Можна ще відмітити, що харківські юристи Осика І. Та Сафронов С. також виділяють проміжні та кінцеві цілі.

3. Доказування мотиву та мети

Питання про доказування суб'єктивної сторони злочину консервативно роз­глядається в інтеграції з суто матеріальни­ми поняттями. У більшості випадків дея­ка сукупність матеріальних доказів чомусь визначає нематеріальні поняття — мотив і мета. При оцінці доказів до уваги пере­важно беруться факти матеріального світу. Безумовно, не можна розглядати суб'єк­тивну сторону злочину в абстракції. До того ж, ст. 67 КПК вимагає всебічного, повного та об'єктивного розгляду всіх об­ставин справи у їх сукупності, тобто вив­чення доказів повинно проводитися од­ним з методів дослідження — індукцією (від окремого до загального).

Юридичні докази за своєю природою набувають матеріальної форми. Вони сприймаються органами почуттів та у від­повідності з процесуальними нормами ма­теріалізуються. Наприклад, усні свідчення будуть фіксуватися магнітофонним запи­сом і письмово у протоколі (хоча за своєю природою усне мовлення є фізичним яви­щем — коливанням звукових -хвиль, які сприймає людина).

Мотив і мета є нематеріальними за своєю природою. Це — психічні процеси.

Виходячи з теорії відображення, можна встановити факт вчинку, засоби вчинення злочину (предмети та явища матеріального світу), його суб'єкта. Але як можна встано­вити мотив і ціль в момент вчинення зло­чину? Так, вони можуть частково відобра­жатися в поведінці суб'єкта, чим будуть матеріалізуватися у форми, які можна від­чувати. Адже ряд статей КК потребує вста­новлення конкретних цілей або мотиву. Наприклад, ст. 309 КК при розслідуванні потребує наявності цілі — збути наркотич­ний засіб або психотропні речовини. Або ст. 228 КК передбачає, щоб особа, яка вчинила даний злочин, мала ціль — усуну­ти конкуренцію між суб'єктами підприєм­ницької діяльності. Доведення умисного вбивства (п. 6 ч. 2 ст. 115 КК) потребує вста­новлення корисливого мотиву. Чи можна говорити, що вчинок є матеріальною фор­мою мотиву і цілі чи він є її наслідком? Чи можна, досліджуючи та аналізуючи матері­альні докази, робити висновок про те, яки­ми були у суб'єкта мотив та ціль на момент вчинення злочину?

Вважаємо, що можна лише припускати про мотив і ціль суб'єкта. Дійсні ж мотив або ціль, з якими суб'єкт вчинив злочин, невідомі, оскільки вони не сприймаються органами почуттів: нюх — відчуття запаху; дотик — чутливість шкіри (тиск, біль, хо­лод); смак — солодке, солоне, кисле, гірке; зір; слух; положення тіла щодо гравітації (рівновага); тощо.

Винятком можуть бути лише ті випадки, коли ці розумові та психічні процеси ма­теріалізуються самим індивідом. Тобто тоді, коли його мотив і ціль сприйматимуться нашими органами почуттів. Сприймаючи останні, слідчий (дізнавач) може відобра­зити їх процесуально. Наприклад, при дачі показань особа, яка вчинила злочин, доб­ровільно розповідає про свої мотив або ціль, а слідчий, сприймаючи усне мовлення органом почуття — слухом, трансформує своє сприймання, відображаючи його на папері (у протоколі допиту). Може бути й інша ситуація, коли про ціль або мотив злочину розповідають співучасники або по­терпілі, чи свідки. Також не виключається можливість доведення мотиву і цілі за до­помогою нотаток, створених суб'єктом зло­чину. Наприклад, коли організатор злочину або підмовник пише листа (нотатку) вико­навцю або веде щоденник тощо.

Про достовірність та дійсність мотиву і цілі можна говорити лише тоді, коли про це свідчить сама людина, у якої відбувалися дані психічні та розумові процеси. Якщо вина у теорії кримінального права розгля­дається з двох позицій, інтелектуальної та вольової ознак, то мотив і ціль є іншими поняттями, які також необхідно доводити при провадженні кримінального судочин­ства.

