Реферат: Особистість у системі соціальних зв’язків

За Т. Парсонсом, важливими каналами соціалізації є сім'я, школа та молодіжна субкультура.

Американський соціолог Н. Смелзер вважає, що завдяки соціалізації люди набувають досвід та засвоюють установки, які відповідають їх соціальним ролям. Соціалізація має за мету сприяти інтеракції людей на основі соціальних ролей та забезпечувати збереження суспільства через засвоєння його новими членами відповідних переконань і зразків поведінки. Успішна соціалізація обумовлена трьома факторами: очікуваннями, зміною поведінки, прагненням до конформізму. За Н. Смелзером, соціалізація – це двосторонній, різноспрямований процес, що передбачає взаємний вплив між біологічними факторами і культурою, а також між тими, хто здійснює соціалізацію та соціалізується. Результатом цього стає формування унікальної і неповторної особистості.

На дослідження соціалізації вплинула і теорія психосоціального розвитку людини Е. Еріксона. Він запропонував виокремить у життєвому циклі людини вісім універсальних для всього людства послідовних стадій її психосоціального становлення – дитячі літа, раннє дитинство, ігровий вік, шкільний вік, підлітковий вік (або раннє юнацтво), молодість, середній вік, зрілість.

Процес розгортання цих стадій відбувається за епігенетичним принципом: особистість розвивається поступово, перехід від однієї до іншої стадії розвитку передбачає готовність особистості рухатися до подальшого зростання, розширення соціального світогляду та радіусу соціальної взаємодії. Кожна стадія характеризується специфічним завданням. Наприклад, у дитячі літа відбувається формування базової довіри до навколишнього світу, переборювання відчуття відчуженості, а в ігровому віці – розвиток активної ініціативи одночасно з виникненням відчуття провини та відповідальності за свої бажання. Саме суспільство, на думку Е. Еріксона, визначає зміст розвитку, який би найкращим чином сприяв включенню індивіда в суспільне життя, тобто соціалізації.

Сучасні німецькі вчені (Ю. Хабермас) пов'язують соціалізацію з ідеєю про те, що індивід у процесі свого розвитку все більше прагне до самореалізації та самоствердження, а пасивне пристосування відступає на задній план.

Періодизація процесу соціалізації

Існують різні погляди не тільки на зміст, але й на тривалість та періодизацію соціалізації.

Деякі автори обмежують соціалізацію періодом досягнення соціальної зрілості, тобто періодом входження особистості у самостійне життя, яке передбачає професійне самовизначення, набуття економічної незалежності, сформованість політичних уподобань тощо.

Інші вважають, що процес соціалізації починається з моменту народження і з різною інтенсивністю відбувається протягом усього життя людини, оскільки навіть доросла людина змушена адаптуватися до нових цінностей – під час переходу із одного соціального середовища до іншого, від попередніх до нових соціальних ролей – при укладенні шлюбу, отриманні нової посади тощо.

Саме тому П. Бергер і Т. Лукман розрізняють два типи соціалізації – первинну та вторинну. Первинна соціалізація пов'язана з дитинством та юнацтвом, з першою половиною життя, коли індивід стає членом суспільства, засвоюючи соціальні норми та зразки поведінки. Вторинна соціалізація означає будь-який наступний процес, завдяки якому вже соціалізований індивід інтегрується у нові сектори суспільства. Цей вид соціалізації зазвичай охоплює зрілий вік та старість, тобто другу половину життя.

П. Бергер і Т. Лукман зазначають, що на певному етапі історичного розвитку первинна (у першу чергу сімейна) соціалізація була простим відтворенням суспільства, тобто те, що створювалося у результаті первинної соціалізації "споживалося" суспільством і забезпечувало його функціонування.

Але в процесі суспільного розвитку змінювалося і речове середовище, поглиблювався суспільний розподіл праці, виникла необхідність освоєння різноманітних спеціалізованих функцій (особливо активно починаючі з індустріальної епохи). Саме це спонукало до створення спеціалізованих інститутів позасімейної, або вторинної соціалізації (дошкільної, шкільної, професійної освіти тощо), які частково замінювали інститути первинної соціалізації, а частково пропонували те, чого сім'я дати не могла. Наприклад, якщо батьки працюють інженерами, а людина хоче бути хірургом, навчити її цьому в сім'ї батьки не в змозі. В сучасному суспільстві на це є професійна освіта.

Існує інша, більш докладна періодизація процесу соціалізації, на яку вказують А. Кравченко та В. Анурін у своєму підручнику "Соціологія". Вона містить у собі чотири етапи:

· первинна соціалізація. Починається з моменту народження і триває до вступу дитини до школи. Людина є істотою, яка не має вроджених навичок виживання, їй потрібне піклування інших людей, які б підтримували її фізичне існування: годували, захищали від холоду тощо. Але для нормального розвитку цього замало. Щоб дитина правильно розвивалася, вона має постійно відчувати, що її люблять. На думку психологів, це особливо важливо у перші роки життя.

Для забезпечення основ соціалізації дитинство є найважливішим етапом в житті людини: якщо деякі елементи соціального життя (мова, певні моделі поведінки, звичаї, навички ) людина не засвоїла в дитинстві, то на наступних етапах заповнити "білі плями" буде неможливо.

Вирішальним фактором у процесі соціалізації на даному етапі є вплив сім'ї, оскільки саме сім'я у цьому віці у першу чергу займається (має займатися) розвитком індивідуальних розумових здібностей та інтелекту дитини, її соціальних навичок. Вченими доведено, що виховання дітей поза сім'єю (у дитячому будинку), позбавлення їх батьківського піклування значно знижує потенціал їх повноцінного розвитку, впливає на здатність до навчання. При сприятливих умовах до моменту завершення первинної соціалізації дитина одержує значний обсяг інформації про навколишній світ, досягає відповідного віку рівня у розвитку здібностей та інтелекту, залучається до норм та цінностей своєї соціальної групи, свого соціального класу.

· вторинна соціалізація. Співпадає за часом та змістом з періодом отримання людиною формальної освіти, тобто з перебуванням у навчальних закладах різного рівня. Те, як протікає соціалізація на цьому етапі, залежить насамперед від умов, у яких відбувається навчання, від рівня підготовки та особистісних якостей педагогів, від змісту та якостей педагогічних методик.

Головними функціями вторинної соціалізації є загальна підготовка особистості до майбутньої життєдіяльності у межах формальних організацій суспільства, а також її максимальна інтелектуалізація, наповнення інформацією, яка має вигляд систематизованого наукового знання, формування навичок логічного мислення. Передбачається, що освіта має сформувати характер, розвинути розум, передати основи знан