Реферат: Політичні конфлікти і кризи
2. Загальною загрозою політичній стабільності залишається складна ситуація в економіці України . Стагнація виробництва, зростання тіньової економіки, корупції, підвищення цін на промислові та продовольчі товари, зниження купівельної спроможності населення, зростання бідності, неприхована заклопотаність багатьох „публічних політиків” власним облаштуванням, призводять до нагромадження нерозв’язаних проблем і викликають незадоволення народних мас політикою владних структур.
Все це спричиняє конфлікти, перш за все, у виробничій сфері: з питань заробітної плати, техніки безпеки, соціальних послуг, недемократичності управління. Такі конфлікти породжують мітинги, пікети, страйки, випуск продукції без її відвантаження замовникам.
Значними чинниками дестабілізаційних процесів в Україні є напружені відносини між Президентом, Урядом і Верховною Радою, більшістю та опозицією в парламенті, політичне протистояння між «лівими» та «правими», головною причиною якого є розмаїтість політичних та ідеологічних симпатій електоральних груп, якими ці сили підтримуються.
Особливу увагу слід звернути на політичний конфлікт в українському суспільстві, який виник у результаті підготовки та проведення президентських виборів – 2004 р., внаслідок чого (хоча нам не хотілося б це визнавати) Україна, по суті, поділена на „Схід” і „Захід” – прихильників В.Ющенка і В.Януковича. Порушення виборчого законодавства, фальшування виборів призвели до зростання політичної напруги в суспільстві, проведення третього туру президентських виборів, створення такої політичної ситуації в державі, яка породила серйозні конфлікти та нестабільність у країні.
З повною силою вони проявилися у зв’язку із прийняттям Президентом України В.Ющенко рішення про розпуск парламенту (таких Указів було декілька) та проведення у вересні 2007 р. дострокових парламентських виборів, що призвело до значного погіршення політичні ситуації в країні.
Неабияким фактором конфліктогенної ситуації в Україні є також напруга між елементами ланцюга „регіон -- центр -- регіон” , тобто конкуренція між регіональними, політичними і фінансово-промисловими елітами за здійснення впливу на прийняття рішень центром. Головні причини виникнення напруги між ними пов’язані з розподілом фінансових і матеріальних ресурсів, рівнем впливу тіньової економіки й криміналітету на прийняття політичних рішень.
3. На шляху відродження України серйозні перешкоди становлять міжконфесійні конфлікти. Така бажана для нашого суспільства внутрішня стабільність порушується ворожнечею між церквами, ієрархами, священиками, віруючими. Спектр їх протистояння досить високий: боротьба за храми, майно, лідерство, сфери впливу.
Мова в даному випадку йде, в першу чергу, про серйозні конфлікти всередині православ’я – розкол Української Православної Церкви на прихильників Київського патріархату (УПЦ-КП) і Московського, основною причиною якого є неоднакова реакція на національне відродження та українізацію церкви.Даний релігійний конфлікт має багатоплановий характер і проявляється як на політичному, так і на богословсько-ієрархічному та побутовому рівнях.
Політичні партії, рухи, організації, окремі діячі вважають у тій чи іншій релігії, церкві свою опору, залучають віруючих до членства у своїх лавах. За таких умов церкві важко залишатися поза політикою. Міжцерковний конфлікт проявляється також на богословському рівні . Кожна із церков устами своїх богословів теоретично обґрунтовує свою роль і місце в історії українського народу, доводить своє право на лідерство в сучасному процесі національного відродження.
Міжцерковний конфлікт на побутовому рівні знаходить вияв у взаємному нетерпимому ставленні віруючих одних конфесій, церков до послідовників інших, відвертій ворожнечі між ними. Міжцерковний конфлікт на рівні буденної релігійної свідомості – це одна з форм найбільш масового протистояння людей у суспільстві, яка призводить до порушення громадського спокою, створює напругу у певному регіоні, області, населеному пункті.
4. Серед політичних конфліктів важливу роль відіграють суперечності на національній основі. За оцінками міжнародних та вітчизняних експертів, національна політика України протягом останніх років була привабливою для багатьох, зокрема сусідніх, країн як така, що забезпечувала належний спокій в державі, хоча нерозв’язаних питань залишилося чимало.
Найбільш конфліктогенною ситуацією на національній основі в Україні є кримськотатарська. Вона породжує цілий „букет” невирішених проблем, а саме: проблему історичного плану (досі не вирішено, хто нестиме відповідальність за депортацію кримських татар і як ставити питання про матеріальну та моральну компенсацію за понесені збитки); проблему відсутності матеріальних і фінансових ресурсів для забезпечення переселення та облаштування; проблему доступу кримських татар до землі на півострові, тенденції анклавізації при розселенні кримськотатарської спільноти; комплекс проблем політичного характеру (певна закритість кримськотатарських громадсько-політичних організацій, негативне ставлення місцевого населення і влади до претензій з боку кримськотатарської спільноти).
Нині ситуація на півострові певною мірою контролюється. Цьому, зокрема, сприяє відсутність відкритих проявів ісламського фундаменталізму у кримськотатарському середовищі, певне дистанціювання кримських татар від місцевого криміналітету. Однак загроза виникнення міжнаціонального конфлікту у Криму залишається.
