Реферат: Національний розвиток у контексті демократії

фаза А — період «наукового зацікавлення».

фаза В — період «патріотичної агітації».

фаза С — період «масового національного руху».

Фаза С є часом більш-менш широкого укорінення активної, готової до змагань національної сві­домості, що створює необхідну передумову самовизначення народу і його подальшого функціонування як політичної або повномасштабної нації.

Наведена схема не є відображенням якогось «залізного закону». Інколи еволю­ція у напрямку А → В → С буває зірвана через несприятливі внутрішні чи зовнішні чинники, проте з часом вона розпочинається знову або частково регенерується. Коли з точки зору схеми Гроха поглянути на історію україн­ства, то можна виділити принаймні три цикли зародження та відновлення генези національної свідомості і, відповідно, три історичні спроби україн­ства здійснити право на самовизначення.

1. З кінця XVIII ст. до кінця 20-их років XX ст. Цей цикл привів до створен­ня УНР і ЗУНР, а потім — УРСР в межах Радянського Союзу. Він завершив­ся у 30-ті роки XX ст. внаслідок голодомору і масового терору, коли було знищено значну частину українського етносу, у тому числі й свідомий про­шарок національної наукової, культурної та політичної еліти.

2. Кінець 1950-их - 1960-і роки. В офіційному політичному просторі цей пе­ріод характеризується обережним, загалом лояльним до радянської влади й московської партійної еліти «автономізмом» частини місцевих керівників. Йому було покладено край погромом початку 1970-их років, проте у «латен­тному» вигляді він продовжував існувати як дисидентський рух.

3. Друга половина 80-их - дотепер. Цикл знов-таки розпочинається переду­сім як «культурницький рух», з часом виходить на рівень політичних прог­рам і приводить до проголошення незалежної української держави у 1991 р. Можна вважати, що цей цикл триває й досі, бо процеси усталення націо­нальної самосвідомості та консолідації української політичної нації ще не закінчилися.

Реальне завершення процесу самовизначення передбачає згоду принай­мні частини народу та національної еліти на певні зусилля і, можливо, жер­тви задля досягнення поставленої мети. Причому вони не закінчуються з юридичним проголошенням суверенітету, особливо коли державно-націо­нальні трансформації збігаються з соціально-економічними та суто політич­ними перетвореннями. Тісний взаємозв'язок різних вимірів суспільної трансформації приховує можливість, наприклад, негативного впливу економічних негараздів на процес незворотної самоідентифікації та на консолідацію новонародженої політичної нації, що ми й спостерігаємо зараз в Україні. З іншого боку, зміцнення національної самосвідомості та повномасштабного статусу нації здатне позитивно взаємодіяти зі зміцнен­ням громадянського суспільства, з розбудовою демократичних державно-політичних інституцій, з економічним зростанням тощо.

У багатонаціональних державах трапляються ситуації, коли національна свідомість — як на особистому, так і на колективному рівні — має складну структуру, поєднуючи декілька лояльностей. За умов посилення потягу до національно­го самовизначення у складній структурі національної свідомості виникають суперечності: далі важко бути одночасно українцем і «радянським» або збе­рігати однакову лояльність українській і російській націям. Ці суперечності можуть мати як конструктивне, так і деструктивне розв'язання. Проблема суперечливих лояльностей має щонайменше дві складові: куль­турну і політичну. Вона не піддається адміністративному або якомусь іншо­му примусовому розв'язанню, особливо у своїй культурній складовій. Та й визнання причетності до нової політичної або повномасштабної нації теж вимагає зважених і тривалих зусиль насамперед з боку особи чи спільноти — носія змін.

Феномен націоналізму

Національна самосвідомість споріднена з націоналізмом і почасти знахо­дить у ньому своє втілення. Щонайменше можна стверджувати: розвиток національної свідомості недосяжний без певних форм націоналізму, які виступають необхідною умовою державотворчих змагань етнічної нації, пе­ретворення її у націю повномасштабну і, врешті-решт, успішного довер­шення процесу її самовизначення.

З наукової точки зору націоналізм полягає у почутті та (інколи) у розумін­ні особистістю або спільнотою належності до нації та в наявності менш-більш свідомого й інтенсивного прагнення піднести культуру, добробут, державність своєї нації. Тому націоналізм — це феномен ідеаль­ної природи, глибоко вкорінений у нормальній людській психіці. Залежно від статусу і мети тієї нації, якій він відповідає, націоналізм може бути спрямований на виконання наступних завдань:

- мобілізація ресурсів для того, щоб вибороти певну автономію у межах вже існуючої багатонаціональної держави (наприклад, через федеральний статус),

- мобілізація ресурсів для створення політичної нації або повномасштабної нації через державне самовизначення,

- захист політичних та/або культурних інтересів уже існуючої нації.

4. Проблема сумісності націоналізму та демократії

У будь-якому випадку націоналізм висловлює і підносить інтереси окре­мої — етнічної, політичної чи повномасштабної — нації всупереч інтересам інших спільнот, він так чи інакше відокремлює «своїх» від «інших». Якщо прихильність до своєї нації супроводжується зневагою і нетерпимістю до ін­ших, то маємо справу з екстремальною формою націоналізму — шовінізмом.

