Реферат: Національний розвиток у контексті демократії

Варто, однак, визнати, що поспішне механічне відокремлення від російської мови негативно вплинуло б на інформаційне забезпечення нації. Річ у то­му, що російська мова донині об'єктивно залишається важливим каналом одержання друкованих новин не тільки з Росії, а значною мірою — з усього світу. Адже в Україні такі всесвітньо визнані мови міжнародного спілкуван­ня як англійська, французька або німецька ще не замінили — та у масовому вжитку не скоро й замінять — російську. Навряд чи хто буде сперечатися й з тим, що російська мова і класична художня література є духовним скарбом світового значення, самовільно зрікатися якого було б вкрай нерозсудливо.

Отже, маємо визнати, що й після десяти років існування незалежної дер­жави мовна проблема в Україні не розв'язана. Де юре українська мова про­голошена державною. На цій підставі вона, зокрема, мусить бути обов'язко­вою для вивчення усіма громадянами країни й широко вживаною, а в дер­жавних установах — вживаною універсально. Водночас, через історичні та деякі сьогоденні обставини вона де факто є слабшою за російську і обмеженою у функціонуванні, в тому числі й у сферах культури, науки тощо. Ця су­перечність викликає напруження з обох боків.

У розв'язанні мовної проблеми мають відіграти важливу роль не лише держава, але й обидві складові — українська та російськомовна — громадян­ського суспільства.

Не може бути повноцінного громадянина України, який не володіє дер­жавною мовою, а тим паче — ставиться до неї зверхньо. Володіння й вживан­ня української — необхідна ознака лояльності до нації й держави. З іншого боку, недалекоглядна позиція тих українців, які не хочуть визнавати закон­них прав інших мов, приховує в собі наслідки, протилежні до очікуваних. Адже вона здатна розвести членів багатокультурного суспільства по різні бо­ки барикад, підірвати процес синхронного розвитку української етнічної та української політичної нації.

5. Державно-політичні проблеми за умов національної багатоманітності

Оптимізація багатоманітності і суперечливості національного набуває ак­туальності у складній — багатокультурній державі. Відповідно до двох основних сфер функціонування національного — соці­ально-психічної і практичної — оперування може відбуватися через вплив на суспільну психологію, ідеологію чи практичну активність.

Спершу коротко розглянемо головні напрямки оперування з багатоманіт­ністю національного державно-політичними засобами.

Держаєно-політичне оперування з багатоманітністю національного.

Базовими об'єктами державного оперування у вимірі національного є опозиції «більшість — національна меншина» та «меншина — меншина». Але природа елементів цих опозицій в різних країнах може бути якісно відмін­ною. Так, в Україні більшість — це повномасштабна українська нація, а на­ціональна меншина — це, наприклад, частина російського етносу (етнічна група), яка оселилась в країні порівняно пізно. Канада є державою не повномасштабної, а політичної нації. Більшість тут становлять не аборигени, а нащадки англійських колоністів, тоді як корінні народи опинились у ролі національних меншин.

Модель оперування з багатоманітністю національного залежить від етнонаціонального складу населення конкретної країни. Тому завдання і підхо­ди національної політики в Україні відрізняються від відповідних завдань і підходів у Канаді або Швейцарії. Наприклад, політика мультикультуралізму, яка поширена і має певні досягнення у країнах Північної Америки, для Ук­раїни навряд чи прийнятна.

Демократія виробила чотири найзагальніші способи державно-політичної оптимізації багатоманітних і суперечливих міжнаціональних взаємин: феде­ралізм, пропорційний розподіл ресурсів і влади, договірне заміщення посад у владних структурах представниками різних етнонаціональних спільнот, гарантованість прав національних меншин.

Толерантність як демократичний принцип оперування з багатоманітністю .

Досить часто толерантність ототожнюють з терпимістю. Поняття терпи­мості походить від дієслова «терпіти» — стійко без нарікань переносити фі­зичні або моральні страждання; витримувати; миритися з чимось неприємним, важким, сподіваючись на краще. Толерантність-терпимість має зна­чення обтяжливої і вимушено пасивної реакції на будь-яке зовнішнє под­разнення, наприклад, на національне гноблення.

Розуміння толерантності як терпимості є традиційним, але не вичерпним. Від толерантності-терпимості як вимушено пасивної реакції на «інше» — через, щонайменше, нейтральне сприйняття та захист «іншого» там, де воно не вступає в суперечність з правом на свободу думки і слова, світогляду і ві­росповідання — до свідомого надання слабкому «іншому» певних переваг у самореалізації. Але сприйняття толерантності в такому обсязі вимагає не тільки мудрості, але й мужності.