Важливими чинниками, що впливають на збереження конфліктогенності у політичній сфері, є мовні проблеми. Йдеться, зокрема, про конфлікти з приводу надання російській мові статусу державної, які вимагають законодавчого вирішення.
3. ОСНОВНІ ПІДХОДИ І МЕТОДИ ВРЕГУЛЮВАННЯ КОНФЛІКТІВ
Для того, щоб уникнути появи і розвитку конфліктно-кризових ситуацій, дуже важливо вчасно знаходити шляхи до їх запобігання та розв’язання. У зв’язку з цим, варто, в першу чергу, подбати про підготовку кометентних спеціалістів, здатних виконувати завдання з врегулювання конфліктів та запобігання соціальних катастроф, передусім, політичними методами. Тут на перше місце висувається вміння аналізувати політичні події, виявляти протидіючі сторони; володіти необхідними статистичними даними та даними соціологічних досліджень; уміти аналізувати телепередачі, періодичну пресу, листівки, лозунги, які виражають інтереси протидіючих сторін.
Для конфліктуючих сторін принциповим питанням є визначення динаміки конфлікту, яка у загальних рисах виглядає так: 1) перед - конфліктна ситуація, тобто латентна (закрита) фаза, коли є розбіжність інтересів, але зовнішні прояви відсутні; 2) початок конфлікту – коли розбіжність інтересів відкрито проявляється у певних діях супротивників, стає фактом; 3) загострення конфлікту – коли сторони починають використовувати весь можливий за певних умов арсенал засобів; 4) подолання конфлікту – коли одна сторона, більш сильна, здобуває перевагу, або ж сторони приходять до взаємної згоди.
З метою локалізації конфліктів дуже важливо вдало вибрати способи і стиль поведінки учасників їх розв’язання. Зупинимось на характеристиці чотирьох основних таких підходів: 1) морально-правовий; 2) примусово-переговорний; 3) силовий; 4) ідеалістичний :
В основі морально-правового (нормативного підходу) – лежить принцип врегулювання будь-якого конфлікту з допомогою легітимних, нині діючих правових і моральних норм;
примусово-переговорного (реалістичного підходу) – при використані головною діючою особою виступає сильніша (панівна) сторона, тут відбувається торг, який довготривалої стабільності не приносить, а результати переговорів є тимчасовими;
силовий підхід передбачає насильницький спосіб вирішення конфліктів. Така перемога має перехідний характер. Таке розв’язання конфліктів викликає опір і осуд широкого загалу суспільства;
ідеалістичний підхід має місце, коли зацікавлені сторони встановлюють прийнятні для всіх взаємовідносини, домагаючись при цьому порозуміння зі своїми політичними противниками шляхом взаємних поступок. В політологічній науці такий метод визначається терміном „компроміс” (від лат. compromissum – угода, згода) і вважається найкращим способом розв’язання конфліктів.
Досить поширеним підходом до розв’язання конфліктів є консенсус ( від лат. consensus – одностайність), що означає згоду між суб’єктами політики з певних питань на основі базових цінностей і норм, спільних для всіх соціальних та політичних груп суспільства; прийняття рішень без голосування за виявленням всезагальної згоди.
Особливої уваги при розв’язанні конфліктних ситуацій заслуговують питання вибору стилю поведінки сторін. Їх, безперечно, є чимало, однак звернімо нашу увагу лише на декілька типів, а саме: ухилення, пристосування, співробітництво .
а) Ухилення - це заперечення наявності конфлікту, відмова брати на себе відповідальність за прийняття будь-яких рішень; спроби вийти з ситуації, нічим не поступаючись і не відстоюючи своїх інтересів; утримання від суперечок, дискусій, заперечень опоненту.
б) Пристосування - цей тип поведінки можна назвати жертовністю і готовністю до вчинків усупереч власним інтересам; коли одна сторона, бажаючи уникнути обговорення спірних питань, погоджується з вимогами, претензіями свого партнера, замовчує розбіжності.
в) Співробітництво – означає пошук альтернативи, яка повністю задовольняє інтереси обох сторін; характеризується спільним і відвертим аналізом розбіжностей. Відповідальність і виконання прийнятих рішень розподіляються за взаємною згодою.
Існує чимало форм і методів подолання конфліктів, серед яких найбільш поширеними є: відкладання, посередництво та переговори .
Метод відкладання використовується на початковому, передконфліктному етапі, коли конфліктна ситуація лише назріває. Цей метод є досить поширеним, однак малоефективним, оскільки новий конфлікт може спалахнути в будь-який час з новою силою.
Метод посередництва застосовується на будь-якому етапі конфліктної ситуації, особливо на етапі її загострення. У ролі посередників можуть виступати особи, яким певна організація доручила ввійти у контакт з конфліктуючими сторонами;установа, яка за родом своєї діяльності покликана розв’язувати конфліктні ситуації (арбітраж); держава, що має найбільше можливостей (закони матеріальну базу, авторитет) для вирішення наявних суперечностей.