Реферат: Огляд традиційних теорій особистості
І звичайні люди, і вчені-психологи дотримуються теорій особистості, які містять два основних припущення про людське поводження, що випливають, очевидно, з повсякденного соціального досвіду.
Перше й найбільш основне припущення полягає в тому, що безліч ситуацій, що мають місце в соціальному житті, а можливо, навіть більшість, викликає в різних людей явно несхожі реакції. Справді, саме картина подібної розмаїтості реакцій спонукує як звичайних людей, так і професійних психологів ставити розходження в диспозиціях на перше місце.
Друге припущення, у не меншому ступені узгоджено з повсякденним соціальним досвідом, полягає в тому, що у своїх реакціях на різні ситуації люди проявляють досить високу погодженість, а отже, і досить високу передбачуваність поводження. Відомість воєдино цих двох припущень дає нам основну посилку повсякденного диспозиціонізму, що складається в тім, що мінливість, що з'являється нашому погляду, реакцій різних людей на ту або іншу ситуацію відображає не випадковий характер або недетермінованість цих реакцій, а чітко помітні й стійкі особистісні властивості, з якими приходять у дану ситуацію різні її учасники.
Відповідно до цього робота дослідника особистості починається із двох взаємозалежних завдань: з виявлення найважливіших особистісних властивостей, що визначають поводження людей взагалі, і з пошуку способів виміру цих властивостей в окремих індивідів. Наступна, більше теоретична по характері завдання психолога особистості укладається у виявленні закономірності в тих способах, якими окремі властивості співвідносяться один з одним, створюючи структуру особистості. Останніми (один по одному, але, звичайно, не по суті) випливають питання особистісного розвитку й особистісної зміни. Яким образом індивідуальні властивості спочатку розвиваються, а потім зберігаються або трансформуються внаслідок досвіду й суб'єктивних інтерпретацій даного досвіду індивідом?
Дослідники звичайно приймалися за рішення цих завдань, будучи переконаними в тім, що, незважаючи на наявність величезних методологічних проблем, що лежать у фундаменті подібних досліджень теоретичні посилки є в основі своєї зовсім правильними. Будь-якому спостерігачеві, будь те теоретик або звичайна людина, здається очевидним, що люди відрізняються друг від друга по своїх реакціях і по вартим за цими реакціями особистісним якостям. Майже настільки ж очевидним представляється й те, що поводження людей у різних ситуаціях несе на собі відбиток того, ким вони є й що собою представляють. Здається, що люди разюче відрізняються друг від друга по ступені дружелюбності, чесності, залежності, імпульсивності й іншим якостям, що проявляється ними в різних ситуаціях протягом життя.
Наш життєвий досвід підказує, що існує впорядкованість в організації особистості. Нам здається, що особистісні якості утворять чітко помітні й організовані кластери ("пучки"), що дозволяє говорити про існування екстравертів, соціопатів, авторитарних особистостей, маміїв, бонвіванів і незліченної безлічі інших "типів" особистості. Справді, якби подібних погоджених і властивостей, що піддаються діагностиці, особистості не існувало, було б важко пояснити, чому люди, що говорять на одному з нами мові, знаходять зручним винаходити й постійно застосовувати сотні й навіть тисячі термінів, які всі ми розуміємо й застосовуємо. У звіті про одному зі своїх ранніх досліджень Оллпорт і Одберт (Allport & Odbert, 1936) повідомляють, що виявили в сучасному їм виданні Повного міжнародного словника Вебстера (Webster's Unabridged New Inter-national Dictionary) більше 4500 таких термінів. Протягом минулих з тих пор 50 років, що збагатили наш кругозір у чинність спільно придбаного соціального досвіду й спостережень за всілякими (новими, на перший погляд) соціальними типами, цей перелік ще більше розширився, включаючи тепер ще й бітників, хіпі, япі, "суперненьок", емансипованих жінок, "старих кошиків" і десятки інших типів, що представляють рід людський. Важко уявити, щоб цей найбагатший словник описових термінів придбав ходіння поза всякою залежністю від реальної погодженості спостережуваного нами поводження.
