Реферат: Корупція як соціальне явище

У ст.3 Конституції України наголошується на тому, що „держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави» [1]. Проте держава, функціонування якої, насамперед, базується на реалізації влади, встановленні загальнообов’язкових норм та правил поведінки, нерідко і сама сприяє формуванню у певної категорії громадян протиправної, а отже, і деструктивної поведінки, яка завжди була супутником будь-якої держави незалежно від її державного устрою, форми правління чи історичного етапу розвитку. Пояснення такої поведінки дуже різні, подекуди протилежні та взаємовиключні, а з часом вони стали основою формування відповідних концепцій, теорій, і навіть відповідних галузей знань (психологічних, соціологічних, юридичних). Натомість єдиним, що об’єднує представників цих та інших наукових галузей, є розуміння ними протиправної (деструктивної) поведінки як порушення певних норм та правил поведінки суспільного життя, і як наслідок, з одного боку, її засудження, з іншого – розкриття її сутності з метою попередження, припинення чи часткового (виділено мною – М.Б.) подолання. Словосполучення „часткове подолання» ми використали невипадково, оскільки повністю викорінити протиправну поведінку із життєдіяльності суспільства та держави неможливо.

Одним із видів (форм) такої протиправної (деструктивної) поведінки є корупція, причини та небезпеку якої для життєдіяльності держави ми охарактеризуємо у цьому підрозділі дисертації, оскільки вважаємо, що з’ясування саме причин та міри небезпеки корупції дасть змогу визначити її ознаки як соціального явища. Як вірно наголошує М.І. Мельник, „…корупція є складним, багатоаспектним негативним явищем, яке перетворилось у глобальну проблему не тільки для України, але й для світового співтовариства в цілому» [2, с.79]. Можна також погодитись з думкою Сар Дж. Пундея, який відзначає, що „…сьогодні жодна держава не може проголосити про повну, остаточну й безперечну перемогу над цим руйнівним явищем [3, с.12].

У наукових працях з питань протидії корупції доводиться, що корупція відома суспільству ще з давнини [4, с.138-154; 5, с.286-291; 6, с.46-56]. Зокрема, перші прояви корупції датуються ІV-V століттями до нашої ери [7, с.1-4]. Як справедливо наголошується в Концепції боротьби з корупцією на 1998-2005 роки, затвердженій Указом Президента України від 24 квітня 1998 року № 367, „чиновництво завжди супроводжувала ознака корупційності,… жодна із соціально-політичних і економічних систем не має повного імунітету до корупції - змінюються лише її обсяги і прояви, а також її можливості, що визначається ставленням до неї держави і суспільства» [8].

Варто відзначити і те, що в ст.7 Закону України „Про основи національної безпеки України» „поширення корупції, хабарництва в органах державної влади, зрощення бізнесу і політики…» названо „основними реальними та потенційними загрозами національній безпеці України, стабільності в суспільстві» [9]. Подібна точка зору характерна для низки підзаконних нормативних актів, зокрема і програмних (концептуальних) з питань протидії корупції. Так, наприклад, в Концепції боротьби з корупцією на 1998-2005 роки, затвердженій Указом Президента України від 24 квітня 1998 року № 367, зазначено, що корупція є одним з основних чинників, які створюють реальну загрозу національній безпеці та демократичному розвитку держави, вона негативно впливає на всі сторони суспільного життя: економіку, політику, управління, соціальну і правову сфери, громадську свідомість, міжнародні відносини [8].

В Концепції подолання корупції в Україні „На шляху до доброчесності», затвердженій Указом Президента України від 11 вересня 2006 року № 742, наголошується на тому, що корупція становить значну загрозу демократії, реалізації принципу верховенства права, соціальному прогресу, національній безпеці, становленню громадянського суспільства [10].

