Вступ

Одним з головних напрямів становлення та розвитку України як демократичної, соціальної, правової держави є визначення ролі і місця Президента України у механізмі здійснення державної влади. Інститут президента в Україні має бути не лише гарантом конституційних засад і державного ладу, а й стати інтеграційним інститутом у системі органів державної влади.

Важливе значення набувають функції президента як глави держави, особливості його обрання.

Принципи обрання Президента України

5 березня 1999 p., відповідно до ст. 103 Конституції України, прийнято новий закон України «Про вибори Президента України», який з моменту його опублікування набув чинності й тим самим скасував чинність попередніх Законів, що обумовлювали і регламентували порядок ведення президентської виборчої кампанії (виборів). Закон встановлює, що Президентом може бути обраний громадянин України віком від 35 років, який володіє державною мовою і мешкає в Україні протягом останніх 10 років. Термін повноважень Президента визначений Конституцією – 5 років. Одна й та сама особа не може бути Президентом більше ніж два терміни підряд. Вибори Президента проводяться на п'ятий рік президентства, останньої неділі жовтня. Згідно з цим Законом, політичні партії як суб'єкти політичного процесу отримали право через представництво у виборчих комісіях брати участь в організації та проведенні президентських виборів. Право висувати претендента на кандидата у Президенти мають партії (виборчі блоки партій) та збори виборців, в яких беруть участь не менше ніж 500 громадян. Незалежно від суб'єкта висунення претенденти мають рівні права.

Загальні демократичні принципи (загальне, рівне і пряме виборче право, забезпечення умов таємного голосування, гласність і відкритість виборів), зафіксовані в Основному Законі України, розглянуті щодо президентських виборів, складають основу першої глави Закону «Про вибори Президента». Також Закон розглядає: порядок і строки призначення та проведення виборів, організацію виборів, механізм висування і реєстрації кандидатів у президенти України, правила та методи ведення передвиборної агітації, права кандидата у Президенти та інших учасників виборів, процес проведення голосування та підбиття підсумків голосування.

Припинення повноважень Президента відбувається після відставки, смерті, неможливості виконання повноважень чи усунення з посади в порядку імпічменту. Усунення з посади в порядку імпічменту можливе лише після висновків Верховного Суду (щодо наявності ознак державної зради або злочину) та Конституційного Суду (щодо дотримання кон-ституційності процедури розгляду справи про імпічмент) і внаслідок ухвалення рішення про імпічмент не менше ніж 2/3 голосів від конституційного складу Верховної Ради.

Вибори є необхідним складовим елементом кожної демократії. В Україні протягом останніх років з'явилися авторитарні тенденції, хоча на цей час уже були впроваджені демократичні процедури і створені демократичні інституції. Проте слова повинні бути підтверджені справами найближчим часом, щоб стало можливим створення відповідної політичної культури й разом із нею – консолідації демократії. З одного боку, існувала можливість того, що в Україні може бути створена демократія на кшталт російської. З іншого боку, Україна все ще могла просуватися крок за кроком у напрямку до ліберальної демократії західного типу. В цьому плані президентські вибори відігравали визначальну роль на перехрестях українського розвитку. При переході від авторитарного правління до демократії вибори характеризуються як важливий крок до впровадження норм і процедур демократичної системи, а також як механізм демократичного розподілу влади. В особливому випадку дефективної демократії вільні і справедливі вибори стають найбільш реальною можливістю для відновлення призупиненого процесу реформування. Вони змушують політичних гравців шукати шляхи легітимізації, викликають масові дискусії щодо перспектив реформ і дозволяють людям та громадянському суспільству в цілому сформулювати свої потреби. В цьому сенсі усунення недоліків української політичної системи повинно відбуватися на основі волевиявлення виборців, які через вибори мають продемонструвати своє бажання бачити зміни.

На останніх виборах 2004 р. Віктор Ющенко та Віктор Янукович були кандидатами, яких можна було зарахувати до демократичного табору. Треба наголосити, що ці вибори певною мірою були перемогою демократії, оскільки існувала, на відміну від інших країн-членів СНД, справжня демократична альтернатива. Громадяни України мали можливість демократичного вибору й могли уважно зважити можливі напрямки розвитку подальших реформ.

Під час попередніх президентських та парламентських виборів в Україні характер виборчого процесу і його результати відображали стан речей у політичній системі. Те саме трапилося й задовго до початку виборчої кампанії 2004 року, драматичний характер якої нагадував справжній тріллер: президент Леонід Кучма спробував у 2000 році розширити свої повноваження, але Верховна Рада України не дозволила йому це зробити. У 2003 році він спробував продовжити свій другий президентський термін до 2006 року, але через наростання критики відмовився від цього. У 2004 році Кучма запропонував новий виборчий закон, а пізніше – пакет конституційних реформ, прийняття якого призвело б до створення парламентської республіки. Обидві пропозиції стали відповіддю на подібні вимоги опозиції. Проте вони були відкинуті парламентом. Зарубіжні спостерігачі припускали, що Україну очікують «найважчі й найбрудніші вибори в її короткій історії як незалежної країни».Ці побоювання справдилися під час виборчої кампанії та після першого туру голосування. Ющенко виграв перший тур, проте у другому турі, який відбувся 21 листопада 2004 року, проурядовий кандидат раптом вирвався вперед з перевагою в три проценти за даними підрахунків голосування. Численні спостерігачі на виборах доповідали про масові систематичні порушення, що яскраво свідчили про значні недоліки української демократії. Другий тур виборів чітко продемонстрував, що багато важливих політичних гравців «гралися з правилами замість того, щоб грати за правилами».

