Реферат: Методи фізичної реабілітації вад зору

1 – брова, 2 – верхня повіка, 3 – склера, покрита кон'юктивою, 4 – зовнішній кут повік, 5 – нижня повіка, 6 – зіниця, 7 – райдужна оболонка, 8 – рогова оболонка, 9 – внутрішній кут повік

Рис. 1. 2 . Горизонтальний розріз ока [1, 6]

Рухи очного яблука здійснюються за допомогою зовнішніх очних м'язів. Їх шість на кожному оці. Одним кінцем вони прикріпляються до заднього відділу очної ямки, а іншим – до поверхневих шарів очного яблука. Зовнішня щільна оболонка ока називається склерою. Це щільна непрозора тканина білого кольору. Вона має опорне і захисне значення. На передній відкритій стороні ока склера переходить у тонку й прозору рогівку.

Під склерою знаходиться судинна оболонка ока, яка забезпечена великою кількістю кровоносних судин. Вони забезпечують живлення тканин ока. У передньому відділі очного яблука судинна оболонка переходить у війкове (циліарне) тіло і райдужну оболонку (радужку).

У війковому тілі знаходиться м'яз, пов'язаний із кришталиком і регулюючий його кривизну. Кришталик – це прозоре еластичне тіло, що має форму двоопуклої лінзи.

Райдужна оболонка розташована за рогівкою. У центрі радужки є круглий отвір – зіниця. Величина зіниці може змінюватися, і залежно від цього в око потрапляє більша або менша кількість світла.

Тканина райдужної оболонки містить особливу фарбувальну речовину – меланін. Залежно від кількості цього пігменту колір радужки коливається від сірого і блакитного до коричневого, майже чорного.

Між рогівкою і радужкою, а також між радужкою і кришталиком є невеликі простори, звані відповідно передньою і задньою камерами ока. У них знаходиться прозора рідина – водяниста волога. Вона забезпечує поживними речовинами рогівку і кришталик, які позбавлені кровоносних судин. Порожнина ока позаду кришталика заповнена прозорою желеподібною масою – склоподібним тілом.

Внутрішня поверхня ока вистелена тонкою, вельми складною за будовою сітчастою оболонкою – сітківкою, або ретиною. Вона містить світлочутливі клітини, названі із-за своєї форми колбами і паличками. Нервові волокна, що відходять від цих клітин, збираються разом і утворюють зоровий нерв, який прямує в головний мозок.

Світлові промені від даних предметів, проникаючи через зіницю в око, діють на світлочутливі клітини сітківки – колбочки і палички – і викликають у них нервове збудження, яке передається по зоровому нерву в кірковий центр зору, розташований у потиличних долях мозку. В корі головного мозку відбувається дуже складний процес переробки збуджень, у результаті якого народжується зорове відчуття, тобто виникає суб'єктивний образ об'єктивного світу.

У сітчастій оболонці налічується приблизно 125 мільйонів паличок і 6 мільйонів колбочок. Головна маса колбочок зосереджена в центральній області сітківки, званої жовтою плямою. У міру віддалення від центра число колбочок зменшується, а паличок – зростає. На периферії сітківки є тільки одні палички.

Колбочки призначені для денного зору. Вони малочутливі до слабкого освітлення. З їх допомогою сприймаються форма, колір і деталі предметів. У цьому беруть участь і палички, але їх головне призначення – працювати при слабкому освітленні – у сутінках або вночі.

Жовта пляма, особливо його центральна ямка, – місце найкращого зору. Цей зір називається центральним. Зір решти частин сітківки значно менш чіткий. Центральний зір дозволяє розглядати дрібні деталі предметів, периферичне – дає можливість орієнтуватися в просторі. При значному порушенні периферичного зору самостійне пересування стає майже неможливим. Темною ніччю при чистому повітрі око може бачити світло звичайної свічки на відстані 25-27 км. Але ще більш дивовижна здатність органу зору змінювати цю чутливість, що дозволяє орієнтуватися в оточуючому і в яскравий сонячний день, і в темну ніч.

