Реферат: Корупція як соціальне явище
На нашу думку, перелік вищезазначених чинників необхідно доповнити і такими, як: недооцінка ролі державного регулювання у життєдіяльності держави; відсутність дієвого контролю за поведінкою державних службовців та інших осіб, які підпадають під дію антикорупційного законодавства; неналежна взаємодія та координація між правоохоронними органами, які ведуть боротьбу з корупцією; пасивність діяльності правоохоронних та інших державних органів щодо притягнення винних у корупційних вчинках та інших незаконних операціях до відповідальності.
До соціально-психологічних чинників Концепцією віднесено: 1) нерозвиненість у значної частини населення громадянської свідомості, зокрема усвідомлення нового становища особи у державі, що будується на демократичних засадах; поки що досить сильний вплив традиційних стереотипів стосовно переважання державних засобів та підпорядкованості їм громадських форм у впорядкуванні суспільних справ, у тому числі в організації протидії корупції; 2) поширення корисливої спрямованості у діяльності державних службовців, їх готовності до порушення закону, норм моралі, професійної честі; 3) професійна та моральна деформація частини керівників і посадових осіб, що займають відповідальні посади, яка виявляється у вчиненні або поблажливому ставленні до корупційних діянь, порушень службової етики; 4) несформованість у трудових колективах громадської думки щодо виявлених у них фактів корупційних діянь з метою позитивного впливу на обстановку та запобігання надалі таким фактам [8]. На нашу думку, найвагомішими соціально-психологічними чинниками корупції є, з одного боку, поширеність у суспільстві звички до використання корупційних відносин щодо вирішення „своїх питань», з іншого – безкарність осіб, які вчиняють корупційні діяння.
В іншому правовому акті - Концепції подолання корупції в Україні „На шляху до доброчесності» причини та умови корупції визначені залежно від суб’єктів їх вчинення (органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, судові органи тощо). Наприклад, причинним комплексом поширення корупції в органах виконавчої влади названі: недосконалість законодавства про державну службу, зокрема з питань добору кадрів, належного матеріального стимулювання державних службовців, декларування і контролю за активами та видатками державних службовців, членів їх сімей та близьких родичів, неефективність механізму атестації та невизначеність процедури ротації державних службовців на окремих посадах; 2) відсутність законодавче встановлених правил поведінки державних службовців; 3) непрозорість та недосконалість процедур прийняття управлінських рішень (можливість створення і використання альтернативних (тіньових) адміністративних процедур, неврегульованість проблеми застосування дискреційних повноважень), суперечність у повноваженнях державних органів, зокрема конфлікти контрольної і дозвільної функцій, контрольно-дозвільної і господарської функцій; 4) проблема відповідальності, зокрема осіб, які проводили експертизу проектів відповідних актів, за прийняття неправомірних рішень органами державної влади та їх посадовими особами; 5) неефективність державного контролю у сфері державних закупівель, відсутність процедури дискваліфікації учасників через їх негативну репутацію („чорні списки»), обмеженість доступу до інформації про державні закупівлі [10].
В Указі Президента України „Про систему заходів щодо усунення причин та умов, які сприяють злочинним проявам і корупції» від 9 лютого 2004 року № 175 перелік причин та умов вчинення корупції не наводиться, але пропонуються конкретні заходи щодо їх усунення, виконання яких покладається на Кабінет Міністрів України, Раду Міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київські та Севастопольські міські державні адміністрації, Міністерство фінансів України, Міністерство економіки та з питань європейської інтеграції України, Головне контрольно-ревізійне управління України, Міністерство юстиції України, Міністерство внутрішніх справ України, Державну податкову адміністрацію України, Державну комісію з регулювання ринків фінансових послуг України, Службу безпеки України, Адміністрацію Державної прикордонної служби України, Міністерство охорони здоров’я України, Раду національної безпеки і оборони України, Національний банк України, Генеральну прокуратуру України, Верховний Суд України [2].
