Реферат: Михайло Грушевський–видатний політичний, громадський і державний діяч
Оцінюючи сьогодні політичну діяльність Михайла Грушевського як Голови Української Центральної Ради, ми можемо сказати, що в тих бурхливих подіях 1917- 18 рр., коли Україна відроджувала свою державність, керувати визначному вченому було нелегко, бо й не мав такого досвіду політичного організатора, однак на хвилі визвольних змагань йому довірили цей пост і він, як міг, брався до роботи.Один із сучасників Грушевського Б.Мартос писав, що вибір упав на Грушевського тому, що «всі... знали його патріотизм, чесність, ерудицію, працездатність та інші якості його характеру». Окрім того, серед усіх діячів Центральної ради й усього українського відродження періоду визвольних змагань він, мабуть, найкраще знав політичне життя Заходу, чимало років провівши за кордоном. Очевидно також і те, що він був найвищим авторитетом серед усіх тих патріотів українства, що присяглися на вірність українській незалежній державі. Розмірковуючи рівно через рік над своїм життям, над новітніми подіями, Михайло Сергійович напише: «Я сам прийшов до політики через історію, і сей шлях вважаю нормальним — тільки він мусить бути проведений відповідно широко».
Звичайно, цитується лише перша частина наведеної думки, хоч не менш знаменна, варта уваги, практичного застосування і друга її частина — як досить повчальний висновок — урок видатного вченого, мислителя, що через певні обставини змушений був стати біля державного, політичного керма країни в розбурханому океані революції.
Не можна повністю погодитися з твердженням деяких істориків, що Грушевський був поганим політиком, тому що він програв, а кожний політик, який, на їх думку, програє, є поганим політиком. Та відомо з історії, що деколи політики програвали, хоча все зробили для виграшу, але обставини робили їх без вини винуватими. Так було й з М. Грушевським. Але ми не повинні забувати «його щирі і патріотичні зусилля, яких він докладав до визволення України, починаючи від 27 березня, коли прибув до Києва, і кінчаючи порадами для посланців, котрі делегувалися на переговори в Бресті». Про це пише в своїй праці Дмитро Дорошенко («Історія України 1917-1923 рр.», т. І «Доба Центральної Ради». Ужгород. 1932), який, як свідок і учасник подій, згадував, що при утворенні Центральної Ради 4 березня 1917 р. місце голови було зарезервоване для професора Грушевського, який мав приїхати з останнього свого заслання - з Москви.
Отже, 27 березня 1917 року Грушевський прибув до Києва і, як свідчить Дмитро Дорошенко, з його прибуттям український рух у Києві зразу відчув досвідчену руку свого керівника.
І дійсно, вже у першій статті («Велика хвиля») Михайло Грушевський влучно оцінив ситуацію і ясно поставив перед українством нові завдання. Голова Центральної Ради писав, що нема нічого більш помилкового, як «витягти тепер старі українські петиції й подавати їх наново правительству, як наші домагання... Те, чого ми добивались п'ять, чотири, три, навіть рік тому, коли б дане було тоді, було б прийнято українським громадянством з щирою подякою... але воно ніяк не може вважатись задоволенням українських потреб, «розв'язанням українського питання» для даного моменту! Українського питання вже нема. Є вільний український народ, який будує свою долю в нових умовах свободи...».
І далі Д. Дорошенко визнає, що Грушевський послідовно і енергійно проводив ідею автономії України і в своїх програмових статтях, які до квітня друкувалися ще на сторінках «Ради», і в політиці Центральної Ради, в якій він перебрав кермо.
З самого початку свого перебування на чолі Центральної ради Грушевський зайняв позицію гострої критики екстремістських націоналістичних елементів, послідовно і аргументовано проводив лінію на забезпечення української автономії в межах федеративної республіки, що мала бути створена на руїнах імперії Романових. У своїйпромові перед 100 тисячами маніфестантів 1 квітня 1917 р. в м. Києві, а також в інших зверненнях він послідовно проголошував, що масові виступи українців «не полишають ніякого сумніву щодо тої політичної платформи, на якій об'єднуються всі активні елементи української людності. Се старе наше домагання широкої національно-територіальної автономії України в російській федеративній республіці, на демократичних підвалинах, з міцним забезпеченням національних меншостей нашої землі». Підтримуючи свого загальновизнаного всеукраїнського політичного лідера на засадах авто-номії и федерації стояли майже всі демократичні и ліберальні партії.