Звернімося до специфіки тієї форми українського націоналізму, яка розроблялась і була реалізована в ідеологічній і політичній активності Орга­нізації Українських Націоналістів (ОУН). Фахівці класифікують цю форму як український різновид відомого у світі «інтегрального націоналізму». Він виник як природна реакція на поразку змагань за українську державність 1917-1920 pp. і був по суті спробою пояснити, чому втрачено українську державність і як належить її відтворювати. Розчарована у соціалістичних та демократичних ідеях, що не привели до успіху, молода генерація українців відкинула їх. Натомість вона закликала до створення нового типу українця, беззастережно відданого на­ції та справі національного самовизначення, готового скоріше до силових дій та героїчних жертв, ніж до поміркованих політичних переговорів і ком­промісів. Предтечею українського інтегрального націоналізму був Д. Донцов (1883-1973) — виходець зі Східної України, соціаліст замолоду.

Значною мірою слушним є визнання українського інтегрального націона­лізму явищем тоталітарного ухилу. Праці його ідеологів і політична програ­ма ОУН з початку створення цієї організації у 1929 р. ставили за мету побу­дову тоталітарного монопартійного суспільства, найвищою цінністю якого є ціле — нація. До чого призводить така позиція, коли вона втілюєть­ся в широку практику державо- та націєтворення, добре відомо з прикладів гітлерівської Німеччини та сталінського СРСР. Під час Другої світової війни ОУН змінила орієнтацію з «тоталітарного націона­лізму» на «демократичний націоналізм». А післявоєнне існування поза ме­жами України в умовах західних демократій сприяло подальшому її відходу від тоталітарних принципів.

Після проголошення незалежності України діяльність на її території різ­номанітних угруповань та партій, що тою чи іншою мірою ґрунтуються на ідеології націоналізму, була поновлена, їх спектр сьогодні досить широ­кий — від радикального об'єднання УНА-УНСО до цілком парламентських Народного Руху України, Українського Народного Руху і т. п. За умов конституційного проголошення України демократичною держа­вою націоналізм зможе бути конструктивною силою лише тоді, коли пов­ністю відкине тоталітарні інтенції минулого.

Але, чи не суперечить націоналізм основним цінностям ліберальної демократії не тільки у своїх крайніх формах, а й у вихідних основоположеннях? Певні підстави для такого твердження насправді існують. По-перше, націоналізм має потяг до протиставлення цінності цілого — нації — цінності окремої ав­тономної особи. Звідси може випливати порушення невід'ємних прав люди­ни. Крім того, крайні форми націоналізму протиставляють свою націю не тільки якійсь одній іншій, а й усьому світові, ставлячи під сумнів, зокрема, цінність загальнолюдської рівності.

Якщо спробувати узагальнити співвідношення націоналізму та лібераль­ної демократії, то дійдемо висновку щодо розбіжності потягу до особливого і універсального. За самою суттю повного збігу цінностей та принципів «сім'ї» особливих націоналізмів і всезагальної ліберальної демократії ніколи досягти не можна, проте розумної взаємодії і оптимального «тут-і-зараз» ба­лансу завжди прагнути слід.

На користь наявності плідних зв'язків між особливим змістом конкретних націоналізмів і універсальним змістом ліберальної демократії свідчить те, що усвідомлення рівності в межах своєї нації є природною передумовою сходження до визнання рівності усіх людських істот, незалежно від їхньої національної приналежності.

Зростання націоналізму як ознака чи то готовності народу до самовизна­чення, чи то як рушійна сила розбудови вже завойованої демократичної дер­жавності заслуговує на позитивну оцінку. Більше того, цей процес узгоджу­ється з фундаментальними цінностями ліберальної демократії, адже він сприяє піднесенню свободи та рівності на індивідуальному і колективному рівнях.

Висновок зі сказаного буде таким: зважена націоналістична і ліберально-демократична ідеологія не є a priori несумісними, вони можуть плідно до­повнювати одна одну і поєднуватися. Реальна проблема полягає в тому, щоб під привабливими гаслами самовизначення або захисту державності своєї нації не упасти у фанатичний націоналізм тоталітарного ґатунку, який не сумісний ані з невід'ємними правами окремої особи, ані з визнанням рів­нозначного статусу й інших спільнот.

Мовна проблема

Постійне вживання і творчий розвиток власної мови, художньої й науко­вої літератури є невід'ємною ознакою буття будь-якої нації. Так забезпечу­ється національний комунікативний простір, тобто простір ефективного спілкування громадян, що належать до різних культур. Разом з тим, виділен­ня і фактичний пріоритет у межах багатокультурної держави однієї мови, як правило — мови державного етносу, поряд з іншими мовами, мовами націо­нальних меншин, містить у собі певні загрози. Вони пов'язані, перш за все, з можливістю насильницького або просто не досить виваженого поширення мови більшості адміністративними засобами, що сприйматиметься меншістю як зазіхання на її культурні права. З іншого боку, безкомпромісне підне­сення меншістю статусу власної мови, особливо коли це супроводжується радикальними діями проти більшості, викликає обвинувачення у намаганні зруйнувати «спільний дім» — багатокультурну державу.

В Україні мовна проблема також існує. Вона полягає в утрудненому утвердженні української мови як повно­цінно державної та провідної, а також у визначенні статусу російської мо­ви.

На момент створення незалежної української держави українська і російська мови були рівноправними лише формально, а фактично на більшій частині території країни, особливо на Сході та Пів­дні, панувала російська. Російською мовою зазвичай спілкувалися росіяни, інші національні меншини та російськомовні українці. Решта українського етносу, принаймні у містах, належала до білінгвів, тобто користувалась дво­ма мовами. Ситуація легітимної двомовності, що за зазначених умов означа­ла збереження переваги російської мови, зафіксована в ухваленому ще в 1989 р. і діючому донині законі «Про мови в Українській РСР».