Реферат: Непівська суспільна модель, її протиріччя та причини згортання
Слідом за Х з'їздом партії ВЦВК видав декрет від 21 березня 1921 року "ПРО заміну продовольчої і сировинної розверстки натуральним податком". Розміри податку були майже в два рази менше продрозверстки - 240 млн. пудів зернових замість 423 млн. по розверстці 1920 р., з яких реально було зібрано близько 300 млн.; ще передбачалося одержати близько 160 млн. пудів через торгівлю. Тепер державі потрібно було здавати вже не всі надлишки, а лише строго визначену частину. Усі запаси продовольства, сировини і фуражу, що залишилися після виплати податку, надходили в повне розпорядження хліборобів і могли бути використані для зміцнення їхнього господарства, підвищення особистого споживання й обміну на промислові товари.
Зі звертання ВЦВК (Всеросійський Центральний Виконавчий Комітет) і РНК (Рада Народних Комісарів) «ДО селянства РСФСР» 23 березня 1921 р. [9;185]
…Постановою Всеросійського Центрального Виконавчого Комітету і Ради Народних Комісарів розверстка скасовується, і замість неї вводиться податок на продукти сільського господарства.
Цей податок повинен бути менше, ніж хлібна розверстка. Він повинний призначатися ще до весняного посіву, щоб кожен селянин міг заздалегідь врахувати, яку частину врожаю він повинний віддати державі і скільки залишиться в його повне розпорядження. Податок повинен стягуватися без кругової поруки, тобто повинний припадати на окремого домохазяїна, щоб старанному і працьовитому хазяїну не довелося платити за неакуратного односільчанина. По виконанню податку надлишки, що залишилися в селянина, надходять у його повне розпорядження. Він має право обміняти їх на продукти й інвентар, що буде доставляти в село держава через границю і зі своїх фабрик і заводів; він може використовувати їх для обміну на потрібні йому продукти через кооперативи і на місцевих ринках і базарах…
Продовольчий податок стягувався у вигляді відсотків або часткового відрахування від виробничих у господарстві продуктів з урахуванням врожаю, числа їдців у господарстві, наявності худоби. Розмір податку встановлювався до сівби. Податок являв собою прогресивне обкладання: для малопотужних господарств, а також для господарств міських робітників ставка податку знижувалася; у виняткових випадках ці господарства і зовсім звільнялися від податку. Була уведена воля обміну, покупки і продажі сільськогосподарських об'єктів.
Заміна продрозверстки продподатком мала надзвичайно важливе значення. Підвищилася зацікавленість селянства в розвитку господарства. Селянину була надана можливість вільного вибору форми використання своєї землі - товариської, общинної, отрубної чи хутірної. Стало можливим налагодити правильний продуктообмін, без чого не можна було відновити господарство і побудувати соціалізм.
Корінні зміни відбулися й в області промислового виробництва. Насамперед, був скасований декрет про поголовну націоналізацію промисловості. Було дозволено тимчасово відновити капіталістичне виробництво на дрібних промислових підприємствах, що випускає товари широкого вжитку. У зв'язку з цим у промисловості і торгівлі з'явився приватний сектор: деякі держпідприємства були денаціоналізовані, інші – здані в оренду; було дозволено створення власних промислових підприємств приватними особами з числом зайнятих не більш 20 чоловік (пізніше це число було збільшене). Серед орендованих приватниками фабрик були і такі, котрі нараховували 200-300 чоловік, а в цілому на долю приватного сектора в період НЕПу приходилося від 1/5 до 1/4 промислової продукції, 40-80% роздрібної торгівлі і невелика частина оптової торгівлі.
Капіталісти були допущені тільки до виробництва предметів народного споживання, тобто в дуже потрібних, але не вирішальних галузях виробництва. Разом з тим значна частина промисловості, уся зовнішня торгівля залишалися в руках держави, чи, як говорили більшовики, вони зберігали за собою «командні висоти в економіці».
Допускалося також створення концесій із залученням іноземного капіталу, змішаних акціонерних товариств і спільних підприємств.
1.1. Концесії. Спільні підприємства.