За роки незалежності України було створено багато розгалужених структур для протидії корупції, але очікуваних результатів не досягнуто. Як зазначається в Концепції боротьби з корупцією на 1998-2005 роки, затвердженій Указом Президента України від 24 квітня 1998 року № 367, „незважаючи на вжиті останнім часом організаційно-правові заходи щодо протидії корупції, масштаби її не зменшилися. Через невиконання низки заходів, передбачених Національною програмою боротьби з корупцією, не відбулося відчутного скорочення кількості корупційних діянь» [8]. Ситуація ускладнюється тим, що корупційні правопорушення вчиняють не лише рядові чиновники та їхні безпосередні керівники, а й працівники правоохоронних органів. Наприклад, упродовж 2008 року за скоєння корупційних діянь до адміністративної та кримінальної відповідальності притягнуто майже 400 працівників органів внутрішніх справ, більше 300 податківців та 40 митників [11].

Про поширення корупції в Україні свідчать дані низки соціологічних досліджень, які проводилися в Україні як вітчизняними, так і зарубіжними фахівцями [12-20 та ін.]. Зокрема, широко відомі опитування, проведені соціологічною службою Українського центру економіко-політичних досліджень (УЦЕПД), службою „Соціс-Гелап», Українським інститутом соціальних досліджень і центром „Соціальний моніторинг», аналітичним центром „Академія» та деякими іншими організаціями.

Результати соціологічних опитувань наводяться у дисертаційних дослідженнях. Так, Д.Г. Заброда зазначає, що явище корупції найбільш поширене у лікарських закладах (23,9% опитаних), далі за рейтингом - навчальні заклади (17,3%), міліція (16,5 %), органи місцевої влади (14,3%), вищі органи влади (9,5%) та ДПА (8,6%). Незначну поширеність корупції респонденти відмічають у прокуратурі (5,65%) та судах (3,9%) [2, c.16].

Натомість варто також підтримати думку М.І. Мельника, що „дані статистики про корупцію не дають чіткого і повного уявлення щодо її поширеності, рівня корумпованості владних структур» [22, с.12].

Таким чином, небезпека корупції і, відповідно, створення дієвої системи її попередження, розроблення комплексних заходів протидії цьому явищу, обумовлюють необхідність виявлення її причин (факторів, детермінантів), які, на нашу думку, є синонімами. У зв’язку з цим пропонуємо називати їх „причинним комплексом». Ми також переконані у тому, що виявлення причинного комплексу, який сприяє вчиненню будь-яких правопорушень визначає сутність профілактичної діяльності, яка є однією із функцій правоохоронної діяльності, зокрема органів внутрішніх справ (далі - ОВС). Варто наголосити, що про необхідність виявлення причинного комплексу, який сприяє вчиненню правопорушень, зазначається у переважній більшості правових актів правоохоронного спрямування. Більше того, в Концепції боротьби з корупцією на 1998-2005 роки, затвердженій Указом Президента України від 24 квітня 1998 року № 367 [8], вперше було чітко визнано пріоритетність не „боротьби», а попередження цього соціального явища.

У Законі України „Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю» усунення причин і умов існування організованої злочинності, одним із видів якої є корупція, визначено метою боротьби з організованою злочинністю (ст.2) [3].

У деяких нормативно-правових актах словосполучення „усунення причин та умов, які сприяють…» взято за основу їх назви. Зокрема, це стосується і Указу Президента України від 9 лютого 2004 р. № 175 „Про систему заходів щодо усунення причин та умов, які сприяють злочинним проявам і корупції» [4].

У правових актах з питань протидії правопорушенням, зокрема і корупції, а також у тих із них, які визначають правовий статус правоохоронних органів [25-32 та ін.] виявлення причинного комплексу правопорушень закріплюється у них як завдання, функція чи обов’язок, рідше – як мета відповідних правоохоронних органів та їх співробітників.

У науковій літературі підкреслюється, що протиправна поведінка у формі правопорушення є наслідком дії багатьох обставин, факторів і причин. У зв’язку з цим можна погодитись з думкою В.М. Кудрявцева, що „вивчення причинних зв’язків у сфері протиправної поведінки є багатогранним і складним завданням» [3, с.13]. Натомість слід звернути увагу на те, що у структурі причинного комплексу правопорушень, досить поширеним є виокремлення власне причин та окремо їх умов. Наприклад, у ст.10 Закону України „Про міліцію» одним із обов’язків міліції названо „виявлення причин й умов, що сприяють вчиненню правопорушень» [6]. А у правничій науці й досі відсутня погоджена точка зору, про те, що необхідно вважати причинами, а що умовами правопорушень.