Подібний підхід використано у Національній програмі боротьби з корупцією, затвердженій Указом Президента України від 10 квітня 1997 року № 319, в якій визначено лише „заходи подолання корупції як суспільного зла», такі, як: профілактичні, організаційно-правові та інформаційно-аналітичні [9].
Аналіз вищенаведених правових актів з питань протидії корупції в Україні на предмет визначення у них її причинного комплексу надав змогу зробити певні висновки:
по-перше, відсутність в таких правових актах єдиної термінології, оскільки у них використовуються такі терміни, як: „передумови корупції», „причини та умови корупційних діянь», „чинники корупції», „корупційні ризики», які по суті означають одне і теж;
по-друге, різне визначення причинного комплексу корупції залежно від попередньо обраних критеріїв (політичного, економічного, правового, організаційно-управлінського, соціально-психологічного тощо) або залежно від суб’єкту владних повноважень (причинний комплекс корупції в органах законодавчої, виконавчої та судової влади, а також в органах місцевого самоврядування);
по-третє, одночасне визначення причин та умов, які сприяють вчиненню корупції та заходів їх усунення або визначення лише одних із них (причинного комплексу корупції або заходів щодо його усунення);
по-четверте, якщо в перших програмних правових актах з питань протидії корупції частіше використовувався термін „боротьба з корупцією», то в останніх „протидія корупції», „запобігання (попередження) корупційним проявам», що дозволяє зробити висновок про приділення законодавцем більшої уваги саме профілактичній діяльності у сфері протидії корупції;
по-п’яте, загальним недоліком програмних правових актів з питань протидії корупції (1997, 1998 та 2006 років) є використання словосполучення „подолання корупції», що, як свідчить зарубіжний та вітчизняний досвід, є неможливим.
У науковій літературі серед факторів (причин та умов), що сприяють вчиненню корупційних діянь, як правило, називають такі, як: суттєві прогалини у законодавстві щодо боротьби зі злочинністю; дублювання правоохоронних заходів суб’єктами протидії корупції, що призводить до неузгодженості та паралелізму в їх роботі; відсутність наукових обґрунтувань стратегії і тактики профілактики корупції; тяганина судових органів під час розгляду корупційних діянь, що знижує оперативність і ефективність правосуддя; відсутність звітності щодо боротьби з корупцією [2]. Інколи, так само як і у наведених вище правових актах, причинний комплекс, який сприяє вчиненню корупційних діянь науковці об’єднують в окремі групи: політичні, економічні, правові, організаційно-управлінські, соціально-психологічні [22].
Неможна не погодитись з точкою зору із Г.О. Сатарова, який вважає, що причини, які обумовлюють існування корупції в різних країнах світу мають типовий характер. Основними серед них є: недосконалий механізм захисту права власності та відсутність зрозумілої і чіткої економічної політики в державі; неефективність діяльності бюрократизованої влади та відсутність нормативно деталізованих процедур надання населенню країни управлінських послуг, безвідповідальність контролюючих та правоохоронних структур; значний податковий пресинг, зайва ускладненість та заплутаність правових засад оподаткування; слабка і неефективна судова система; відсутність адекватної правової бази боротьби з корупцією тощо [5, с.13].
С.С. Рогульський причинний комплекс корупції в державному апараті поділяє на два основні типи (залежно від ступеня поширення на відповідних щаблях апарата державного управління): 1) причини корупції в державному апараті; 2) причини корупції серед вищих посадових осіб держави, тобто корупція у державно-політичній системі [3, с.47].