У статті «ПРО продовольчий податок» В.И. Ленін, призиваючи йти на виучку до капіталістів, називав основні форми реалізації нової економічної політики: оренда, кооперація, концесії, торгівля. До числа найважливіших законів, прийнятих Радянською владою в 1920р., належить закон про концесії. Радянська сторона за договором передавала закордонним підприємцям на певний строк в експлуатацію природні багатства, підприємства чи інші господарські об'єкти. У концесіях Ленін бачив небезпеку відновлення капіталізму. Але через ті ж концесії Ленін бачив можливість придбати необхідні машини і паровози, верстати й устаткування, без яких відновити господарство неможливо.
Були укладені концесії між урядом РСФСР і Великим Північним телеграфним суспільством (1921р.) на експлуатацію підвідних телеграфних ліній між Росією, Данією, Японією, Китаєм, Швецією і Фінляндією. У 1922 р. відкрилася перша міжнародна авіалінія Москва – Кенігсберг. Створюються спеціальні акціонерні підприємства – російські, іноземні, змішані.
У 1923 р. було 24 змішані товариства, тобто спільні підприємства. На відміну від концесій у них брав участь і капітал Радянської держави. У 1926-1927 р. нараховувалося 117 діючих угод такого роду. Вони охоплювали підприємства, на яких працювали 18 тис. чоловік і випускалося ледве більш 1% промислової продукції.
Крім капіталу в СРСР направлявся потік робітників-емігрантів з усього світу. У 1922 р. американською профспілкою швейників і Радянським урядом була створена Російсько-американська індустріальна корпорація (РАІК), якій були передані шість текстильних і швейних фабрик у Петрограді, чотири - у Москві.
Але надалі концесії і змішані підприємства не одержали свого розвитку, тому що постійно зіштовхувалися з твердим державним механізмом у вигляді його центральних органів управління, які якщо не перешкоджали, то обмежували економічну волю підприємців. Позначалася і недовіра Заходу до нашої країни через долю колишніх боргів, так і не повернутих.
1.2. Трести.
Декретами Раднаркому в 1923 р. були визначені нова структура й статут державних промислових підприємств (трестів) і державної торгівлі (синдикатів). Головкоми були скасовані, а замість них створені трести - об'єднання однорідних чи взаємозалежних між собою підприємств, що одержали повну господарську і фінансову незалежність, аж до права випуску довгострокових облігаційних позик. Уже до кінця 1922 р. близько 90% промислових підприємств були об'єднані в 421 трест, причому 40% з них було централізованого, а 60% - місцевого підпорядкування. Трести самі вирішували, що робити і де реалізовувати продукцію. Підприємства, що входили в трест, знімалися з державного постачання і переходили до закупівель ресурсів на ринку. Закон передбачав, що "державна скарбниця за борги трестів не відповідає".
ВРНГ (Вища Рада Народного Господарства), що втратив право втручання в поточну діяльність підприємств і трестів, перетворився в координаційний центр. Його апарат був різко скорочений. Тоді і з'являється господарський розрахунок, який означає що підприємства (після обов'язкових фіксованих внесків у державний бюджет) самі розпоряджаються доходами від продажу продукції, самі відповідають за результати своєї господарської діяльності, самостійно використовують прибутки і покривають збитки. В умовах НЕПу, писав Ленін, “державні підприємства переводяться на так званий господарський розрахунок, тобто по суті, у значній мірі на комерційні і капіталістичні початки”.
Не менш 20% прибутку трести повинні були направляти на формування резервного капіталу до досягнення ним величини, рівній половині статутного капіталу (незабаром цей норматив знизили до 10% прибутку доти, поки він не досягав 1/3 первісного капіталу). А резервний капітал використовувався для фінансування розширення виробництва і відшкодування збитків господарської діяльності. Від розмірів прибутку залежали премії, одержувані членами правління і робітниками тресту.
У декреті ВЦВК і Раднаркому від 1923 р. було записане наступне: трести - державні промислові підприємства, яким держава надає самостійність у виробництві своїх операцій, відповідно до затвердженого для кожного з них статуту, і які діють на засадах комерційного розрахунку з метою добування прибутку.