У свою чергу ми поділяємо точку зору О.М. Бандурки та Л.М. Давиденка, які відзначають, що „поняття „причини злочинності» охоплюється комплексом взаємодіючих детермінантів... Шукати серед них ті, які можна було б назвати причинами або умовами злочинності, це все рівно, що шукати в стозі сіна сірник або голку. Тим більше, що в одному випадку конкретне явище може виступати причиною, а в іншому - умовою здійснення конкретного злочину» [4, с.39-40].

Варто також зазначити й те, що причинний комплекс правопорушень, як правило, поділяється на дві групи: 1) об’єктивний, який існує незалежно від волі людини (стан економіки, соціальний устрій, форма правління, форма державного устрою тощо) та 2) суб’єктивний, який залежить від волі людини (звички, ціннісні орієнтири, політичні погляди, традиції, спадкові особливості тощо). У той же час, окремі науковці у визначенні сутності причинного комплексу правопорушень перевагу надають одній із вищеназваних груп причин та умов. Так, науковці, які визначають домінантом об’єктивний причинний комплекс, що виражається в умовах життя суспільства, а також у конфліктах між нормами культури суспільства і субкультурами окремих соціальних груп (Т. Мор, Т. Кампанелла, Д. Верас, Ж. Месьє) вважають, що основні причини правопорушень полягають у соціальних умовах життя суспільства. Прихильники суб’єктивного причинного комплексу наголошують на тому, що протиправна поведінка особи формується у генах людини, у зв’язку з чим є спадковою (Ч. Ломброзо, А. Зелінський, М. Стручкова та ін.). Наприклад, А. Зелінський, вважає, що людські вади завжди були й залишаються найближчою та визначальною причиною всіх видів антисоціальної поведінки, у тому числі й злочинної [5].

Поширеним у науковій літературі є підхід, відповідно якому причини і умови вчинення правопорушень поділяють на: економічні, соціальні, соціально-культурні, соціально-демографічні, правоохоронні [22]. Зазначений підхід знайшов відповідне втілення у Концепції боротьби з корупцією на 1998-2005 роки, затвердженій Указом Президента України від 24 квітня 1998 року № 367 [8], та Національній програмі боротьби з корупцією, затвердженій Указом Президента України від 10 квітня 1997 року № 319 [9].

На нашу думку, під причинним комплексом правопорушень необхідно розуміти взаємодію суб’єктивного й об’єктивного елементів, оскільки кожен з них окремо обумовлений не однією обставиною, а їх сукупністю. До того ж зовнішні обставини впливають на вибір поведінки людиною не безпосередньо, а сприймаються і переосмислюються особою. У зв’язку з цим ми поділяємо точку зору В.С. Батиргареєвої про те, що „...об’єктивні обставини зовнішнього середовища є киснем, необхідним для підтримки процесу горіння. Зовнішнє середовище, яке складає об’єктивний елемент причини злочинних діянь, – це різноманітні конкретні життєві ситуації, в яких може знаходитися людина і які сприяють становленню і продовженню формування будь-яких негативних якостей особистості, що в результаті відіграють провідну роль при вчиненні злочину» [4, с.135].

До загального причинного комплексу правопорушень вчені відносять: 1) прорахунки і недоліки економічного планування, розбалансованість господарського механізму, у системі розподільчих відносин, соціально-моральний стан суспільства [1, с.68-69]; 2) складну економічну ситуацію в країні; поширеність таких негативних явищ, як алкоголізм і наркоманія; високу латентність злочинів, у тому числі й через відсутність реагування та пасивність співробітників правоохоронних органів; зниження рівнів духовного і морального розвитку людей; розповсюдження культу насильства і жорстокості; зневажання усталеними нормами поведінки у суспільстві; недоліки у виховній роботі з дітьми та підлітками у сім’ї та в освітніх закладах [4, с.158].

Що стосується корупції, то причинний комплекс цього соціального явища, на відміну від загального причинного комплексу, визначається не лише у науковій літературі, а й у нормативних актах, що дає підстави для висновку про значні досягнення вчених у цій сфері, оскільки беззаперечним є те, що відповідні наукові розробки, зокрема, про причини та умови корупції отримують відповідне нормативне закріплення у законодавчих чи підзаконних нормативних актах.