За свій понад річний період головування Центральною Радою Грушевський всюди встигав бути і діяти в інтересах державного керівництва.
25-26 березня на з'їзді Товариства Українських Поступовців, де зібралися делегати з усієї України, Михайло Грушевський головував, а 19 квітня 1917 року він відкрив Український Національний Конгрес, де також зібралися 900 делегатів з усієї України, і де були прийняті відповідні резолюції і проведено перевибори Центральної Ради та затверджено програму дальшої діяльності організованого українського громадянства. І взагалі багато вклав труду Грушевський в організацію роботи Центральної Ради у перших її кроках.
Михайло Грушевський був ініціатором славнозвісних чотирьох Універсалів Центральної Ради. Це він 19 листопада 1917 року урочисто виголосив ІІІ Універсал, за яким проголошено Українську Народну Республіку - акт великої історичної ваги.
Але найбільшу славу здобув IV Універсал, за яким Українська Народна Республіка проголошувалась самостійною і незалежною державою. Очевидці згадували потім, що засідання Малої Ради, на якій проголошувалась самостійність Української Народної Республіки, розпочалося 22 січня 1918 року, а закінчилося 25 січня о 12 год. 20 хвилин. У ніч з 24 на 25 січня 1918 року відбулося прилюдне засідання Малої Ради. Збори відкрив Михайло Грушевський вступною промовою, а потім взяв в руки текст IV Універсалу і урочистим голосом до всіх присутніх, що встали, звернувся словами: «Народе України! Твоєю силою, волею, словом утворились Українські землі, Вільна Українська Народна Республіка. Здійснилась давня мрія твоїх батьків, борців за волю й права робочого люду... Віднині Українська Народна Республіка стає самостійною, від нікого незалежною, вільною, суверенною Державою Українського народу». Ці слова були зустріти шквалом оплесків і вигуків «Слава», кілька разів читання припинялось оваціями. Так вітало Універсал свідоме українське громадянство, що заповнило цієї пам'ятної ночі залу Педагогічного музею у Києві - столиці незалежної України.
Щирий патріотизм Михайла Грушевського виявився і в тому, як він радив делегатам, що вирушали на брестські переговори. Тоді він поставив питання про майбутні кордони УНР. За його інструкцією українські делегати мали вимагати в Бресті включення в склад Української Народної Республіки всіх територій, Східної Галичини, Буковини, Закарпаття, Холмщини і Підляшшя, щоб ні одного клаптика української землі не залишилося під чужим пануванням. З особливою докладністю з'ясовував Грушевський делегатам прикордонну лінію на північному сході, дбаючи за кожне містечко, за кожне соло з українським населенням. Тільки передбачливий політик міг так ставити питання.
Між тим, сам Михайло Сергійович в автобіографічних спробах дуже скромно оцінював власну роль у тогочасних подіях: «Пробув я головою Центральної Ради тринадцять місяців, до кінця ії істновання. Тяжке і відповідальне було те становище. Вороги українства, які і давніше пеклом на мене дихали, в своїм засліпленню вважали мене і автором українського руху, і винахідником української мови, тепер особливо всіли на мене своїми лайками й погрозами. А найтяжче ставало, коли не було згода й між своїми — а так мусіло бути в міру того, як приходилось вирішувати ріжні питання дальшого життя. При тім же, хоч всяку відповідальність валили на мене, в дійсності мав я дуже обмежений вплив і то моральний тільки: юридично моя роль була чисто формальна, як голова Центральної Ради я проводив її зборами та репрезентував її на вні. Рішала у всяких справах більшість, а вся екзикутивна власть була в руках Гол. Секретаріат».
Але сил для захисту суверенітету республіки у Центральної ради не було, а ідея соціалістичного федералізму ставала все більше і більше ілюзорною; стомлені війною, розгублені, політичнодезорієнтовані і введені в оману селянські маси України фактично стояли осторонь тієї героїчної боротьби, яку вела обеззброєна Центральна рада проти більшовицького наступу на Україну.
