Реферат: Модернізм доба модерну і доба авангарду. Постмодернізм
У ділянці кіно найвизначнішим митцем був Олександр Довженко (“Звенигород”, “Земля”). Реформатор театру Лесь Курбас розірвав рамки провінціалізму, зірвав з традицією побутовізму та реалістичного етнографізму, який паралізує творчість і насаджує шаблон. Курбас спирався на символізм і класицизм, а також філософський інтуїтивізм (Анрі Бергсон: чистому розумові самому діяти не під силу, тим більше в мистецькому осягненні світу) і заклав основи “естетичного, рефлексологічного театру”, театру негайного впливу (“Цар Едіп”, “Вертеп” (1918), “Гайдамаки” (1920)). Новий репертуар театру “Березіль” творив М. Куліш (“Народний Малахій”, “Мина Мазайло”).
В архітектурі на початку 1920-х активно поширюється “конструктивний” метод художнього мислення і творчості, який розроблявся насамперед теоретично, а потім і практично зусиллями таких визначних архітекторів, як брати Весніни, М. Гінзбург, А. Буров, І. Фомін та ін. Це архітектура функціоналізму була найбільш поширеною в Європі і світі 1920-30-х років (в Україні – це Дніпрогес, Держпром у Харкові).
Кампанія гонінь на кращі сили української культури почалася під кінець 20-х, коли було засуджено і вислано на Соловки автора філософсько-психологічної прози Валер’яна Підмогильного (романи “Місто”, “Невеличка драма”, оповідання і повісті), Леся Курбаса та репресовано майже всю українську вільну мистецьку творчість. Українська культурно-модерністська традиція у кінці 1920-х була перервана і продовжилася в еміграції творчістю Є. Маланюка. О. Архипенка, М. Бойчука і багатьох інших митців. Причиною нищення авангарду в умовах тоталітарної держави була монополія однієї ідеології, що не допускало природного саморозвитку мистецтва. 1910-20 рр. становлять собою цілу епоху в житті України, її ренесансний злет талантів і обдарувань. Митці й науковці натхненно і наполегливо працювали в мінливих умовах – колоніального підімперського існування, війни, революції і визвольних змагань, в перші, ще сприятливі для розбудови національної культури пореволюційні роки.
У 1930-і роки відбулася деморалізація, дегуманізація в мистецтві, заміна душевної правди політичною формулою, загальнолюдського морального почуття – класовим “чуттям”. Ліва інтелігенція в Україні розстріляна, навіть перший склад спілки письменників ВУСП, примітивізовано, політизовано і схематизовано літературу і мистецтво. Сталінський режим формував індустріальну цивілізацію, підвищив роль промислового міста в культурній системі, надав їй військово-промислового спрямування. Відбувається спрощення цінностей, сайєнтизм, підпорядкування моралі інтересам “класової” влади. Від заходу сприймалися лише техніко-утилітарні результати. Для цього розвивалася освіта, грамотність, медицина, математика, природничі й технічні науки: матеріалознавство, машинознавство.
В часи війни 1939-45 рр. маси сподівалися на Червону армію. Щирі твори письменників і поетів наповнені патріотизмом: “Любіть Україну” В. Сосюри, цикл “Україно моя” А. Малишка, “Україна в огні” О. Довженка. В той самий час у Львові збирається мистецька еліта втікачів від сталінського режиму – А. Любченко, І. Багряний, В. Блавацький, Й. Гірняк, В. і Ф. Кричевські, Т. Осьмачка та інші визначні діячі, що спричинило короткочасний розквіт культури, зокрема в українському театрі. Ідейним результатом перемоги над німецьким тоталітаризмом і японським мілітаризмом світового значення була Декларація прав людини, а не створення соцтабору, як твердила радянська пропаганда. В Україні панують унітарні творчі спілки, розвивається пропагандистське кіно, створюють стандартні мелодрами як прикраси режиму засобами музики і театру, в репертуарі театрів є певна частка класики. “Педагогічна поема” і ”Як гартувалася сталь” – ідеологічні приклади механізмів придушення індивіда через колективну відповідальність (ще більш жорстокими були владні механізми – армія, гулаги).
Від 1940-х років пропаганда оспівує великодержавність Росії, а не інтереси революції. Фальсифікується історія українського народу, на догоду великодержавницькій ідеології псевдонаука твердить, що нації утворилися не внаслідок нових економічних відносин, а що споконвіку була єдина давньоруська нація, тобто давньоросійська. У мистецтві і особливо літературі побутує політизація і оспівування поточних постанов партії. Мистецтво і література України відкотилися далеко назад у порівнянні з багатоманіттям стилів тогочасної Європи. Нове піднесення настало аж у кінці 1950-х – першій половині 1960-х рр. у зв’язку з політичною лібералізацією за часів М. Хрущова.
Головним і єдиним офіційно дозволеним творчим методом, філософією життя 30-50 і пізніших радянських часів був соціалістичний реалізм – продукт духовної еволюції комунізму, поєднаної з міфами примітивної свідомості. Відбувається свідома руйнація витончених культур розгромлених класів, масовізація мистецтва і його примітивізація, пропаганда відчуття недалекого чуда, стимулювання віри в комуністичних пророків. Підтримується психоз і штучне підняттяч оптимістичного духу мас, некритичність свідомості, ентузіазм творчої фантазії, гіперкритичність минулого. За формальними ознаками соцреалізм – це звичайний реалізм у поєднанні з романтичною мрією про соціалізм, з обов’язковим позитивним героєм. Його образи – наче чорно-білі ікони. Зло перебуває в іншому вимірі (в підвалах ЧК). Соцреалізм використовує життєподібні засоби змалювання фальшивого змісту, це вивернута навиворіт релігійна концепція культури, її об’єктом стає соціалістична надреальність, де все – як мусить бути, а не як є.