І, нарешті, підстави для існування індивідуальних розходжень дають нам наш досвід і інтуїція. Ми часто знаходимо риси подібності між дітьми й родителями, що (залежно від нашого погляду на дихотомію " спадковість-виховання") припускає вплив спадковості або цінностей, що виражаються родителями у своїх словах і діях. Деякі дорослі люди стануть заперечувати, що їхні власні погляди й способи взаємодії з миром мають свої коріння в ранньому соціальному досвіді й соціальних моделях, що були в них на очах у дитинстві. Таким чином, ми не просто виділяємо відмінні друг від друга особистісні риси й типи, але найчастіше можемо також пояснити, чому вони існують і чому певна людина не може мати інші особистісні риси або належати до іншого типу.
Коротше кажучи, принаймні в рамках нашої західної культури повсякденний досвід, так само як і істини, що вирікаються нашими мудрецями, заохочує існування в нашій свідомості набору загальноприйнятих поглядів, напрямних, у свою чергу, психологів особистості при розробці ними дослідницьких програм. За багато років ці дослідники запропонували ряд детально пророблених класифікацій чорт і типів особистості. Причому, створюючи деякі з них, одні теоретики особистості черпали натхнення з певних теорій структури й розвитку особистості, інші - з аналізу розуміння й використання термінології особистісних рис звичайними людьми, а деякі - навіть зі статистичного аналізу даних про реальні поведінкові реакції. Вони розробили також буквально тисячі інструментів оцінки особистісних якостей: від простих самозвітів і самоописів у запитальниках, орієнтованих на окремі риси особистості й особливості поводження, до витончених проективних тестів (подібних до тесту Роршаха), призначених для аналізу й кількісного визначення особистісних властивостей і їхнього наступного угруповання.
Якими б не були джерела натхнення представників традиційної психології особистості, погляд на індивідуальні розходження, що повністю погодиться, а по суті справи, що є прямим розвитком розхожого повсякденного погляду на властивості особистості й соціальне поводження, являє собою "сухий залишок" їх емпіричних і інтелектуальних праць. На найбільш високому рівні узагальнення нам пропонують три інтегральних характеристики або три фактори: екстраверсія інтроверсія, доброзичливість-антагонізм і емоційна стабільність-нестабільність (см., наприклад, Eysenck, 1967; Norman, 1963). Коло інших узагальнюючих факторів, виявлених у ході деяких досліджень, включає: домінування-підпорядкованість, свідомість не цілеспрямованість і культурність-невихованість (наприклад, Digman & Inouye, 1986; Norman, 1963). На більше низькому, чим рівень інтегральних факторів, рівні узагальненості перебувають традиційні риси особистості. Так, наприклад, під поняттям "екстраверсія" (на відміну від інтроверсії) об'єднані такі риси, як говіркість (протилежність мовчазності), товариськість (протилежність мізантропії), сміливість (протилежність обережності) і щирість (протилежність скритності). А під поняттям "доброзичливість" об'єднані такі якості, як урівноваженість характеру (протилежність дратівливості), схильність до співробітництва (протилежність відмові від співробітництва) і т.д.
Безліч досліджень бути проведено з метою демонстрації того, що люди цілком солідарні один з одним у виборі тих інтегральних особистісних характеристик і конкретних рис особистості, які найбільш корисні для виявлення розходжень між ними самими й між навколишніми. Наділяючи конкретних індивідів певними рисами, вони до того ж проявляють високий рівень згоди. При цьому оцінки, що даються людьми як своїм власним рисам особистості, так і рисам особистості інших людей, характеризуються істотною стабільністю в часі.
