його соціальної адаптації, наслідком чого може з'явитися суспільно небезпечне поводження.

В XX в. уживає спроба вивести процес гуманізації психіатрії на якісно новий рівень. Починаючи з Пинеля, реформи по гуманізації психіатрії здійснювалися з позиції патерналізму. Пацієнт розглядався винятково як об'єкт лікарської турботи й піклування. Із другої половини поточного сторіччя патерналистской моделі взаємин лікаря й хворого в медицині протиставляється інша - модель партнерського (або «терапевтичного») співробітництва. Вона передбачає зовсім відмінну від патерналізму вихідну базу для відносин лікаря з пацієнтом - взаємна згода, довіра, правдивість, взаємну відповідальність. Пацієнт одержує право на інформацію про стан свого здоров'я, про характер і мету призначуваних лікарем медичних мір. Він вправі відмовитися від пропонованої медичної допомоги, і лікар зобов'язаний дотримувати цього права (крім випадків, коли є підстави для вживання недобровільних заходів). Пацієнт вправі відмовитися від уже призначеного курсу лікування.

Одним з головних і найбільш наочних елементів моделі «партнерського співробітництва» виступає принцип «інформованої згоди». Відповідно до його будь-який медичний захід, що зачіпає праваі й інтереси пацієнта, вимагає згоди останнього на його проведення. Але перед тим як згода буде дане (або не дане), пацієнт у доступній для нього формі повинен бути сповіщений про суть медичного заходу, його призначенні, цілях, очікуваних результатах, болючих відчуттях, побічних явищах і т.п.

Принципи, що випливають із моделі «партнерського співробітництва», включаються в текст закону, стаючи для лікаря не тільки професійно-етичної, але і юридичним обов'язком.

Ці принципи включені в міжнародно-правові документи, задаючи рівень законотворчості в області психіатрії для національних законодавств.

Відзначені тенденції в сучасній медицині з'явилися одним із приватних проявів набагато більше широкого правозахисного руху. Потужним імпульсом для його розвитку послужило прийняття в 1948 р. Генеральною Асамблеєю ООН «Загальної декларації прав людини». У зв'язку із цим необхідно відзначити, що психіатрія як жодна інша галузь медицини має потребу в підвищених гарантіях захисту прав пацієнта. Психіатричні міри (особливо недобровільні) дуже серйозно зазіхають на волю й автономію особистості. Разом з тим саме в психіатрії принцип автономії особистості пацієнта стикається з найбільшими труднощами. Чимала частина психічно хворих не в змозі в силу хворобливого розладу адекватно оцінювати ситуацію, стан свого здоров'я, а також правильно розуміти свій законний інтерес. Установлення лікарем-психіатром «партнерського співробітництва» із законним представником недієздатного пацієнта не може вважатися повноцінною заміною цих відносин безпосередньо із самим пацієнтом. Дана проблема дуже непроста й має потребу в подальшому вивченні.

Помітним в XX сторіччі стало явище, що одержала назва «антипсихіатрія». Вона зародилася на Заході на початку 60-х рр. Вихідна теза антипсихіатрів полягає в тому, що психіатрію не можна віднести до медичної дисципліни через відсутність у її арсеналі об'єктивних методів діагностики, якими користується вся медицина (наприклад, вимір температури тіла, кров'яного тиску, дані лабораторних досліджень). Психічні захворювання діагностуються на основі аналізу поводження людини. Але воно розцінюється як «нормальне» або «ненормальне», тільки виходячи із соціальних критеріїв і оцінок (моральних, релігійних, правових). У підсумку в розряд психічно хворих попадають люди, чиє поводження суперечить прийнятим у даному суспільстві нормам.

На думку антипсихіатрів, психіатрія є інструмент соціального контролю й політичного примуса. За допомогою діагнозу виявляються особи, що порушують соціальні приписання. За допомогою психіатричного відходу (особливо лікарняного), а також лікування переслідується мета домогтися в остаточному підсумку дотримання зазначених приписанні. У працях антипсихіатрів психіатрія з'являється знаряддям придушення інакомислення, політичної репресії, морального й фізичного насильства. Віднесення її до медичної науки абсолютно неправомірно, але не випадково, тому що надає цьому засобу політичної тиранії наукоподібну респектабельність, що вигідно відрізняє її від більше відвертих і незакамуфльованих інститутів політичного терору, таких, як поліція або суд.