Так, у Концепції боротьби з корупцією на 1998-2005 роки, затвердженій Указом Президента України від 24 квітня 1998 року № 367, визначаються передумови та чинники, що сприяють корупції. Зокрема, передумови корупції поділяються на ті, що властиві країнам перехідного типу, та ті, що пов’язані з прорахунками та іншими недоліками у проведенні суспільних перетворень безпосередньо в Україні. Так, передумовами першої групи у зазначеній Концепції названі: 1) відсутність тривалий час політичної та економічної стратегії формування нового суспільного ладу, недооцінка ролі державного регулювання у здійсненні цих перетворень, зокрема щодо діяльності управлінського апарату, значне послаблення державного контролю за його роботою; 2) наявність легальних і прихованих політичних сил, які прагнуть відновлення колишнього ладу з його державно-управлінською системою та чинять опір запровадженню демократичних засад в усіх сферах суспільства, у тому числі в управлінні ним; 3) наявність значних залишків старої командно-адміністративної системи у вигляді надмірно великого державного управлінського та іншого службово-обслуговуючого апарату з необґрунтовано широкими повноваженнями, зокрема розпорядчо-дозвільного змісту; 4) процеси зміни форм власності, приватизації та накопичення значних цінностей, що відбулися у перші роки незалежності здебільшого неофіційно або напівлегально; 5) масове прагнення нових підприємницьких структур, включаючи кримінальні, розв’язати через державний апарат свої особисті проблеми; 6) масова зміна законодавчих та інших правових норм, послаблення нагляду та контролю за їх виконанням; 7) значне збільшення кількості майже не обізнаних з національним законодавством та правопорядком іноземних підприємців та інвесторів, які стали легкою здобиччю корупціонерів.

Передумовами другої групи у Концепції названо: 1) декларативність багатьох реформаторських намірів та рішень влади щодо протидії корупції; 2) обмеженість, зволікання та непослідовність у проведенні реформ щодо демократизації управління суспільством, діяльності державного апарату, дерегуляції та лібералізації економіки, підтримки підприємництва, малого і середнього бізнесу; 3) безперешкодне створення суб’єктів підприємницької діяльності на базі державного майна, переведення державної власності у приватну в інтересах окремих груп, тіньових структур, кланів; 4) криміналізація економічних та інших соціальних відносин внаслідок недосконалої грошової та податкової політики; 5) пасивність правоохоронних та інших державних органів щодо притягнення винних у корупційних вчинках та інших незаконних операціях до відповідальності; 6) поширеність у суспільстві думки про корумпованість влади, припустимість, ефективність та невідворотність корупційних зв’язків і діянь, про небажання влади боротися з ними і навіть потурання їм, що призводить до зворотного впливу на формування у населення готовності та звички до використання корупційних відносин; 7) утвердження серед громадян, настроєних на боротьбу з корупцією, думки про пріоритетність більш жорсткого покарання винних у вчиненні корупційних діянь, а не усунення причин та умов останніх.

У самій же Концепції боротьби з корупцією на 1998-2005 роки, затвердженій Указом Президента України від 24 квітня 1998 року № 367, наведений вище поділ передумов корупції на дві групи визнано умовним, оскільки на загально-соціальному рівні вони переплітаються та викликають інші небажані для суспільства явища. Зазначені передумови у взаємодії та у дещо зміненому вигляді відіграють зумовлюючу роль або набувають форми безпосередніх причин та умов, які у зазначеній Концепції поділяються на: політичні, економічні, правові, організаційно-управлінські та соціально-психологічні.

Варто відзначити, що такий підхід є досить поширеним серед представників кримінологічної науки, про що наголошувалося вище. Так, до політичних чинників віднесені: 1) відсутність програмності та предметності у впровадженні демократичних засад у різні сфери суспільного життя, зокрема у систему управління суспільством; 2) повільний розвиток політичної структури та свідомості суспільства, передусім його громадянських інституцій, їх несформованість та неготовність до рівної партнерської участі поряд з державними органами у розв’язанні суспільних проблем; 3) відсутність системи виховання у службовців патріотичних почуттів, моральних, професійних якостей, розуміння, що корупція підриває авторитет і силу держави, етичні основи суспільної свідомості; 4) недостатня визначеність, непослідовність і поверховість у проведенні антикорупційної політики; 5) відсутність державної ініціативи та необхідних організаційних зусиль щодо створення громадських формувань, незалежних недержавних структур для зростання активності населення у боротьбі з корупцією.

