Реферат: Основні політичні течії
У другій половині XX ст. традиційний консерватизм вступив у суперечність із тенденціями суспільного розвитку, що зумовило його трансформацію в неоконсерватизм.
Неоконсерватизм ( від грецького γεοζ – новий та латинського conservo – зберігаю, охороняю) – сучасна політична течія, що пристосовує традиційні цінності консерватизму до реалій постіндустріального суспільства і визначає урядову політику та політичний курс провідних країн Заходу останніх десятиліть (напр.: «рейганоміка», «тетчеризм»). Кредо «нового консерватизму» в економіці – заміна реформістичної моделі розвитку монетаристичною моделлю, орієнтованою на звільнення приватного капіталу від надмірного державного втручання, всебічне стимулювання ринкових відносин, приватного підприємництва.
Неоконсерватори наголошують, що суспільство – складна органічна цілісність, а його частини настільки взаємопов'язані, що зміна однієї з них підриває стабільність усього суспільства. У суспільно-політичній сфері не можна діяти за планом або згідно з соціальною теорією. Треба спиратися передусім на досвід. Суспільство вдосконалюється поступово за внутрішніми законами, закоріненими в минулому. Вирішальне значення, на думку сучасних консерваторів, мають звичаї, вподобання, традиції народу. Головним критерієм суспільного розвитку представники цього ідеологічного напряму вважають зміну звичок, традицій і характеру людей.
Успіх неоконсерваторів пов'язаний з усвідомленням ними необхідності технологічних, соціально-економічних і політичних змін у суспільстві постіндустріальної доби, а сам неоконсерватизм є відповіддю на вимоги технологічної, революції та сучасної цивілізації. Неоконсерватизм виявився досить ефективним у багатьох аспектах: у ряді країн вдалося приборкати інфляцію, зменшити безробіття, стимулювати ділову активність, ліквідувати збиткові галузі промисловості; дав людям ясну форму взаємовідносин між соціально відповідальним індивідом і політично стабільною державою, узгодивши раціональне ставлення до дійсності з моральними принципами; неоконсервативний курс синтезував у своїй ідейній основі не лише досягнення традиційного консерватизму, а й гуманістичного уявлення лібералізму, соціалізму й ряду інших соціально-політичних вчень.
Основні течії консерватизму – традиціоналістська й патерналістська – виступають на захист сильної влади й держави, вбачаючи в них засіб забезпечення традицій, національної своєрідності. Консерватори проти того, щоб визнавати метою суспільного розвитку свободу особистості.
Неоконсерватори критикують лібералів, які, на їхню думку, завдали суспільству великої шкоди, сподіваючись, що свобода ринкових відносин стане економічними, соціальними й політичними важелями розвитку. Наріжним каменем соціальної політики сучасні консерватори вважають заохочення особистих досягнень, ініціативи. Соціальний захист у державі повинен поширюватись лише на тих, хто не має змоги працювати. Неоконсервативна свідомість непримиренна до споживацтва. Кожен крок у бік соціальної справедливості сучасні консерватори розглядають як зрівнялівку, послаблення свободи. Коли громадянин сподівається, що держава мусить забезпечити йому комфортне існування, знімаючи чинники ризику, це протиприродно і небезпечно для держави. Адже розвиток суспільства відбувається за рахунок ініціативи й відповідальності. Природним, на їхню думку, є те, що в суспільстві існують слабкі (аутсайдери) і сильні особистості.
Сучасні консерватори наголошують, що розвиток суспільства мусить бути безпечним як для окремої людини, так і для всього суспільного організму. Важливого значення в удосконаленні суспільства сучасні консерватори надають моральному вдосконаленню людини.
В історії України найвідомішими представниками консерватизму були В. Липинський, С. Томашівський, В. Кучабський. У сучасній Україні неоконсервативних позицій дотримуються Українська республіканська партія, Українська консервативна республіканська партія та ін.
Лібералізм ( від латинського liberal is – вільний ) – політична та ідеологічна течія, що об'єднує прихильників парламентського ладу, приватної власності, вільного підприємництва і демократичних свобод.
Поняття це потрапило до політичного словника в 30 -40-х роках ХІХ століття. Але його ідейно-теоретичне коріння і перші спроби практичного втілення (в Англії, США) сягають XVII – XVIII століття.