Серед причин, які породжують корупцію, називаються і такі, як: недооцінка життєвої необхідності позбавити корупцію її економічного підґрунтя; суттєві недоліки в організації інформаційно-аналітичного, розвідувального забезпечення комплексного управління відповідними силами, в координації та взаємодії державних, у тому числі спеціальних правоохоронних структур; інертність в розробці та впровадженні в правоохоронну діяльність сучасного правового, технічного та технологічного інструментарію, а також світового досвіду; незавершеність і гальмування проголошених реформ відповідних державних структур, низька виконавча дисципліна; недостатній рівень професіоналізму правоохоронних органів [4].
Не заперечуючи вищенаведеному, до причин та умов, що сприяють корупції, на нашу думку, слід віднести, і такі, як: неефективність функціонування сучасної системи контролю за корупцією, окремими видами якого є державний та громадський контроль; недієвість законодавчо закріплених заходів протидії корупції, їх малоефективність; розпорошеність та нечіткість у визначенні завдань, функцій та повноважень суб’єктів протидії корупції, їх дублювання та паралелізм; відсутність єдиного та незалежного органу протидії корупції в Україні; ускладненість реєстраційно-дозвільних процедур в органах виконавчої влади та місцевого самоврядування; відсутність прозорості процесів роздержавлення власності; формальний характер чинної системи декларування доходів державних службовців.
Перейдемо до характеристики небезпеки корупції для суспільства та держави. Насамперед, необхідно підкреслити, що корупція сприяє формуванню в суспільстві основ авторитарного режиму, що представляє собою домовленість елітарних груп, які контролюють економіку й державне управління, щодо обмеження політичних прав і свобод індивідів. Протягом останніх десятиліть така практика спостерігалася під час трансформації політичних режимів у країнах третього світу, що пережили значну кількість військових переворотів, змін урядів і правлячої еліти.
Як вірно наголошує О.І. Демидов, „конфлікт між корумпованою владою й суспільством може привести до зустрічного руху до влади з метою її захоплення за будь-яку ціну й усунення керуючих соціальних груп, тобто до соціального вибуху й хаосу, що представляє собою вищий ступінь невпорядкованості суспільних відносин [5, с.125-126].
Соціальна небезпека корупції криється в можливості поширення насильницьких методів управління, застосовуваних корупціонерами для стримування соціального невдоволення. Саме це веде до обмеження індивідуальних прав і свобод, формуванню основ авторитарного режиму. Україна 90-х рр. являє собою влучний приклад такої трансформації. В її державному апараті корупція набула загрозливі розміри. Хабарництво, підкуп, протекціонізм, лобізм стали звичайними явищами. Це стало причиною структурної і політичної кризи у Верховній Раді й Кабінеті Міністрів. Можна говорити про те, що закладений в основу вітчизняної державності принцип поділу влади не діє, тому що не працює механізм стримувань таких противаг.
Варто відзначити ще один не менш важливий аспект соціальної небезпеки корупції. Він полягає в безпосередньому зв’язку корупції з „тіньовою економікою». Саме її інтереси найчастіше представляють корупціонери. Їхня прихована діяльність набуває характеру „тіньової політики». Цікаво відзначити спостережуване розмежування сфер впливу між корпоративними корумпованими групами. Так, олігархія зосередила у своїх руках основну частину приватизованої державної власності.
Небезпечність корупції у сучасній Україні полягає також у тому, що корумпованість суспільних відносин, зокрема і правових, влаштовує обидві сторони таких відносин, а саме тих, „які клопочуть про вирішення проблеми», та тих, які „її вирішують».
Крім того, слід зазначити міжнародний аспект соціальної небезпеки корупції. Він полягає, насамперед, у тому, що доходи корупціонерів після „відмивання» включаються у світові й національні фінансові потоки. Це підриває державні й міжнародні інститути влади й економіки. У багатьох країнах світу корупція стала серйозно загрожувати верховенству закону, демократії й правам людини, підривати довіру до влади, принципи державного управління, ускладнювати економічний розвиток і загрожувати стабільності демократичних інститутів.
Аналіз правових актів та наукової літератури з питань протидії корупції дав змогу зробити певні висновки. Небезпека ко