Головною ідеєю, яка формувала західну культуру ХХ ст., є глибокий інтерес літератури і мистецтва до людської особистості, яка розглядається у найрізноманітніших ракурсах. Прийшло розуміння того, що реальність значно ширша, ніж те, що сприймається почуттєво. Мистецтво ХХ ст. стало засобом розширення уявлень про реальність.
Психологія модернізму виникла у першій половині ХХ ст. і була відбиттям духовної кризи індустріального суспільства. Модернізм як мистецький світогляд виник у зв’язку з відчуженням людини, що виникає в технократичному індустріальному суспільстві, побудованому за принципом супермашинної системи. Модернізм прагнув заново створювати історію культури, критикуючи сайєнтизм, технократизм і позитивізм, на яких ґрунтувалася масова свідомість ХІХ ст. Людина постає самотньою і беззахисною, ніщо її ні до кого і ні до чого не прив’язує (Франц Кафка, Дж. Конрад, Е. М. Ремарк, Е. Хемінгуей). Втрата рівноваги між людиною і природою, життям і мистецтвом, наукою і музикою, культурою і цивілізацією знаходить свій вияв у творах мистецтва. Поряд з ускладненням ракурсів вивчення людини зростає складність форми у різних мистецтвах і її гіпертрофія, зростання ролі прийому у таких масштабах, коли прийом із засобу перетворюється на мету. На зміну органічному образові прийшов конструктивізм текстів як знакових систем. Естетизоване мистецтво частіше ніж в попередню добу звертається до інтелектуальної еліти.
Вічна взаємодія добра і зла, життя і смерті, заперечення “чорно-білого мислення, абсолютних ідей і оцінок, надання переваги відносності, плинності усього в світі” – це свідомість культури ХХ століття. У живописі це виявилося у зникненні прямої перспективи, що виходила з однієї ідеальної точки, в музиці – у відмові від ладу і визнання усіх ступенів звукоряду рівноправними, у письменстві одна подія часто відображається у різному сприйнятті декількох героїв, у поезії утверджується верлібр (вільний вірш) та потік свідомості, в науковій творчості принцип відносності та доповнюваності, що залишає дослідникові право вибору тієї чи іншої системи аксіом, не відмовляючись від інших. У світобаченні акцент перемістився з індивідуальності – на людину як представника людства, пов’язану з космічною нескінченністю світу. Так сприйнята свідомістю космічно взаємопов’язана реальність вимагала у мистецтві жорсткого препарування реальності.
Полістилевість мистецтв першої половини ХХ ст. породила співіснування традиційних, неотрадиційних та модерністських стилів. Мистецтво кіно ХХ ст. відзначено творчістю Ч. Чапліна, С. Ейзенштейна, У. Діснея (мультиплікація), французів Р. Клера, А. Рене, поляка А. Вайди, японця А. Куросави, шведа І. Бергмана. Останньому (екзистенціалістові) належить пунктуальний, майже клінічний аналіз розпаду людських зв’язків (між чоловіком і жінкою, друзями, батьками і дітьми (“Осіння соната”, “Персона”, “Мовчання”, “Сцени з подружнього життя”)). В італійському кінематографі найповніше проявився неореалізм (Р. Росселіні, Л. Віконті, В. Де Сіка, М. Антоніоні, Ф. Фелліні “Ночі Кабірії”, “Солодке життя”, “Дорога” ).
У образотворчому мистецтві Франції існує напрям фовізм (Анрі Матіс, різке протиставлення кольорів і спрощеність форм, “дикунство”), Амадео Модільяні. Експресіонізм представляють бельгієць Джеймс Сенсор, норвежець Едвард Мунк, група “Міст” з Дрездена, об’єднання “Синій вершник”(Оскар Кокошко). В експресіонізмі – жах, безнадія і беззахисність, раціоналістичність.
Кубізм – у Пабло Пікассо (“Авіньйонські дівчата”), нове трактування людських форм: неприродно пласкі, із спотвореними пропорціями, одночасно різні ракурси, фігури жінок ніби складені з окремих геометризованих площин і спрощених об’ємів. “Герніка” – жах, безумство, відчай світу, що йде в небуття. Черепи як символи смерті, хаос руйнування мистецькими засобами деформації. Засновники італійського футуризму вважали, що краса сучасного світу – у фабриках, залізницях, літаках і машинах, швидкості руху. В засобах дисгармонія кольорів, незібраність композиції. Руйнівна ідея футуристів – заклик зруйнувати музеї, вітати війну, мілітаризм та анархію.
Абстракціонізм постає у творах Василя Кандінського, Казимира Малевича – це мистецтво безпредметне, що не має жодного відзвуку дійсності, це чисте, незалежне від матерії духовне життя. В. Кандінський, “Імпровізація” (1912): Кольори і лінії можуть передати внутрішнє невиявлене почуття і передчуття. Жовтий – колір божевілля, синій – поклик у безкраї простори, пробудження потягу до чистого, зелений – символ ідеальної рівноваги, фіолетовий – болюче, згасаюче. Горизонталь – п