Погоджуючись із наведеними вище політичними причинами, вважаємо, що основними серед них є: надмірна заполітизованість сучасного українського суспільства, наслідком чого є переконання переважної більшості громадян у тому, що досягти „суспільної значущості» можна лише шляхом отримання відповідної політичної посади; недосконалість виборчого законодавства, у зв’язку з цим „за великі гроші» можна отримати ту чи іншу бажану політичну посаду; вирішення політиками кадрових питань у всіх сферах влади (законодавчої, виконавчої та судової).

Економічними чинниками у Концепції названо: відсутність сприятливого режиму діяльності підприємств та підприємців, особливо щодо сплати податків, відрахувань до бюджету, одержання державної підтримки, кредитів тощо; відсутність прозорості процесів роздержавлення власності, вирішення різних економічних та господарських питань, оцінки прибутків, обсягу податків, одержання пільг тощо, що створює умови їх вирішення за додаткову „винагороду» для службовця; наявність суперечностей, коли на фоні збільшення кількості заможних і багатих людей, зростання їхніх прибутків багато державних службовців, наділених повноваженнями у забезпеченні умов для прибуткової діяльності, не мають навіть помірного достатку.

На нашу думку, до економічних чинників корупції варто віднести й такі, як: недосконалість податкової системи (надмірний податковий тиск на платників податків); ускладненість дозвільних процедур; відсутність відкритих правил купівлі-продажу земельних ділянок; закритий характер приватизаційних процесів.

Правовими чинниками названо: 1) недоліки законодавства, що має регулювати розв’язання політичних, економічних, соціальних, організаційно-управлінських проблем запобігання корупції та корупційним діянням; 2) відсутність на нормативному рівні цілісної системи засобів запобіжного впливу на причини та умови, що сприяють корупції та корупційним діянням; 3) неврегульованість відповідальності за вчинення різних корупційних діянь, у тому числі з кваліфікуючими ознаками, інших правопорушень, що створюють сприятливі умови для корупції; 4) формальний характер чинної системи декларування доходів державних службовців; 5) прогалини та нечіткість законодавства, що регламентує діяльність державних органів, які ведуть боротьбу з корупцією, зокрема неповне визначення суб’єктів корупційних діянь; 6) пасивність та нецілеспрямованість правоохоронних органів щодо виконання правових вимог у виявленні корупційних діянь, викритті винних у їх вчиненні.

До правових чинників, на нашу думку, варто також віднести: нечіткість законодавчого визначення понять „корупція» та „корупційне діяння», а також їх конкретних видів; недієвість законодавчо закріплених заходів протидії корупції, їх малоефективність; розпорошеність та нечіткість у визначенні завдань, функцій та повноважень суб’єктів протидії корупції, у тому числі і ОВС та багато інших, які у комплексі сприяють поширенню корупції в Україні, збільшують та урізноманітнюють її форми і прояви, особливо на сучасному етапі політичної невизначеності та протистояння; відсутність єдиного антикорупційного державного органу, до компетенції якого має бути віднесено вироблення єдиної антикорупційної політики в державі та реалізація комплексу заходів протидії корупції; відсутність законодавчого механізму легалізації доходів суб’єктами, на яких поширюється дія Закону України „Про боротьбу з корупцією»; відсутність відповідальності юридичних осіб за вчинення корупційних правопорушень, а також визначення порядку притягнення до відповідальності, зокрема, шляхом окреслення кола корупційних правопорушень, за вчинення яких юридична особа може бути притягнута до відповідальності, визначення підстав цієї відповідальності та порядку провадження у справах про корупційні правопорушення юридичних осіб; відсутність чіткого розмежування кримінальної, адміністративної, дисциплінарної, цивільно-правової відповідальності за корупційні правопорушення.

--> ЧИТАТЬ ПОЛНОСТЬЮ <--