Мотив та мета — це факультативні оз­наки суб'єктивної сторони злочину. Але такими вони є лише в теоретичному ас­пекті, у загальному вченні про склад зло­чину, оскільки не всі склади містять в собі визначені мотиви і цілі. Проте у ряді ви­падків їх встановлення є обов'язковим.

На жаль, встановлення мотиву та цілі супроводжується деякими труднощами. Причинами цього є те, що вони — нема­теріальні поняття. Процесуально обов'язок доводити наявність мотиву та цілі покла­дено на слідчого (дізнавача), а будь-яка особа, що є учасником кримінального су­дочинства, має право відмовитися давати показання або пояснення щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів (ч. 1 ст. 63 Кон­ституції України). Крім того, обвинувачен­ня не може грунтуватися на припущеннях і всі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь (ч. 3 ст. 62 Кон­ституції).

Вважаємо, що відмова від дачі показань і логічне підведення доказів під сумнів щодо мотиву та цілі обвинуваченого стануть по­ширеними. По-перше, міркувати про мо­тиви і ціль особи, яка вчинила злочин, можна буде лише, припускаючи їх, спира­ючись на аналіз інших доказів. По-друге, у випадках, коли особа заявить про свої незлочинні мотиви або цілі, то довести зворотнє практично неможливо. Наприк­лад, заява обвинуваченого, що напад на Л. він вчинив з метою налякати її і відучити ходити самій темними вулицями, робить неможливим інкримінувати йому ст. 187 КК. Або за заявою обвинуваченого Ж. про те, що він підробив документи не з метою їх дальшого використання, а для колекції, не можна кваліфікувати його вчинок за ст. 215 КК. Безумовно, їх вчинки кваліфікувуватимуться за іншими статтями КК України або не потягнуть відповідальність, але ж тільки їх очевидна та об'єктивна суспільна небезпечність відповідають стат­тям 187 і 215 КК.[14]

Висновок

На закінчення моєї курсової роботи хотілося стисло підбити висновки. На мій погляд тема роботи дуже актуальна і потребує досконалого вивчення.

Суб'єктивна сторона злочину являє собою психоло­гічний зміст злочину, його внутрішню (по відношенню до об'єктивної сторони) сторону. Вона нерозривно зв'язана з іншими елементами складу злочину, оскіль­ки в психіці суб'єкта знаходять відображення усі об'єктивні якості злочинного діяння.

До ознак, які утворюють суб'єктивну сторону зло­чину, відносяться: вина, мотив, мета злочину та емо­ційний стан.

Вина - основна й обов'язкова ознака суб'єктивної сторони будь-якого злочину. Мотив і мета - це факу­льтативні ознаки суб'єктивної сторони злочину. Вони вимагають свого встановлення лише у тих випадках, коли про це прямо зазначено у законі (в диспозиції статті Особливої частини КК) або коли вони однознач­но випливають із змісту злочину.

У деяких випадках кримінальний закон вказує на особливий емоційний стан як ознаку суб'єктивної сто­рони.

Мотив злочину можна визначити як усвідо­млене спонукання особи, яке викликало у неї рішу­чість вчинення злочину.

Мета - це уявлення про бажаний результат, досяг­нути якого прагне особа.

Види мотивів : благородний — вираже­ним у формі любові, совісності, жалю, співпереживання, доброзичливості, щирості, душевності, сердечності тощо. Мотиви можуть бути і неблагородні : ненависть і помста, злість і ревнощі, корисливість і заздрість, презирство і жорстокість тощо.

Мотиви злочину — це найчастіше такі їх психологічні різновиди, як помста, жорстокість та жадібність.

Найбільш поширеними спонуканнями вчинення злочинів є:

1) корисливість;

2) помста, жадоба помсти;

3) хуліганство;

4) кар'єризм чиновників;

5) жадоба влади.

За Кримінальним законом мотиви поділяються на:

1) ганебні — корисливість, помста, хуліганство;

2) до закону байдужі — допитливість, альтруїзм, помилково зрозумілі інтереси служби.