Ідейно-моральне ядро ми класичного лібералізму сформували такі положення:
абсолютна цінність людської особистості та рівність усіх людей;
автономія індивідуальної свободи;
раціоналізація й доброчинність діяльності людини;
визнання невідчужуваності прав людини на життя, свободу, власність;
існування держави на основі загального консенсусу з метою збереження й захисту природних прав людини;
договірний характер відносин між державою та індивідом;
обмеження обсягу і сфер діяльності держави;
захищеність від державного втручання в особисте життя людини і свобода її дій (у межах закону) в усіх сферах суспільного життя;
утвердження вищих істин розуму як орієнтирів у виборі між добром і злом, порядком та анархією.
Історично виникнення класичного лібералізму пов'язане з появою нового для феодального суспільства класу – буржуазії. Однак у класичному лібералізмі свобода ще не вступала в драматичні відносини з новими капіталістичними відносинами. Вона розглядалася як рівність, свобода для всіх, а індивідуалізм – як розвиток і самовираження особистості.
Ідеологом буржуазного лібералізму Франції першої половини XIX ст. був Бенжамен Констан (1767–1830), який вважав, що свобода утверджується не через владу народу, а через незалежність індивіда від державної влади. Свобода людини - - це особиста, громадянська свобода. Права громадянина існують незалежно від державної влади. Політична свобода, держава, на думку Констана, є лише засобом забезпечення громадянської свободи. Влада, яка порушує громадянську свободу, перетворюється на тиранію, ліквідує засади власного існування. Звідси висновок: політична влада, кому б вона не належала – монарху, народові, – не може бути абсолютною. Межі її – у правах особистості.
Англійський мислитель Іеремія Бентам (1748–1832) у творах «Принципи законодавства», Керівні основи конституційного кодексу для всіх держав» сформулював теорію утилітаризму, взявши за основу принцип корисності. Відповідно дії людини мотивуються практичною вигодою, тісно пов'язаною з пошуком задоволення та уникненням страждань. Загальне благо є сукупністю індивідуальних благ. У цьому полягає головний закон соціально-політичного життя. Особистість (її вигода і щастя) є метою, а держава – засобом. І. Бентам заперечував революції, покладаючись на реформи. Завдання держави вбачав у тому, щоб на основі принципу корисності забезпечити найбільше щастя для найбільшої кількості людей. Цієї мети можна досягти через політику лібералізму: вільний розвиток приватновласницьких відносин, демократизацію державних інститутів, забезпечення законності, підконтрольної діяльності посадових осіб.
Найважливіший постулат лібералізм - встановлення балансу між сферами суспільства та особистих інтересів. Згідно з ліберальним ідеалом мета створення держави - збереження і захист природних прав людини, відносини між окремою людиною і державою повинні мати договірний характер, а верховенство закону є інструментом соціального контролю. У суспільстві надається пріоритет громадян, свободам над політичними, юридичними та моральними нормами. Вплив держави конституційно обмежений, вона не повинна втручатись в економічне життя суспільства. Політичний стиль лібералізму властиві прагматизм, меркантилізм, раціоналізм, спосіб політичних відносин - пошуки і досягнення консенсусу; засоби поліпшення суспільних умов - реформування, філантропія, добродійність.
«Більшість партій – прихильників лібералізму – об'єднані в Ліберальний Інтернаціонал, створений 1947 р. Партіями-засновниками прийнято «Маніфест лібералів». В Європарламенті ці партії (понад 30) мають п'яту за чисельністю фракцію.
Як політична течія лібералізм розвивався не лише в Західній Європі, США, а й у Російській імперії, до якої входила Україна, що було зумовлено розвитком капіталістичного ладу.
В останній третині XIX ст. почав складатися новий тип лібералізму – неолібералізм, або «соціальний» лібералізм (Дж. Гобсон, Т. Грін, Ф. Науман, Дж. Джеліотті, Дж. Дьюї та ін.).
«Етатистським» різновидом лібералізму є неолібералізм з характерними для нього посиленням державного монополістичного регулювання економіки, інституціоналізацією нових форм державного втручання в суспільне життя.
Неолібералізм (від грецького γεοζ – новий та латинського liberal is – вільний) – сучасна політична течія, різновид традиційної ліберальної ідеології та політики, що сформувався як відображення трансформації буржуазного суспільства від вільного підприємництва до державно-монополістичного регулювання економіки, інституалізації нових форм державного втручання в суспільне життя; «етатистський» різновид лібералізму зі збереженням принципу демократії, вільної конкуренції, приватного підприємництва.