Мова йде про широко використовуваного тестя MMPI (Minnesota Multiphasic Personality Inventory) і подібних йому комплексних тестах особистісних якостей, що складаються з величезного числа питань і іменованих у професійному побуті "омнібусами" за їхню спробу охопити широке коло часто різних особистісних рис.
Нарешті, у ході подібних досліджень було показано, що оцінки власних рис особистості й оцінки рис особистості навколишніх можуть пророкувати поводження як у житті, так і в лабораторії. При перерахуванні тим справжньої глави ми говорили про те, що дані цих досліджень все-таки вже довгий час таять у собі проблему й виклик переконанням як звичайних людей, так і професіоналів.
Наукові відкриття й дискусії
З огляду на "очевидність" особистісних розходжень між людьми, професіоналізм дослідників і величезна кількість томів, що містять описи виконаних експериментів, звичайна людина може резонно очікувати або навіть побоюватися того, що технологія оцінки особистісних якостей і пророкування поводження доведена до високого ступеня досконалості. Це означає, що існують інструменти й формули, що дозволяють із високою точністю пророкувати поводження конкретних людей у конкретних ситуаціях.
Однак безліч наявних фактів демонструє хибність кожного з подібних очікувань. Говорячи конкретніше, дослідникам удалося показати існування статистично значимих кореляцій між поводженням, обмірюваним в одній ситуації, і поводженням, обмірюваним в іншій ситуації. Їм удалося також показати, що будь-якого роду шкали оцінки особистісних якостей дають статистично значимі кореляції як з іншими оцінними інструментами, так і з об'єктивно фіксуємими показниками поводження.
Проблемою, а згодом і викликом для психологів особистості стало лише питання про масштабність ефекту, або - більш конкретно - питання про розбіжність між спостережуваними рівнями погодженості поводження й тим її рівнем, якого можна було б очікувати, виходячи із широко розповсюджених теорій. Справді, хоча відповідні рівні кореляцій і були значно вище нуля, підтверджуючи тим самим, що особистісні змінні дійсно відповідають за деяку частку мінливості спостережуваного поводження, вони виявлялися все-таки досить низькими, щоб погодженість і передбачуваність поводження виглядали менш вражаюча й інформативними, чим непогодженість і непередбачуваність.
Піввікова історія досліджень так і не дала нам "класичних" зразків, які можна було б "на рівних" протиставити результатам експериментів Еша на конформність, експериментів Милгрема на слухняність, експериментів Фридмена й Фрейзера, заснованих на феномені "нога у двері", або навіть "польового" Беннингтонського дослідження соціального впливу, початого Ньюкомбом. Іншими словами, на сьогоднішній день не існує скільки-небудь відомих досліджень, у яких стійкі особистісні властивості - оцінені експериментатором або виявлені на основі даних про попереднє поводження - виявили б себе як інструменти пророкування краще, ніж очікували б від них самі вчені або навіть звичайні люди. Не існує також і досліджень, що демонструють, що гадані малі й непомітними індивідуальні розходження (оцінені особистісними запитальниками або будь-якими іншими способами) породжують більші й надійні розходження в спостережуваному соціальному поводженні. Навпроти, як ми покажемо далі, існуюча література по передбачуваності й погодженості поводження дає більше доводів у руки критиків традиційної теорії особистості, чим її прихильників.
Потужним потоком досліджень в області психології особистості ознаменувався 1968 р. Саме цього року Уолтер Мишел (W. Mischel) і Дональд Питерсон (D. Peterson) у двох незалежних друг від друга оглядах літератури відзначили, що передбачуваність індивідуальних реакцій у конкретних ситуаціях украй низка, тобто в дійсності настільки низка, що цього було б досить, щоб взяти під сумнів найбільш основні припущення про погодженість поводження, поділювані як звичайними людьми, так і психологами особистості.
Робота Мишела (Mischel, 1968), присвячена особистісної психодіагностиці, до самої підстави потрясла основи психології особистості. Незважаючи на те що первісною метою автора було просте узагальнення деяких, гарно відомих більшості дослідників фактів, потрясіння, викликані його роботою, продовжують позначатися й донині.