1.3. Синдикати.
Стали виникати синдикати - добровільні об'єднання трестів на засадах кооперації, що займалися збутому, постачанням, кредитуванням, зовнішньоторговельними операціями. До кінця 1922 р. 80% трестованої промисловості було синдиковано, а до початку 1928 р. усього нараховувалося 23 синдикати, що діяли майже у всіх галузях промисловості, зосередивши у своїх руках основну частину оптової торгівлі. Правління синдикатів обиралося на зборах представників трестів, причому кожен трест міг передати за своїм розсудом більшу або меншу частину свого постачання і збуту у відання синдикату.
Була проведена грошова реформа. Для стабілізації карбованця була проведена деномінація грошових знаків, тобто зміна їхньої номінальної вартості по визначеному співвідношенню старих і нових знаків. Замість таких, що знецінилися і фактично уже відкинутих обігом радянських знаків у 1922 р. був початий випуск нової грошової одиниці - червонців, що мали золотий вміст і курс у золоті (1 червонець = 10 дореволюційним золотим карбованцям = 7,74 грамам чистого золота). У 1923 році були випущені інші радянські знаки, один карбованець яких дорівнював 1 млн. колишніх грошей і 100 карбованцям зразка 1922 року. У 1924 р. швидко витіснялися червонцями радянські знаки взагалі припинили друкувати і вилучили з обігу; у тому ж році був збалансований бюджет і заборонено використання грошової емісії для покриття витрат держави; були випущені нові казначейські білети - карбованці (10 карбованців = 1 червонцю). На валютному ринку як усередині країни, так і за рубежем червонці вільно обмінювалися на золото й основні іноземні валюти за довоєнним курсом царського карбованця (1 американський долар = 1,94 карбованця).[8;196]
Відродилася кредитна система. У 1921 р. був відтворений Держбанк, який почав кредитування промисловості і торгівлі на комерційній основі. У 1922-1925 р. був створений цілий ряд спеціалізованих банків: акціонерні, у яких пайовиками були Держбанк, синдикати, кооперативи, приватні особи і навіть деякий час іноземці для кредитування окремих галузей господарства і районів країни; кооперативні - для кредитування споживчої кооперації; організовані на паях товариства сільськогосподарського кредиту, що замикалися на республіканські і центральний сільськогосподарські банки; товариства взаємного кредиту - для кредитування приватної промисловості і торгівлі; ощадні каси - для мобілізації грошових нагромаджень населення. На 1 жовтня 1923 р. у країні діяло 17 самостійних банків, а доля Держбанку в загальних кредитних вкладеннях усієї банківської системи складала 2/3. До 1 жовтня 1926 р. число банків зросло до 61, а доля Держбанку в кредитуванні народного господарства знизилася до 48%.[12;271]
2. СОЦІАЛЬНІ І ПОЛІТИЧНІ МЕТАМОРФОЗИ НЕПУ.
Уведення непівської суспільної моделі викликало зміну соціальної структури і способу життя людей. Уособленням нової економічної політики були яскраві, соціально різнорідні типи: червоні наркоми – недавні революціонери-підпільники і солдати; червоні директори – учорашні робочі і технічні фахівці; численна армія службовців різних контор, – «панянки» - колишні гімназистки і курсистки; прикажчики і дрібні крамарі; нарешті - селяни-одноосібники, що встають на ноги. Це був строкатий світ, де сусідили і взаємодіяли різні культури, кожна – зі своїми ідеалами, цілями, нормами поведінки.
Найбільш колоритною фігурою того часу була нова радянська буржуазія – “непмани”, “совбури”. Ці люди в значній мірі визначали обличчя своєї епохи, але вони знаходилися як би за межами радянського товариства: були позбавлені виборчих прав, не могли бути членами профспілки. У середовищі непманів стара буржуазія мала велику питому вагу (від 30 до 50% у залежності від роду занять). Інша частина непманів виходила із середовища радянських службовців, селян і кустарів. Зв'язана непманська буржуазія була як з приватно-, так і з державно-капіталістичним укладом. Через швидку оборотність капіталу основною сферою діяльності непманів була торгівля.
