1. Особливості підготовки лікарів у Древній Індії

2. Підготовка медичний кадрів у Древньому Єгипті та Месопотамії

3. Лікарі та їх підготовка у Древньому Ірані

4. Підготовка медиків у Древньому Китаї

5. Медики Тибету, особливості їх підготовки

Список використаної літератури

1. Особливості підготовки лікарів у Древній Індії

Про відношення до лікарів у Древній Індії можна судити по практиці їх підготовки. В Індії, як і в Древньому Єгипті, підготовка лікарів велася в спеціалізованих навчальних закладах.

Первісною формою медичної підготовки були школи при храмах і монастирях, де юнаки навчалися під керівництвом знаючих у медицині представників культу. Більш досконалу медичну освіту одержували у вищих школах, нерідко іменованих в історичній літературі університетами, у Таксилі. Бенаресі й інших культурних центрах Древньої Індії.

Вчений-лікар користувався великою пошаною. По переказу, Будда віддавав перевагу лікуватися у лікарів, які закінчили Таксильську школу: Сушрута закінчив Бенареськую медичну школу. Викладання вели наставники з вищого стану лікарів - вайдша, яким дозволялося навчати одночасно не більш 3-4 учнів. Від наставника були потрібні не тільки ґрунтовні знання, але і високі моральні якості. Учні повинні були мати гарне поведінку (високе кастове положення батьків), «молодість, стрункість, здоров'я, нормальні органи почуттів і скромність». Виховання майбутній лікар одержував у дусі високих етичних вимог. Його вчили бути першим другом хворих: «можна бояться батька, друзів, вчителя, але не потрібно почувати страху перед лікарем, тому що він для хворого – батько, мати, друг і наставник». Лікарю належало однаково відноситься до усіх хворих незалежно від їхнього матеріального статку, положення і ваги в суспільстві, за лікування брати не більш того, що необхідно для їжі. Професійна цінність лікаря визначалася ступенем його практичної і теоретичної підготовки: ці дві сторони повинні складати повну гармонію. «Лікар, що зневажає теоретичними зведеннями, схожий на птаха з обрізаним крилом».

Серед видатних представників медицина ведическая література називає лікаря Дванхантарі: під його егідою поєднувалися всі терапевти, хірурги, а також астрологи, що зараховувалися в Древній Індії до лікарського стану. Реально існували Джівака – придворний лікаря магадхського правителя (друга половина 6 століття до нашої ери), який заснував лікарню при одному з монастирів у столиці Магадхи.

Античні автори високо цінували індійських лікарів. Їх призивали у війська Олександра Македонського, де їхні пізнання розцінювалися не нижче пізнань прославлених лікарів Греції, а їхній вміння лікувати укуси змій стояли поза всякою конкуренцією. На рубежі нової ери лікарі Чарака і Сушрута об'єднали обширні відомості ведичної медичної писемності, склали до них коментарі і доповнення.

У системі медичних знань важливе значення придавалось діагностиці. Лікарю насамперед ставилося в обов'язок «розгадати хворобу і лише потім приступати до лікування». При дослідженні хворого приймалися в увагу його вік, місце проживання, визначалося фізичне додавання, з'ясовувалося усе, що мало відношення до звичок, характеру заняттям хворого. Огляд тіла вироблявся при сонячному світлі. Частота подиху, серцебиття підраховувалися як у спокійному стані, так і в роботі - при бігу. Кожен лікар повинний був уміти мистецьки пальпувати черевну порожнину, визначати розміри селезінки, печінки за допомогою лінійки. Органолептичне вивчення сечі, дослідження пульсу були обов'язковими компонентами в комплексі діагностичних прийомів.

Лікувальну допомогу робили переважно вдома. Деякі лікарі мали власні амбулаторії і навіть стаціонари з запасами лікарських засобів. Під час воєн організовувалися мережа рухливих госпіталів.

У періоди, які пішли за харапським, існувало два медичних центри: Таксыла на заході країни і Касі - на сході. Протягом семи років молоді люди, які мали початкову медичну практику, завершували там свою освіту.

Потрапити в учні до прославлених лікарів Таксіли і Касі було дуже важко. Важливою була та обставина, що для одержання медичної освіти не існувалася ніяких обмежень, навіть представники нижчої касти - шудри могли стати лікарями.

Добір проводився по фізичних і моральних якостях. Крім відповідних знань, претендент на навчання повинен був володіти такими якостями як чесність, ввічливість, скромність, терпимість, завзятість, сміливість і самовладання. Після закінчення навчання індійські лікарі давали клятву: відмовитися від почуття гніву й образи, жадібності, ліні, марнославства, заздрості і неправди.

Найдавніші письмові медичні документи традиційно пов'язуються з іменами Бхелі, Чаракі та Сушрути. Трактат Бхелі, який дійшов до нас в уривках, згадується в багатьох пізніх працях і вважається першою в історії індійської медицини науковою працею. Найбільш повно медичні пізнання індійців узагальнені в двох письмових трактатах - самхітах, названих іменами конкретних історичних особистостей. Чарака-самхіта та Сушрута-самхіта - це унікальні документи найбільш творчого періоду древньоіндійської медицини (600 р. до н.е. - 200р. н.е.).

У Чарака-самхіті зібрано і ретельно проаналізована багата спадщина предків і представлена в дуже доступній формі. Трактат складається з численних розділів або уроків, що складаються з монограм, окремих розпоряджень і рекомендацій і спеціалізованих трактатів. У Чарака-самхіті багато уваги приділяється опису системи каналів, судин, які пронизують людський організм. Причому ці описи майже дослівно повторюють фрази зі збережених давньоєгипетських медичних папірусів, створених у той час, коли в Індії існувала харапська цивілізація. Разючий збіг описів ролі судин людського організму при різних захворюваннях у древніх індійців і єгиптян.