Прихильники антипсихіатрії призивали до відмови від понять «психічна хвороба» і «психічно хворий», а також до повного скасування психіатричної служби, насамперед лікарняної. Замість пропонувалася організація так званих терапевтичних співтовариств для змісту в них на добровільній основі осіб із психічними розладами, яких іменували, однак, інакше. Наприклад, «особи, що випробовують життєві проблеми». У співтовариствах було відсутнє який-небудь примус, розпорядок дня. Скасовувався розподіл членів співтовариства на пацієнтів, лікарів і персонал. Всі вони оголошувалися рівноправними й повинні були проживати спільно. Допомога нужденної в ній особам виявлялася в основному у вигляді ненав'язливого партнерства й взаємної підтримки. Застосування медикаментів виключалося.

До початку 80-х рр. стало очевидним, що антипсихіатрія зазнала невдачі. Розпадалися терапевтичні співтовариства. хворі, Що Перебували в них, що не одержали вчасно належної медичної допомоги, або попадали у звичайні психіатричні установи, або поповнювали ряди бездомних і бурлак. Багато психіатрів, увлекавшиеся спочатку антипсихіатричними ідеями, поступово відійшли від цього руху, а серед що залишилися підсилилися розбіжності.

Антппсихпатрия - об'єкт аналізу багатьох дослідників, які в цілому давали їй негативні оцінки й характеристики. Відзначалися, зокрема, ненауковість вихідних посилок антипсихіатрії й непродуманий, авантюрний характер її практичних рекомендацій.

Разом з тим антипсихіатрія у відомій мері сприяла актуалізації ряду проблем психіатрії, які у випадку їхньої недооцінки дійсно таїли в собі дегуманизирующне тенденції. Це часом надмірне захоплення психіатрів абстрактними категоріями медичної науки, що робить подання про пацієнта абстрактно-схематичними; це спроби все різноманіття поводження психічно хворого пояснити винятково одним лише захворюванням та ін. Антипспхпатры змусили також своїх опонентів приділити значно більша увага етичним і правовим аспектам їхньої професійної діяльності. Відзначені тенденції останніх десятиліть, що практично не мали аналогів у минулому, істотно вплинули на психіатрію, психіатрів і все те, що так чи інакше залучено в рішення психіатричних проблем. Глибоким змінам піддалося професійне мислення співробітників психіатричних установ, з'явилися безпрецедентні для психіатрії недавнього минулого професійно-етичні норми, істотно перетворилося законодавство про психічно хворих. У деяких країнах (Японія, Нідерланди, США, Франція, Італія, Англія й ін.) були розкриті численні випадки порушення прав психічно хворих, зловживання психіатрією, про які до цього суспільство або не знало, або ставилося до них терпиме. Однак в изменившейся соціально-психологічної, етичної ц правовій атмосфері такі викриття мали широкий суспільний резонанс і спричинили серйозні реформи. Вони торкнулися всі сторони психіатричного життя - від збільшення асигнувань на психіатрію й зміни архітектури психіатричних установ до прийняття нового законодавства.

У СРСР відношення до антипсихіатрії було вкрай негативним. Правда, у Радянському Союзі періоду перебудови, а потім (після 1991 р.) у країнах СНД з'явилися окремі послідовні прихильники антипсихіатричних ідей. Однак широкої популярності й великого впливу антипсихіатрія тут ніколи не мала.

Дослідники радянського періоду історії розвитку вітчизняної судової психіатрії виділяють у ньому три основних етапи*.

* Морозов Г.В., Лунц Д.Р., Фелинская Н.И. Основні етапи розвитку вітчизняної судової психіатрії. М., 1976. С. 129-130.

Перший охоплює десятиліття з 1919 по 1929 р. Він характеризувався поступовим нагромадженням досвіду експертної роботи, розробкою нових організаційних форм судово-психіатричної експертизи й примусових мір медичного характеру, становленням законодавчої й науково-теоретичної бази судово-психіатричної діяльності.

Другий етап (1930-1950) знаменувався організацією мережі судово-психіатричних установ (відділень, експертних комісій) у системі органів охорони здоров'я, розгортанням наукових досліджень в області судової психіатрії, підготовкою кваліфікованих судово-психіатричних кадрів. «Сукупність цих заходів забезпечила становлення судової психіатрії як самостійної галузі психіатричної науки й практики»*.

* Там же. С. 129.

На третьому етапі відбувався подальший розвиток всіх попередніх напрямків судово-психіатричної діяльності й розроблялися нові (наприклад, такі, як профілактика суспільно небезпечних дій психічно хворих). У цей період значно розширилися діагностичні й експертні можливості за рахунок впровадження нових методів досліджень. У постійний побут судово-психіатричних стаціонарів були уведені сучасні терапевтичні засоби. Була розроблена система судово-психіатричних критеріїв і оцінок при всіх клінічних формах психічного розладу.