Коли з Петрограду надійшов ультиматум, делегати Всеукраїнського з’їзду Рад виявили майже монолітну твердість і прийняли ухвалу, що у відповідь на погрозу війною УНР проголошує свійнейтралітет і готовність захищати свої інтереси, якщо буде допущено пряме втручання в українські справи.
Водночас почався наступ Червоної армії та інших військових угрупувань, на Київ. Сил у Центральної ради протистояти цьому наступові не було. 25 січня (7 лютого) війська, депутати Центральної ради, уряд УНР залишили зруйнований і палаючий Київ і відступили на Волинь.
Роки еміграції
Неспокійні часи на Україні в середині 1918 року змусили Михайла Грушевського відійти від керівництва Української Народної Республіки. Настав період важких випробувань для популярного українського лідера.
Як пише дослідник Р. Пиріг «Михайло Грушевський брав участь у роботі Наукового товариства ім. Т.Шевченка, на засіданнях якого обговорювалося питання про заснування української академії наук, але вступити до неї підмовився головним чином через негативне ставленця до гетьманської влади».
Пізніше Михайло Грушевський переїхав до Кам'янця, де редагував якийсь час газету «Голос Поділля» і продовжував працювати над підручником з історії України. Звідси емігрував за кордон, де проживав п’ять років (1919-1924 рр.).
Під час переїзду Михайло Грушевський був у Станіславі, але трудно встановити, де він точно зупинявся. Дехто твердить, що він ночував у готелі, де тепер розміщений готель «Київ», а за спогадами письменника Андрія Чайківського він ночував на залізничній станції.
У кіпці березня 1919 р. Михайло Грушевський виїхав до Праги, а далі доля його зв'язала з Віднем, Берліном, Женевою. Цей емігрантський період також був плідним в його науковому житті. У Відні восени 1919 р. М. Грушевський заснував Український соціологічний інститут, видавав часопис «Боріться - поборете». Цей інститут під його керівництвом успішно працював над проблемами соціології, історії і культури. Тут вчений підготував працю «Початки громадянства» (генетична соціологія), яку опублікував пізніше окремим виданням.
Зрозуміло, що відсутність джерел до вивчення історії України не давало можливості продовжувати Грушевському працю над подальшими томами «Історії України-Руси», зате він блискуче опрацював українську літературу і підготував п'ятитомну «Історію української літератури» - друге фундаментальне дослідження, яке пізніше видав у Києві і Львові. Як стверджують дослідники, в цій роботі вчений, вірний своїм творчим принципам, не пропонує читачам застиглі схеми та усталені висновки. За його ж словами, він хотів дати своїм читачам можливість «відчувати і зрозуміти все те багатство почуття, краси і сили, яке вложено і заховано в нашій літературній спадщині». Він вдало використав фольклор та інші матеріали. Єдине фототипне видання цієї праці здійснене у Нью-Йорку у 1959-1960 рр.
Крім цього, Михайло Грушевський у Бадені під Віднем багато працював над іншими дослідженнями з історії української літератури, досліджував інші теми: «Початки громадянства», «З історії релігійної думки на Україні», «З починів українського соціалістичного руху» та ін.
Повернення на Укра їну
Перебуваючи в еміграції та невтомно працюючи над науковими проблемами Михайло Грушевський тужив за Україною і мріяв про швидке повернення в рідний край. На початку 20-х років на Радянській Україні ішов процес активної українізації, відновлювалося національне відродження, а це ще більш посилювало бажання вченого повернутися, щоб включитися в цю благородну роботу. У листі Василю Кузіву 25 серпня 1921 року він писав:
«Все наше життя шукає нових доріг і не можна вгадати, котра доведе до цілі, і потрібно помагати всім, хто чесно в бажанні добра народові шукає дороги. Така провідна гадка моєї діяльності».
Це був правильний вибір вченого на той час, бо тільки на рідній землі він зміг продовжувати свою науку. Після громадянської війни Грушевський через радянські дипломатичні установи постави?