У Сушруте-самхіта підкреслюється особлива роль хірургії. Автор трактату думає, що будь-який, що займається лікуванням, повинен опанувати мистецтвом хірурга.

Зазначені трактати є найбільш важливими джерелами науки про довге і здорове життя, яка називається Аюрведа. Центральним принципом у діагностиці і лікуванні з позицій Аюрведи є біологічна індивідуальність. Навчання розглядає дисбаланс, що виникає між гомеостатичним та імунним механізмами, як основну причину хвороби. Оглядаючи хворого, лікар, використовуючи систему Аюрведи, бере до уваги конкретну патологію і комбінацію унікальних психофізіологічних характеристик хворого. Відповідно до вчення Аюрведи в основі регуляції різних функцій розуму і тіла лежать три фізіологічних принципи – три доші (doshas): вати, пітта і капха. Кожна людина з народження наділена всіма трьома дошами, але їх точні пропорції в кожного індивідуума варіюються. Вони визначають психофізіологічний тип організму.

Знання психофізіологічного типу пацієнта допомагає лікарю в діагностиці наявних порушень і визначення ризику розвитку захворювань. Це знання допомагає діагностувати хвороби, навіть не пов'язані із серцево-судинною системою, при промацуванні пульсу на променевій артерії.

Потім лікар переходить до наступного стадії – огляду хворого. Головною метою огляду з погляду Аюрведи полягає у відновленні фізіологічного балансу. Відповідне відновлення балансу поширюється на чотири головні області – свідомість, тіло, поведінку і навколишнє середовище.

2. Підготовка медичний кадрів

у Древньому Єгипті та Месопотамії

Відкриття писемності веде свій початок з Месопотамії з початку III тисячоріччя до нашої ери. Незабаром мистецтво писемності було перейнято єгиптянами. Цілком розумно припустити, що основні успіхи в медичній науці були досягнуті, ймовірніше всього, лише після того, як стало можливим записувати наукові факти для їх вивчення наступними поколіннями. Тому практична медицина, напевно, веде своє походження з древніх країн Близького Східу, причому Єгипет і Месопотамія були основними розповсюджувачами писемності і медицини в цьому районі світу.

Найбільш древні медичні тексти, відомі в наш час, датуються кінцем III тисячоріччя до н.е., але вони можуть бути і копіями ще більш ранніх текстів, яке не збереглися до наших днів. Медична практика, яка застосовувалася в Єгипті і Месопотамії, досить сильно впливала і на сусідні країни в наступні два тисячоліття, але, зрештою, була витиснута системою лікувань Гіппократа, яка виникла в Греції. Хоча між Єгиптом і Месопотамією і відбувався помірний обмін медичними знаннями, ці два напрямки практичної медицини залишалися, в основному, незалежними один від одного.

У Єгипті і Месопотамії лікарі походили з привілейованих класів. Будучи тісно пов'язаними, з переписувачами і жрецями і, отже, маючи освіту, вони могли читати медичні тексти. Однак майже весь період історії фараонів лікар у Єгипті залишався під контролем духівництва, тому медична допомога залишалася дуже консервативною: в основному використовувалися, гарні відомі офіційні засоби древніх авторитетів. У Месопотамії, навпаки, лікар знаходився під контролем короля, а не духівництва, і тому мав велику професійну свободу.

Диференціація спеціальностей намічається в месопотамській медицині ще в самі ранні періоди існування професійного лікування. «Медицина ножа» уособлювала хірургію, «трав'яна медицина» - головним чином внутрішні хвороби. Лікарі-представники вищого жрецького стану займали привілейоване положення.

Лікарі з вільновідпущеників і рабів не допускалися в лікарсько-жрецьку корпорацію: «Непосвячений так не прочитає» - такою заборонною формулою нерідко розпочиналися тексти глиняних медичних табличок.

Медична частина кодексу Хаммурапи, яка регламентує правове положення лікаря, плату за лікування, покарання за лікарські помилки, відносилася головним чином до лікарів-хірургів з рабського стану. По жорстоких законах того часу кодекс обіцяв розправу невдахам-хірургам: виколювання очей, відрізання пальців, відсікання руки, якщо невилікуваним пацієнтом виявлявся пан.

Хоча лікарі нижчих станових рангів називалися іноді «панами ножа», але це лише характеризувало хірурга як майстра своєї справи. Тогочасні «пани ножа», займалися розкриттям глибоких наривів, зрощування кісток при переломах, видаленні поверхневих пухлин, правці суглобів, ампутації, трепанації черепа. Існувала нижча категорія хірургів (типу фельдшерів) - так звані азу, тобто, «той, хто займається малою хірургією». Згадуються також зубні лікарі, ветеринари, лікарі, як допомагають при пологах тощо.

Лікарів з обох цих країн часто посилали до дворів дружніх іноземних правителів для надання медичної допомоги їм чи їх наближеним.

Лікар був членом королівського двору і ніс відповідальність за здоров'я всіх інших представників цього двору, включаючи військовослужбовців і членів їхніх родин. Він повинен був супроводжувати правителя у військових походах і знаходитися в безпосередній близькості від полководця на полі бою. При цьому його особа вважалася занадто цінноб, щоб піддаватися небезпекам, знаходячись в авангарді армії. Хоча медичне обслуговування в ті часи могло вважатися цілком адекватним для високопоставлених військових, воно було недосяжним для більшості військових, які воювали.

--> ЧИТАТЬ ПОЛНОСТЬЮ <--