Можливо, найбільш важливим із цих фактів було те, що середній рівень кореляції між різними поведінковими показниками, які були спеціально створені для виявлення однієї й тієї ж особистісної риси (такий, як імпульсивність, чесність, залежність і т.п.), перебував звичайно в межах між 0,10 і 0, 20, а найчастіше виявлявся навіть нижче. У термінах процентних порівнянь, використаних нами для оцінки масштабності ефектів, це означає, що знання про те, яким образом поводився хтось у ситуації № 1, майже не збільшує точність нашого пророкування того, як він поведеться в ситуації № 2. Те, що кореляція між значеннями дружелюбності, виявленого в будь-яких двох ситуаціях, становить, скажемо, 0,16, означає, що знання про те, що в ситуації № 1 Джейн була більше дружелюбної, чим Еллен, підвищує ймовірність прояву нею більшої дружелюбності й у ситуації № 2 лише до 55% (тоді як очікувана ймовірність її більшої дружелюбності в ситуації № 2 у випадку нашого повного невідання про ситуацію № 1 рівнялася б, зрозуміло, 50%). Більше того, кореляція між показниками різних оцінних шкал, створених для виміру певних рис особистості, і поводженням в окремих ситуаціях, у яких ці риси приблизно повинні проявлятися, рідко виходить за межі інтервалу 0, 20-0,30. По суті, жоден з коефіцієнтів кореляції як між окремими поведінковими реакціями, так і між індексом якої-небудь риси особистості по оцінній шкалі й окремих поведінкових проявах цієї риси не переборює "бар'єра" в 0,30.
Реакція Мишела на низькі кореляції між об'єктивними поведінковими показниками була зовсім новаторською. На відміну від попередніх коментаторів він не став намагатися пояснювати факт низьких кореляцій методологічними погрішностями, а запропонував розглянути можливість того, що подібні низькі кореляції можуть відображати якусь важливу істину про людське поводження (тобто те, що ситуативна погодженість поводження може бути виключенням, а специфічність поводження - правилом). Він змусив нас зважати на той факт, що об'єктивні дані про поводження не можуть служити виправданням ні нашої схильності навішувати готові ярлички особистісних рис, ні нашим вихідним посилкам про погодженість поводження, на які ми при цьому опираємося.
При цьому Мишел чітко поставив два завдання. Перша полягала в тому, щоб визначити, які когнітивні й мотиваційні фактори можуть змушувати нас "убачати" високу погодженість і передбачуваність поводження там, де вона майже або повністю відсутній. Друге завдання укладалося в тім, щоб по-новому зрозуміти детермінанти реакції людей на своє соціальне оточення. Мишел наполягав на необхідності пояснення як повторюваних, так і специфічних реакцій не в термінах особистісних рис, а в термінах когнітивний компетентності, стратегій обробки інформації, особистих цілей, суб'єктивних очікувань і інших факторів "соціального научання" (Mischel, 1973; див. також Cantor & Kihistrom, 1987).
Далі ми перейдемо до опису резонансу, викликаного роботою Мишела, і спробуємо відповісти на різні поставлені їм питання. Однак для початку було б корисно зупинитися на дослідженнях, що приводяться Мішелем як свідоцтво наявності низкою крос-ситуативної погодженості поводження. Після цього читач сам зможе повною мірою оцінити проблему, що ці дослідження поставили перед сучасними психологами особистості. Вона існує й донині. Причому з нею зіштовхуються не тільки теоретики особистості, але й звичайні люди, що наполягають на тім, що їх власні повсякденні враження про погодженість і передбачуваність поводження являють собою щось більше, ніж когнітивні ілюзії.