Чому мужності? Тому, що досконала толерантність потребує, як було вже зазначено, підтримки опонента. Такий акт не завжди можливий. Він неп­рийнятний тоді, коли маєш справу з категорично антитолерантним суб'єк­том або з суттєвим виходом за межі терпимого, окреслені загальнолюдськи­ми цінностями (наприклад, з навмисним аморальним вчинком або кримі­нальним злочином). Але і в іншому випадку людину не залишає відчуття тривоги: а якщо той, хто завдяки твоїй толерантності підсилиться, буде не­безпечним тобі, твоїй родині, нації або державі? Навіть коли людина або її позиція є сильними настільки, щоб не лякатися жодної зовнішньої загрози, залишається загроза внутрішня, якої уникнути неможливо. Вона полягає в «утраті твердого ґрунту під ногами» через деабсолютизацію власної точки зору та визнання права на вільну самореалізацію «іншого». Передбачити та­кого типу ситуацію й осягнути можливості її цивілізованого подолання — складне й психологічно нелегке завдання. Проте уникнути його розв'язання в суспільстві, що прагне демократичного перетворення, не можна.

6. Федерація. Конфедерація. Національно-культурна автономія

Федеральне виокремлення етносу — національної меншини — є одним із способів здійснення його права на самовизначення, прийнятих у демокра­тичних державах. Через федеральну організацію центральна державна влада передає вагомим меншинам на території їх компактного проживання більші або менші контрольні повноваження, можливість здійснювати управлінські функції різних рівнів і використовувати територіальні ресурси. Національні федеральні одиниці мають встановлену законом автономність та певні озна­ки державності, наприклад, кордони, владні інституції, систему освіти, пра­во збирати і використовувати частину податків тощо. Федеративний прин­цип закладений в основу державності багатонаціональної Росії. У США й Канаді застосовано форму територіального федералізму. Натомість Україна, як уже мовилось, — унітарна держава (ст. 2), хоч у її складі виділено Автономну Республіку Крим, яка є територіальною, а не національною одиницею. Наявність АРК порушує «чистоту» унітарності української держави, проте не перетворює її у федеративну (подібне маємо й в інших унітарних країнах, наприклад, Гренландія або Фарерські острови в Данії).

Територіальна концентрація національної меншини завдяки лише прос­торовому відокремленню від інших зменшує ймовірність конфліктів на етнонаціональному ґрунті. Через федеральне самовизначення меншина отри­мує можливість повнішої культурної або політичної самореалізації. Проте федералізація містить у собі не тільки позитивні, але й негативні потенції, особливо тоді, коли вона має штучний та/або примусовий характер. Федера­лізація може вступати в суперечність із правом людини на свободу пересу­вання і обрання собі місця проживання в межах кордонів кожної держави. Вона здатна порушити усталені в державі господарські або економічні зв'яз­ки, розподіл ринку праці, політичну та іншу керованість. Нарешті, недобро­совісні політики можуть використати гасло федерального виокремлення або набуття незалежної державності як інструмент досягнення власних цілей, які зовсім не відповідають оптимізації національного і, ширше, соціального буття тієї чи іншої меншини.

7. Націоналізм та національні проблеми в незалежній Україні

Український етнос є тією природною матерією, яка прислужилася виник­ненню українською етнічної нації. Витоки історії нашого народу криються у середині першого тисячоліття н.е. Його державотворчі змагання та здо­бутки уособлюються постатями Святого Володимира і Володимира Мономаха, Б. Хмельницького і П. Орлика. Але становлення модерної україн­ської нації, враховуючи суттєве значення у цьому процесі виникнення влас­ної високої культури, в першу чергу — унормованої мови, зазвичай пов'язу­ють із творчістю І. Котляревського та особливо Т. Шевченка.

З Шевченком та його однодумцями з Кирило-Мефодіївського братства пов'язане й усталення національної свідомості, включно з ідеєю самовизна­чення українського народу. Кирило-Мефодіївське братство проіснувало не більше двох років. Воно не стало ані масовою, ані впливовою політичною силою. Та для Російської імперії воно несло небезпечну перспективу розпаду, адже його члени вироб­ляли ідеологію самовизначення українства.

Боротьба за самовизначення після революційних подій 1917р. увінчались створенням Західноукраїнської Народної Республіки (листопад 1918 р.) та Української Народної Республіки (грудень 1918 p.), а зрештою — їх злукою 22 січня 1919р. Завдяки цьому українська етнічна нація врешті-решт набула власної державності. Отже, з цього часу створюються необхідні пе­редумови існування української повномасштабної нації. Проте військо­во-політичний тиск, з одного боку — поляків, а з іншого — російських більшовиків, не дозволив розвинути цей успіх і створити повноцінну власну державу.

За радянських часів українська нація мала статус, так би мовити, «псевдо-повномасштабної». Насправді, УРСР у складі СРСР, особливо після об'єднання у 1939 р. Сходу і Заходу, стала чітко окресленим національним і територіальним цілим, із власним адміністративним центром і апаратом. Разом з тим, усі суттєві політичні, економічні або військові рішення ухвалювались не українською національ­ною, а партійною — переважно російською — владою, не у Харкові або Киє­ві, а у Москві. Тільки після розпаду СРСР у грудні 1991 р. таке «псевдоіснування» скінчилось і українська нація почала утверджуватися як насправді повномасштабна.

Підсумовуючи сказане, слід зауважити, що поняття «українська нація» сьогодні має два нетотожних значення.