Розвиток законодавчої бази судово-психіатричної діяльності трохи не збігається з наведеним розподілом радянського періоду на етапи розвитку. Уже в червні 1918 р. Наркомат юстиції РСФСР затвердив інструкцію «Про огляд душевнохворих», що регулювала порядок психіатричного огляду по справах про призначення й зняття опіки. В «Керівних початках по карному праву РСФСР» 1919 р. було дано законодавче визначення неосудності як стану щиросердечної хвороби або взагалі стану в момент здійснення суспільно небезпечного діяння, коли особа не віддавала звіту у своїх діях (ст. 14). Формулювання неосудності було згодом розвинене й уточнена в КК РСФСР 1922 р., Основних початках карного законодавства 1924 р. і Кримінальних кодексах союзних республік (зокрема, у КК РСФСР 1926 р.). Прийняті в 20-і рр. республіканські Кримінально-процесуальні кодекси регламентували порядок виробництва експертизи, у тому числі судово-психіатричної. Так, в УПК РСФСР 1923 р. питанням визначення психічного стану обвинувачуваного була присвячена окрема глава з 6 статей. Згідно ст. 61, не могли допитуватися як свідків особи, які через свої психічні недоліки не здатні правильно сприймати имеющие значення в справі явища й давати про їх правильні показання.

В Основах карного законодавства Союзу РСР і союзних республік 1958 р. з'явилася стаття про неосудність, що без змін була сприйнята всіма республіканськими Кримінальними кодексами (у тому числі ст. 11 КК РСФСР 1960 р.) і діяла на території Росії до 1997 р.

КК РСФСР 1960 р. передбачав два види примусових мір медичного характеру - примусове лікування в психіатричних лікарнях загального й спеціального типу. Лікарні спеціального типу перебували у віданні МВС СРСР. В 1988 р. відбулася реорганізація системи лікарень, що здійснюють примусове лікування (із внесенням відповідних змін у карне законодавство). У результаті з'явилися лікарні трьох типів - зі звичайним, посиленим і строгим спостереженням. Всі вони були підлеглі органам керування охороною здоров'я.

Із прийняттям в 1962 р. загальносоюзних Основ цивільного законодавства визнання громадян недієздатними стало вироблятися судом (до цього громадяни визнавалися недієздатними в адміністративному порядку виконкомами місцевих рад). По даній категорії цивільних справ обов'язкова судово-психіатрична експертиза.

На початку 60-х рр. був установлений діючий і понині порядок виробництва судових експертиз (включаючи судово-психіатричну) по кримінальних справах (УПК РСФСР 1960 р.) і цивільним справам (ЦПК РСФСР 1964 р.).

Судово-психіатрична наука в СРСР займалася вивченням клінічних і організаційних аспектів судово-психіатричної експертизи й примусових мір медичного характеру; медичних і інших факторів, що сприяють здійсненню психічно хворими суспільно небезпечних дій; розробкою мер по попередженню зазначених дій; питаннями психіатричного огляду засуджених для встановлення хронічної психічної хвороби, що перешкоджає подальшому відбуванню покарання; питаннями надання психіатричної допомоги засудженим з неглибокими психічними розладами, а також вивченням судової психіатрії за рубежем. Слід зазначити, що радянська судова психіатрія, подібно многим іншим галузям наукового знання в Радянському Союзі, була помітно ідеологізована. У працях радянських учених нерідко можна зустріти заклики «керуватися марксистсько-ленінським вченням про волю волі й особистої відповідальності, побудованому на принципах наукового детермінізму», «розкрити прогресивну роль діалектико-матеріалістичної методології», «приділяти більше увагу аналізу й критиці методологічно невірних поглядів буржуазної судової психіатрії» та ін. З кінця 60-х рр. радянська судова психіатрія висувається на передній край ідеологічного протистояння й політичної конфронтації двох останніх десятиліть «холодної війни».

Мова йде про обвинувачення Радянського Союзу в зловживаннях психіатрією з політичними цілями. Перші публікації на цю тему з'явилися на Заході в 60-х рр. (Цікаво, що в цей же час чимало західних психіатрів у своїх роботах позитивно оцінювали досягнення радянської психіатрії, особливо систему відходу, лікування, соціально-трудової реабілітації психічно хворих.) Був висунутий теза про існування в СРСР «каральній психіатрії», суть якої, на думку західних критиків, полягала в наступному.