Проте реакція народу України на ці події відобразила позитивні аспекти сучасного громадянського суспільства в Україні. Вже перед виборами стало очевидним, що влади президента Кучми, який покидає свою посаду, недостатньо для впровадження запропонованих ним реформ проти волі його опонентів. Як і в інших молодих демократіях, у подібній ситуації складалося враження, що діючий президент наче намагається своєю спиною підпирати стіну. Унаслідок слабкої легітимності старий режим не міг протистояти добре організованим масовим протестам на фоні постійного розвалу владних структур та зростання сміливості населення. [1, с. 16]

Наприкінці у влади Кучми залишився лише один варіант – компроміс з опозицією. Він пов'язав реформу виборчого закону й конституційну реформу з невідкладним проведенням переголосування другого туру 26 грудня 2004 року Ющенко переміг під час виборів і став у 2004 р. президентом України.

Функції Президента України

Функціонально Президент України здійснює такі повноваження (їх повний перелік наведений у ст. 106 Конституції України):

—законодавчі: видання протягом трьох років після ухвалення Конституції указів з економічних питань, неврегульованих законами (з одночасним поданням проектів відповідних законів до Верховної Ради), накладання вето на закони, ухвалені парламентом;

—виконавчі: скасування актів Кабінету Міністрів; утворення, реорганізація і ліквідація за поданням Прем'єр-міністра міністерств і відомств;

—кадрові:

а) призначення:

– за згодою Верховної Ради – Прем'єр-міністра, Генерального прокурора, голів Антимонопольного комітету і Фонду державного майна; за поданням Прем'єр-міністра – міністрів та їх заступників, керівників інших центральних органів виконавчої влади, голів обласних і районних державних адміністрацій;

—за контрасигнуванням (візуванням проекту Указу) Прем'єр-міністра та міністра оборони – вищого командування Збройних Сил; Прем'єр-міністра і міністра юстиції – третини складу Конституційного Суду; Прем'єр-міністра і міністра закордонних справ – глав дипломатичних представництв України за кордоном;

—на власний розсуд – половини складу Ради Національного банку та Національної ради з питань телебачення і радіомовлення;

б) звільнення:

—за згодою Верховної Ради – голів Антимонопольного комітету та Фонду державного майна;

—за контрасигнуванням Прем'єр-міністра та міністра оборони – вищого командування Збройних Сил; Прем'єр-міністра та міністра закордонних справ – глав дипломатичних представництв України за кордоном;

—на власний розсуд – Прем'єр-міністра, міністрів та їх заступників, керівників інших центральних органів виконавчої влади;

—зовнішньополітичні: представляє державу на міжнародній арені, здійснює керівництво її зовнішньополітичною діяльністю, приймає вірчі і відкличні грамоти представників іноземних держав;

—військово-політичні: Президент України є Верховним Головнокомандуючим Збройних Сил, очолює Раду національної безпеки і оборони, приймає рішення щодо використання Збройних Сил України в разі збройної агресії проти неї, про запровадження воєнного стану;

—символічно-церемоніальні: нагороджує державними нагородами, встановлює президентські відзнаки та нагороджує ними, присвоює вищі спеціальні знання і класні чини. [2, с. 309]

Україна є державою зі значним рівнем політико-ідеологічного протистояння: жодна із загальнонаціональних виборчих кампаній 1994–2004 років не виявила стійкого домінування якоїсь однієї політичної сили. Процес визрівання політичних суперечностей в Україні характеризується дедалі більшою диференціацією інтересів у суспільстві. Економічний плюралізм постійно й неминуче підживлює плюралізм політичний. Реальністю є й неадекватний умовам поліархії стан соціуму. Нерозвиненість громадянського суспільства проявляється не тільки у слабкості політичних партій, немічності та безпорадності громадських об'єднань, зааганжованості засобів масової комунікації, а й у відсутності ключової постаті такого суспільства – громадянина. Для того, щоб останній з об'єкта політичного впливу перетворився на повноцінного суб'єкта, є потреба появи потужного середнього класу, представники якого не лише усвідомлювали б власні інтереси, а й могли б ефективно та своєчасно їх обстоювати, маючи для цього відповідні матеріальні та організаційні ресурси.

Суспільна свідомість радше налаштована на сприйняття авторитарного або й тоталітарного режиму, зрозуміло, із зверхниками, наділеними всіма мислимими й немислимими чеснотами. Суспільство в більшості своїй схильне до утриманства, ніж до вирішення наявних проблем власними зусиллями. Політико-адміністративна еліта за своєю свідомістю і поведінкою швидше належить тоталітарному минулому, ніж демократичному майбутньому. Найяскравіше про це свідчить упевнене заперечення можновладцями існування в Україні опозиції. Зміна носіїв влади не змінила навіть аргументації: все зводиться до того, що претенденти на роль опозиції «не такі».

--> ЧИТАТЬ ПОЛНОСТЬЮ <--