Реферат: Перспективи та розвиток банківської справи в Україні

5. Посилення мобілізації заощаджень, тобто сприяння розвитку економіки шляхом інвестицій.

6. Розвиток фінансових інструментів, поліпшення грошово-кредитного регулювання шляхом впровадження рин­кових відносин, а не за рахунок дирек­тивного розподілу кредитів.

7. Поліпшення розподілу ресурсів — на користь конкурентоспроможних підприємств.

8. Передача контролю за фінансо­вим станом підприємств механізмам ринку (банки мають відігравати актив­ну роль в ініціації реструктуризації під­приємств, брати участь в оздоровленні їх фінансового стану, а в разі не­обхідності — в ліквідації неплатоспро­можних підприємств).

9. Розв’язання проблеми неплатежів та запобігання їх виникненню.

10. Подальше вдосконалення та підви­щення ефективності платіжної системи.

11. Послаблення державного тиску на кредитну діяльність великих банків.

На етапі стабілізації продовжують діяти 227—229 банків, серед яких: два — державні; 117 (1996 рік), 184 (1997-1998 рр.) — у формі акціонерних това­риств; 50 (1996 рік), 41 (1997-1998 рр.) — у формі товариств із обмеженою відповідальністю.

На цьому етапі сформувалися групи провідних банків, які вже завоювали певне місце на ринку, визначився на­прям менеджменту, розподілено клієн­тів та ринок пасивів.

Сучасна банківська система має чітку градацію за обсягами статутних фондів. У загальному обсязі сплачених статут­них фондів частка малих банків (з обся­гом статутного фонду до 3 млн. гри­вень) становить 10%, середніх (від 3 до 10 млн. гривень) — 24%, великих (понад 10 млн. гривень) — 66%. Позитивним є те, що кількість малих та середніх банків поступово зменшується (відповідно із 78 до 72 та із 76 до 73), а кількість установ зі значним статутним капіталом (їх нині налічується 37), навпаки, зростає. Ця тенденція свідчить про певне оздоров­лення та стабілізацію української бан­ківської системи на цьому етапі.

Вирішальною стає процентна політи­ка комерційних банків. На даному етапі виникла ілюзія відсутності необхідного обсягу грошової маси, та фактично про­блема полягала в їх реальному обігу, тобто ринках, на яких вони обертають­ся. Адже понад 50% грошей (близько 8—10 мільярдів у гривні та близько 10-13 мільярдів у доларах США) працюють поза банківськими рахунками — у неле­гальному бізнесі.

Унаслідок значного попиту на креди­ти та обмеженості легального грошового ринку пасивів сформувався високий рівень процентних ставок. Сумний досвід неповернення кредитів у 1992—1995 ро­ках теж провокував підвищення рівня процентних ставок як механізму компенсації кредитних ризиків та непрацю­ючих активів. Крім того, ще ціла низка факторів впливала на ціноутворення:

1. 40% грошової монетарної маси, випущеної в обіг (і в гривнях, і в дола­рах), працює поза межами банківської системи, спричиняючи дефіцит пасивів (ресурсної бази банків).

2. 60% розрахунків між суб’єктами господарювання здійснюється шляхом бартерних операцій, тобто 60% валово­го національного продукту реалізується не грошовими каналами, а товарними. За такої ситуації рахунки юридичних осіб не наповнюються обіговими кош­тами, які могли б використовуватися банками як короткотермінові ресурси.

3. Держава встановлювала та спла­чувала високі процентні ставки (30— 60% річних) за державними позиками (ОВДП), тому банківська система до 50% активних операцій спрямовувала на придбання ОВДП, за що пізніше й поплатилася.

4. Ціну національних грошей визна­чає Національний банк, встановлюючи ставки рефінансування НБУ (16—51%). Ця ставка — маяк для комерційних банків при формуванні процентної по­літики, але ціна на міжбанківських рин­ках постійно на 10—50 пунктів відхи­ляється від ставки НБУ.

5. Значні кошти банків “заморозили­ся” в державних примусових програ­мах. Очікуючи повернення боргів (гро­шей) державою, для вирішення проблем платоспроможності, проведення розра­хунків клієнтів “зв’язувалися” значні ресурси банків.

6. Недовіра населення та іноземних інвестиційних компаній до національ­них грошей, загалом до банківської си­стеми не сприяла мобілізації додатко­вих пасивів і трансформування інве­стицій. За це маловір’я банки виму­шені сплачувати підвищені відсотки за депозитами.

7. Значні кошти (80 мільярдів ра­дянських рублів) було “вивезено” в Росію після розпаду СРСР, що спричи­нилося до величезного дефіциту ресурс­ної бази та послаблення довіри до банків стратегічного інвестора — населення.

8. Запроваджені з 1993 року норми резервування почали класично та ре­ально впливати на ціну грошей.

9. Відсутність законодавчої та норма­тивної бази захисту договірних прав ко­мерційних банків (реалізація застави, розбіжності у прочитанні податковими службами законодавчих та норматив­них актів тощо) змушувала збільшувати ціну за ризик.

10.Примусова та необхідна політика капіталізації банків спричинилася до зростання ціни з метою отримання прибутків шляхом збільшення дохідності від кредитної діяльності (70% від до­ходів).

11.Значні державні фінанси (бюд­жетні та позабюджетні) концентрува­лися у нечисленній групі банків.

Для банківської системи України важливими подіями стали введення в обіг у вересні 1996 року повноцінної грошової одиниці — гривні та підго­товка до переходу з 1 січня 1998 року на міжнародні стандарти бухгалтерського обліку і статистичної звітності.

Саме із цього часу розпочинається конструктивна дискусія стосовно того, якими повинні бути банки — спеціа­лізованими чи універсальними і скільки їх має бути — мало чи багато.

КЛЮЧОВІ ФАКТОРИ РОЗВИТКУ БАНКІВСЬКОЇ СИСТЕМИ

Створення конкурентного середови­ща, в якому функціонували б ко­мерційні банки, є ключовим момен­том реформування та головним факто­ром у вирішенні питання щодо універ­салізації чи спеціалізації.

Спеціалізацію (як і універсалізацію) розглянемо у двох площинах:

· як обслуговування галузей еко­номіки певними, чітко визначеними комерційними банками;