Скасування закону про загальну трудову повинність у 1921р. дала можливість зайнятися підприємництвом. Швидко стали наповнятися полки магазинів товарами і продуктами. У багатьох містах були відкриті “Торгсини”, де можна було купити дорогі речі, але тільки за золото й іноземну валюту. Люди самі відривалися свої скарби і несли приховані коштовності в “Торгсини”. Однак незабаром там стали з'являтися співробітники ГПУ (Головного Податкового Управління), що цікавилися, відкіля в покупців золото або валюта, коли те й інше давно було наказано здати. Візит у “Торгсин” став, як правило, означати обшук у той же день і арешт із наступним звільненням у випадку добровільної здачі золота і валюти.
В усіх великих містах непманів викликали в ГПУ і робили їм повідомлення, очевидно, директивно погоджене, а тому воно і потрапило в історію: “Добродії, ви купили золото на чорний день. Чорний день настав! Здавайте його державі!”.[10;66] Дехто, зрозумівши серйозність моменту, за принципом “життя дорожче”, здали все відразу. Коливних у різних місцях переконували по-різному. Деякі навіть читали лекції по політекономії соціалізму, запевняючи, що кожен громадянин стане багатше, сильніше і вільніше, якщо єдиним власником золота в країні стане могутня соціалістична держава. Хоча ці лекції, само собою, зрозуміло, читалися у в'язницях, де утримувалися ті хто коливалися, переконати удалося деяких. Більшість продовжувала відверто не вірити в економічну рентабельність соціалізму. Не переконавши словом, стали переконувати справою. Там, де це було можливо, тримали нещасних непманів у камерах, де повітря було нагріто до 60 градусів, не даючи їм води. В інших місцях використовувалися камери з нульовою температурою і водою по щиколотку, а там, де подібні складні методи не вміли або не хотіли застосовувати, просто били смертним боєм. Лише деякі зволіли вмерти, не віддавши нічого. Більшість людей здалися і віддали усе, що вдалося нагромадити за короткий період НОВОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ ПОЛІТИКИ. Але було вже занадто пізно, оскільки подібна завзятість викликала в працівників ГПУ цілком “справедливу підозру” у щирості їх підопічних: а чи все здано? Навіть якщо було й усе здано, довести це було зовсім не просто, якщо не сказати – неможливо. Витончувалися методи катувань, і струмочки золота продовжували литися в соціалістичну скарбницю.
Радянська влада мала потребу в непманах, у той же час постійно підкреслювала їхню класову ущербність, демонструючи стосовно них ідеологічну бридливість, недвозначно даючи зрозуміти, що хоча “НЕП – це всерйоз і надовго”, але не назовсім і що їх неминуче чекає сувора розплата вже за те, що вони своєю присутністю отруювали атмосферу великої справи побудови комунізму.
Протягом 1921-1922р. НЕП був змушеною спробою утримати владу шляхом економічних поступок ринку. Однак цей ринок був сильно деформований. Приватна власність не була гарантована. Держава розглядала її як самого найлютішого історичного ворога. Тому власники мали мало стимулів до перспективного розширення господарства, створюючи капітали на спекулятивних операціях. Тому в приватну діяльність хлинули насамперед різного роду авантюристи, спекулянти, які прагнули якнайшвидше зірвати куш, витратити його, пожити у своє задоволення. Природно, що ні про які довгострокові вкладення капіталів, розширенню сфери діяльності і випуску товарів у подібній атмосфері не могло бути і мови. Тому доля приватної промисловості в загальному обсязі промислового виробництва була невисока. Але промисловість, відновлена на 4/5 від довоєнного рівня, вичерпала резерви поглинання надлишкової робочої сили. Приватні капітали були не занадто значні, напівлегальні і не вкладалися в промисловість. Приватні капітали кинулися насамперед у торгівлю. Якщо роздрібна торгівля виявилася переважно в руках приватника, то оптова – у руках держави, що створювало вибухонебезпечну ситуацію на ринку, постійно підживлюючи як можливості спекуляції, з одного боку, так і придушення приватної ініціативи – з іншої.