Емпіричні дослідження ситуативної погодженості поводження
Ньюкомб і погодженість екстраверсії. В 1929 р. Теодор Ньюкомб (Newcomb, 1929) опублікував результати обстеження "проблемних" хлопчиків-підлітків у літньому таборі. Метою Ньюкомба було вивчення даних про особистісні риси або диспозиції, що підпадають під загальне поняття екстраверсії. Перелік цих характеристик містив у собі говіркість, бажання бути в центрі уваги, енергійність, прагнення до переваги, інтерес до соціального оточення, імпульсивність, упевнене поводження в групі, і вираження переваги груповим, а не індивідуальним заняттям.
З метою дослідження питання про погодженість поводження Ньюкомб визначив широке коло поведінкових проявів, що звичайно мають місце в літньому таборі, які могли б свідчити на користь тієї або інший з вищезгаданих рис. Ці прояви вибиралися їм так само, як це й сьогодні став би робити будь-яка нормальна людина або психолог особистості. Говіркість, наприклад, він визначив у термінах наступних поведінкових проявів: "любить поговорити про минуле або про зроблені їм раніше подвигах", "голосно й спонтанно виявляє захват або несхвалення", "зводить бесіду з консультантами до питань і відповідей", "проводить тиху годину на самоті або в суспільстві інших", "чи багато говорить за їжею".
Ці прояви щодня заносилися консультантами, закріпленими за кожним із хлопчиків, у детально розроблені звіти. Консультант повинен був, наприклад, указати, чи ігнорував хлопчик суспільство товаришів під час тихої години, чи розмовляв напівголосно, не жестикулюючи, або ж голосно бовтав і сміявся. Відносно кожного прийому їжі консультант повинен був указати, яку процентну частку відведеного на їжу часу провів його підопічний за розмовами.
Ньюкомб вивів середні значення на підставі записів, що фіксують те або інше поводження по непарних днях і обчислив їхню кореляцію із середніми значеннями по парних днях. Так, наприклад, зв'язок між говіркістю під час тихої години з говіркістю під час їжі визначалася не на підставі кореляції між показниками в одиничних випадках, а на підставі кореляції між середнім показником за 24 тихих години й середнім показником за 72 прийому їжі (тобто 24 * 3). Як ми більш докладно роз'яснимо надалі, від подібного "ад'єктивування" реакцій можна чекати більше високої кореляції, чим у випадку з одиничними спостереженнями, тому що середнє значення показників 24 спостережень є більше стійке й надійним, чим значення, отримане в ході одного спостереження, і тому відповідна кореляція не знижується за рахунок помилок виміру.
Однак, незважаючи на це, виявлене Ньюкомбом середнє значення кореляції між будь-якими двома показниками поводження, що служили для виявлення відповідних характеристик особистості, склало лише 0,14 - значення, що звичайна людина, що використовує типову схему виявлення, на превелику силу могла б відрізнити від повної відсутності всякого взаємозв'язку (Jennings, Amabile & Ross, 1982).
Дослідження Ньюкомба має одну особливість, за якої міг би вхопитися будь-який критик у спробі спростувати його основну знахідку. Випробувані Ньюкомба були дітьми, чиї особисті проблеми були виражені досить яскраво, для того щоб існувала необхідність відправити їх у літній табір, створений спеціально для тих, хто має проблеми в сфері міжособистісного спілкування. Їх навряд чи можна було вважати типовою вибіркою. По суті, Ньюкомб і сам відзначав, що не типовість випробуваних спричиняла по більшій частині екстремальні поведінкові прояви екстраверсії й інтроверсії (а саме агресію й крайню сором'язливість).
Проте, його відповідь потенційним критикам був дуже простий. Оскільки між його випробуваними розходження в реакціях повинне було бути більше значним, чим у хлопчиків їхнього віку взагалі, те логічним результатом були б кореляції, більше високі, а не більше низькі в порівнянні з тими, які можна було б виявити, обстежуючи спеціально не відібраних, "нормальних" хлопчиків.
--> ЧИТАТЬ ПОЛНОСТЬЮ <--