Реферат: Політики і політичні лідери: особливості типологізації

бюрократичний лідер — характеризується непохитною вірою в існуючу політичну систему, державний устрій. При цьому він проявляє себе не тільки як особистість, а значною мірою як агент державного устрою;

неформальний лідер — має певні прояви харизматичного лідерства. Часто такі лідери, не займаючи високих постів, уміють досить ефективно впливати на політичні події.

Зрозуміло, що такі типи політичних лідерів, яких відомий політолог М. Вебер називав "чистими типами", в житті у "стерильному" вигляді, без певних рис інших типів, зустрічаються вкрай рідко.

Лідерство (за М. Херманном) можна розглядати і з позиції відповідних функцій, які повинен виконувати або виконує лідер.

Лідер-вождь. Він має всеохоплюючу мету, заради досягнення якої готовий навіть до зміни політичної системи. Такий лідер вміє чітко визначити головне завдання і форми своєї діяльності, вміє вести інших за собою. Часто йому властиве особливе бачення ситуації у суспільстві, шляхів його розвитку.

Лідер-комівояжер. Лідер цього типу вміє будувати свою кар'єру і діяти за рахунок поважливо-шанобливого ставлення до потреб людей. Він прагне не просто їм допомогти, а й переконати, що здатен вирішити проблеми інших.

Лідер-пожежник. Лідер, що чудово реагує на швидкі зміни у суспільно-політичному житті, вміє оперативно вирішувати поточні проблеми, узгоджувати різні позиції і точки зору.

Лідер-маріонетка. Лідер, що діє не самостійно, а від певної групи людей, політичної сили, яка його висунула і підтримує. Звичайно, з одного боку, він пропагує і пропонує "купити" свої ідеї; з іншого — вміє вибирати відповідні методи для реалізації таких ідей.

Окремо треба розглядати проблему авторитету політика. Загалом розрізняють три основних типи авторитету. Звичайний авторитет — такий, що визначає ієрархію відносин в сім'ї, функціональний, або професійний — пов'язаний із знанням людиною своєї справи, кваліфікацією, і харизматичний лідер. Саме останній є авторитетом політика, оскільки він щонайтісніше пов'язаний з такими якостями людини, як сила тверджень, інтелігентність, комунікабельність.

Високопрофесійному, авторитетному політику, як правило, притаманне альтернативне мислення, він уміє серед багатьох можливих рішень вибирати найправильніше, найефективніше. Для того щоб навчитися так мислити, треба надто довго працювати над собою, самовдосконалюватися, вміти визначати сильні і слабкі сторони конкретних рішень у разі їх прийняття.

Кожен політичний лідер є продуктом свого часу, значною мірою його породженням. Тобто, навіть випереджаючи епоху, він мусить працювати в умовах тих норм, переконань, ідей, які існують у суспільстві. Піти далі цих норм дано далеко не кожному. Усвідомити суть поведінки конкретного політика неможливо без знання і врахування особливостей формування та прояву його політичної психології.

Відомий український вчений, спеціаліст у сфері управління Г. Щокін, розглядаючи політичне лідерство як унікальний феномен суспільного життя, виокремлює три основні його концепції.

• лідерство як універсальний феномен людської діяльності із закономірностями його функціонування в усіх сферах життя суспільства;

• лідерство, що ототожнюється з керівництвом і управлінням;

• лідерство як специфічне явище суспільного життя, що не зводиться до психологічних, економічних чи правових принципів, а здійснюється через функціонування політичних інститутів.

Визнаючи, що всі три концепції стосовно політичного лідерства мають право на існування, підкреслимо особливу важливість саме третьої.

Тут ми торкаємося іншого важливого сюжету—різних рівнів політичного лідерства. Здебільшого політична діяльність відбувається:

• на рівні малої групи, яка об'єднана спільними інтересами в політиці. Таке лідерство притаманне будь-якому суспільству;

• на рівні політичних рухів як прагнення до здобуття влади конкретними соціальними прошарками. У цьому разі особливого значення набувають не так якості лідера, як його здатність адекватно відображати інтереси певної частини населення, бути яскравим представником конкретного типу політичної свідомості;

• на рівні політичного лідерства як засобу організації влади в умовах функціонування громадянського суспільства, поділу влади (законодавча, виконавча, судова), диференціації соціальних прошарків за економічним становищем і відповідним світосприйманням.

Суттєве значення для формування політиків, політичних лідерів має політична психологія, її прояви. Американський політолог Р. Даль констатував, що політична психологія — "це дослідження політики, в якому акцент робиться скоріше на індивідах, ніж на великих політичних одиницях". Таке твердження, однак, не зовсім точне, бо велике значення поряд з психологією окремого політика має психологія мас, громадських організацій, політичних партій, рухів, об'єднань.

Хоча політична психологія як явище з'явилася з виникненням політичного життя, вона ще надто молода як наукова дисципліна. Фактично вона виокремилася в науку з політології в 60-х роках XX ст., з огляду на те, що політичні партії, організації, об'єднання змушені були шукати нові методи ефективнішого управління рядовими учасниками політичного процесу.

Формування політичної психології як науки, наукової дисципліни базується насамперед на ідеях, концепціях таких видатних філософів різних часів, як Т. Гоббс, Дж. Локк, І. Бетман, Г. Спенсер, А. Смітт, Т. Петерсон, Р. Мертон та ін.

Методологію підходів до психологічних, соціальних процесів, основні методи їх дослідження політична психологія свого часу запозичила загалом від соціології та соціальної психології.

Найпомітніші теоретичні розробки з політичної психології з'явилися в США наприкінці 60-х років XX ст. у зв'язку з інтенсивними напрацюваннями проблем міжнародної політики. Поступово до них додалися праці вчених інших країн, і нині політична психологія є наукою, що розвивається активно і динамічно.

Об'єкт дослідження політичної психології дотепер чітко не визначено і не окреслено. Під ним вбачають такі питання внутрішньої і зовнішньої політики, як тероризм, охорона навколишнього середовища, етноконфлікти, криза суспільних відносин, субкультура протесту та недовіри громадян до уряду, дискримінація окремих соціальних груп населення та ін.

Так, психологи-біхевіористи вважають предметом політичної психології особливості політичної поведінки конкретної людини, політика, лідера, політичної групи, партії, організації. Вивчаючи політичну поведінку, її, на думку біхевіористів, можна відповідним чином моделювати, конструювати, а тому й самі політики видаються об'єктом маніпулювання.

Психологи-когнітивісти займаються дослідженням закономірностей ідеологічного процесу як складного і неоднозначного явища і мають на меті досягти на основі розвитку політичної психології відповідної гуманізації політичних відносин.

Психоаналітики предмет політичної психології розглядають крізь призму підсвідомого і намагаються зрозуміти відповідні мотиви політичних вчинків за рахунок своєрідного психобіографічного методу.

К-во Просмотров: 192
Бесплатно скачать Реферат: Політики і політичні лідери: особливості типологізації