Реферат: Організація підготовки медичних кадрів

Згадування про тибетську медицину вперше зустрічається в літературних джерелах, які відносяться до 7 ст. н.е. Переведена із санскриту в 9 ст. праця Джу-джи (чотири доповіді) і донині є одним з основних джерел вивчення тибетської медицини.

Поняття про три початки, з яких складається все існуюче в природі (про газ, слиз і жовч), - наріжний камінь тибетської медицини. Ці елементи знаходяться в постійному русі. Гармонійне сполучення їх позначає фізіологічну норму, порушення – патологію. Їхнє співвідношення визначає темперамент і характерологічні особливості кожної людини. Представлення тибетських лікарів про будову та відправлення людського організму були дуже неточні. Морфологічні описи печінки, серця, легких і інших внутрішніх органів у Джу-джи грубо приблизні.

У задачі лікаря входило уміння «бачити, чути і досліджувати» хворого. При лікуванні будь-якої хвороби пропонувалися насамперед обережність і послідовність. Процес лікування порівнювався з підйомом сходинками: спочатку – порада про нешкідливий спосіб життя, нормальна (стерпна) дієта, потім – ліки, у кінці – ніж.

Очні і шкірні хвороби лікували особливі фахівці. Хірургії в системі медичних знань приділялося значне місце. Це галузь медицини, «...відкриваюча шлях до тіла хворого через шкіру, кров, зовні». Тибетські лікарі вміли пунктирувати живіт, ампутувати кінцівки. Лікар, який не володіє хірургією, це не «лікар, а богатир, позбавлений меча і панцира».

Особистість лікаря в древньому Тибету була оточена ореолом святості.

З історичних особистостей, тією чи іншою мірою причетних до тибетської медицини, джерела вказують на Бірозану. Син бідного тибетського селянина, він не був лікарем за професією. Подорожуючи по Індії для вивчення її мов, Бірозана в 820-830 р. н.е. перевів із санскриту знаменитий трактат по медицині Жду-джі та привіз його на батьківщину. Великою славою як митецькі лікарі користалися Ютогба Старший (народився на початку 9 ст.) і Ютогба Молодший (11-12 ст.), Доба-Опчишан (отримавший популярність близько 1010 р.). Збираючи в тибетських монастирях прочан, іноді до тисячі чоловік, вони прагнули впроваджувати медичні знання.

Систематичний курс навчання медицини в школах при монастирях продовжувався до 10-15 років, носив теоретичний характер і зводився до коментування найдавніших тибетських медичних джерел. Ідеалом учня вважався заучивший всю книгу Джу-джі, що містила в первісному (максимальному) варіанті до тисячі сторінок.

Список використаної літератури

1. Петровський Б.В. Медицина – Меланоз. – Москва, 1993.

2. Шамін А.Н. Історія медицини. Методичний посібник для заочного навчання. Частина перша. – М., 2002