Здатність ока пристосовуватися до різної яскравості освітлення називається адаптацією [1, 8].

Для звикання очей до нового ступеня освітлення потрібний певний час. Потрапивши з добре освітленого приміщення в напівтемне, ми спочатку нічого не бачимо. Проте поступово чутливість ока підвищується, і ми починаємо розрізняти оточуючі нас предмети.

При деяких захворюваннях ока порушується здатність орієнтуватися в умовах слабкого освітлення. Вдень людина бачить добре, а у сутінках – погано. Такий стан називається гемералопією, або "курячою сліпотою". Іноді він може виникати при нестачі в організмі вітамінів, головним чином вітаміну А, який, як припускають,береучастьувідновленні світлочутливої речовини паличок сітківки.

Виключно важливою є здатність нашого органу зору розрізняти нескінченну різноманітність колірних відтінків.

Відомо, що всі колірні тони утворюються при змішуванні семи основних кольорів спектру, на які розкладається денне (біле) світло, проходячи через призму. Це – червоний, оранжевий, жовтий, зелений, блакитний, синій і фіолетовий. М.В. Ломоносов уперше довів, що названі сім кольорів можна отримати при змішуванні трьох із них – червоного, зеленого і фіолетового (або синього). На цій підставі вчені Т. Юнг і Г. Гельмгольц висловили припущення про існування в сітківці трьох елементів (або компонентів), кожний з яких призначений для переважного сприйняття тільки одного з цих кольорів. При дії на око колірних променів збуджуються три елементи, але різною мірою, що й дозволяє сприймати всю різноманітність колірних відтінків.

Природжені розлади колірного зору відомі з давніх пір. Вони були названі дальтонізмом.

Повна колірна сліпота, коли весь світ з його неосяжним багатством кольорів і фарб сприймається в сірому кольорі, зустрічається вкрай рідко. Часткова колірна сліпота, при якій кольори сприймаються неправильно – явище вельми поширене.

Розлади колірного зору можуть виникати і при деяких захворюваннях очей.

Для розуміння здатності ока розрізняти форму й величину даного предмета користуються поняттям гостроти зору. Мірилом гостроти зору служить кут, під яким видно предмет (рис. 1.3). Чим менший цей кут, тим вища гострота зору. У більшості людей мінімальна величина точки зору рівна 1 хв. Прийнято рахувати цей кут нормою, а гостроту зору ока, що має найменшу точку зору в 1 хв. – одиницею гостроти зору, або середньою величиною норми. Іноді здорове око може володіти гостротою зору дещо меншою, ніж одиниця. Зустрічається й гострота зору, що значно перевищує одиницю.

Найбільш високою зоровою здатністю володіє центральна ямка сітківки. У міру віддалення від центру гострота зору падає. Так, на відстані 5° вона вже вчетверо менше, ніж у центрі, а на крайній периферії складає лише соті долі центральної гостроти зору.

Рис. 1. 3 . Точка зору [1, 10]

Рис. 1. 4 . Схема акомодації [1, 11]

Око людини є своєрідною оптичною камерою, в якій можна виділити світлочутливий екран-сітківку і світлозаломлюючі середовища, головним чином рогівку і кришталик. Кришталик за допомогою зв'язки сполучений з циліарним м'язом, розташованим широким кільцем позаду кореня райдужної оболонки. Завдяки діяльності цього м'яза кришталик може змінювати свою форму, ставати більш або менш опуклим і відповідно сильніше або слабкіше заломлювати потрапляючі в око промені світла (це явище було названо акомодацією). Акомодація для органу зору має велике значення (рис. 1.4). Вона дозволяє виразно бачити предмети, розташовані на різній відстані, забезпечуючи поєднання фокусу потрапляючих у око променів від даного предмета з сітчастою оболонкою.

Рефракція – це заломлююча здатність ока при спокої акомодації, коли кришталик максимально сплощений. Розрізняють три види рефракції ока: відповідну (еметропічну), далекозору (гіперметропічну) і короткозору (міопічну).